Круглянський міст
Шрифт:
— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!
— Тихо! — суворо сказав Чернов і підвівся. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку покрути мозком. Не спіши, — закінчив він з якимось показним співчуттям.
Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і на цей раз уже холодні і суворі. Декілька секунд вони так стояли — один на один, розділені лише столом, і тоді до взводного вперше прийшло розуміння, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.
Якийсь час обидва мовчали. В землянці стало холоднувато, грубка вже не світилася вогнистими щілинами, скупо сіріла обклеєна недоречними плакатами стіна, на якій виразно постала головаста, до стелі тінь Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, гомоніли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.
«Гади! Що роблять, гади! І треба ж було тільки вчора позначити вибулих: убитих і поранених. Туфатулін, здається, тільки не позначений. Вночі підстрелили — не встиг записати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»
І він зрозумів, що єдиний тут його вихід — схитрувати, що їх витонченому варварству треба протипоставити тонку хитрість. Одначе він, людина відкритої і простої натури, відчував себе до того малоздатним. Основним, найголовнішим для нього тепер був список, і лейтенант вельми гостро це розумів. Йому важко було змусити себе не дивитись на притиснутий сумкою аркуш паперу, і все ж він кожною часточкою тіла відчував його там і аж боявся, що Чернов міг по чім-небудь здогадатися про його прагнення. Але недарма, видно, його посадили на середині землянки. Кинутись до столу йому було важко — тепер він не відчував у собі необхідного на це сприту. Варто було придумати щось інше, і Климченко вирішив розтягнути час.
— А що я мав би говорити там? — понурим, але трохи рівнішим голосом спитав він.
Чернов ворухнув бровами, коротко зиркнув на нього й залапав на столі руками.
— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене завалився… Ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл сунув його Климченкові. Лейтенант роздумливо огледів папірець.
«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці і командири… полку. (Іч, сволота, і місце залишили, тільки підставляй.) Це звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць)». Знову пропуск і три крапки. Климченко зирнув нижче, і там також ішли пропуски-крапки, де містилися звороти ще чоловік до п’ятнадцяти із запрошенням у полон. Тут же була порада нагадати цим людям їх конкретні образи на радянську владу і перелічити блага полону — 700 грамів хліба, гарячі харчі з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, за бажанням костел, кірха або церква для віруючих. Бійцям, місце проживання яких було зайняте німцями, обіцялася відпустка додому.
«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». Уголос, намагаючись говороти спокійно, він мовив:
— Гаразд! Чорт з ним. Я згоден.
— Оце розмова. Віншую! — Чернов вийшов з-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Давно б так. Ну звісно ж, який сенс помирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Значить, так! — Із задоволенням, як від завершення нелегкої справи, він потер руки. — Значить, так: по російському звичаю обмиємо цю справу. Як-неяк — людей же від гибелі рятуємо. Це, брат, не зрада. Це доблесть!
Пружисто присівши на добрих, з високими задниками чоботях, він одсунув довгий, до підлоги, обрус-ковдру і витягнув з-під столу жовту, на зразок чемодана, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискотливім целофані, бляшанки консервів. Чітким, видно, завченим рухом Чернов поставивив на стіл дві алюмінієві чарочки. Побіч, під сумкою, лежав іменний список взвода автоматників.
У Климченка розширилися зіниці, коли він побачив те, всередині все стиснулося й похолоділо, м’язи на його ослаблім тілі напружилися — всього два-три кроки відділяли його від папірця, який зараз міг круто змінити його долю. Те, що трапилося тепер, було так незвичайно, що аж не вірилося. «Навмисно це чи по дурості?» — напружено спробував вирішити лейтенант. Шалений свій позирк він перевів униз, на скриньку, але скоса бачив на столі сумку, і все всередині його гарячково закрутилося, з новою силою запульсувала в жилах кров — у лічені, вельми коротенькі секунди треба було вирішувати.
— Ось ми зараз, як наші, тобто ваші, кажуть, і обмиємо по чаток твоєї нової служби. Коньяк! Либонь, такого не пив? — З доброзичливістю гостинного господаря Чернов бовтонув якоюсь рідиною в темній пляшці і поставив її на стіл.
На обрусі-ковдрі вже лежали невеличкі бляшанки паштету, пачка галет, загорнений у целофан шматок ковбаси; до цього долучилася ще й пляшка. Чернов, одначе, все ще мацав у скриньці. Здається, він і не тямив, що робилося в душі полоненого.
«Помилка чи провокація?» — свердлило лейтенантову голову питання, і якийсь незримий, але дуже наполегливий радник увесь час турчав: «Давай! Хутчій! Хутчій! Ну що ж ти!..»
«Зараз… Зараз…»
Климченко зручніше поставив біля табуретки свої ноги, трохи схилився, щоб спритніше можна було скочити: однією рукою він надумав скинути сумку, другою — схопити список.
Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, склепані заодно з ложками, і знову запустив руку в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, зігнувся всім тілом і — скочив. Правою він досить спритно відкинув убік сумку, ліва ж, скинувши ковбасу, вхопила цей шматок паперу. Чернов нетямуще скинув голову і чомусь, перш ніж ринутись на нього, цопнув пляшку, яка котилася зі столу. А Климченко відскочив на крок назад і, рвонувши грубні дверці, пхнув до вогню папірець. Разом з полум’ям, яке відразу схопилося в грубці, в ньому спалахнула радість. Але в цей час іззаду, з якоюсь істеричною веселістю і незрозумілою байдужістю до його вчинку, зареготав, аж затрясся, Чернов.
Чогось не розуміючи, але вже відчувши біду, Климченко верт- нувся назад. Він ще не зметикнув, що сталось, як Чернов раптом обірвав сміх; обличчя його враз одеревіло, він сунув руку в кишеню штанів і майже перед лейтенантовим обличчям мотнув у повітрі аркушем паперу.
— Бачив?
Той самий його список, виявляється, зостався у ворога.
У Климченка щось обірвалося всередині.
— Так ось ти як! Кого ти надумав обдурити? Кого?
Уп’явшись у нього позирком, Чернов акуратно запхнув папірець у нагрудну кишеню, ретельно защебнув удзик і зробив крок до полоненого. У ворожих розширених очах палахнула і згасла нелюдська злість.
Пекельний удар у ліву щелепу, у праву, удар у підборіддя, — здається, хруснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, яскравий сніп з очей. Климченко відкинувся до стіни і, марно намагаючись затулитися руками, хутко сповзав на підлогу. Тіло саме, без його волі, намагалося стиснутися в якнайменшу, якнайтугішу грудку, щоб як-небудь витримати страшенні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто і мовчки, як можна бити лише за особисту кривду, за власні невдачі, за непоправне зло в житті — згонив усе на одному. Незабаром у лейтенанта затяло дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.