Круглянський міст
Шрифт:
— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!
— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв’язаним.
Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:
— Чого став? Ану, марш до взводу!
Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ. Лейтенант спантеличено зирнув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов по струмку вгору, на середину ланцюга, ніби відразу забувши про нього і про Пєтухова, який зі мстивою затятістю хутко йшов геть по рову.
З гулким серцем у грудях Климченко повернувся до взводу.
На висоті гриміли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало і вило. Бійці допалювали цигарки і, охоплені новим клопотом, торопко розбігалися в ланцюг по краю рова. Лейтенант вліз також по обриву нагору і ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулася, і передчуваючи попереду трудне, він марудно спокійнішав.
Проте часу в нього було обмаль, командири взводів у ланцюгу подавали вже команди.
Тоді й він, підвівшись на краю обрива і трохи гучніше, ніж було треба, тремтливим від хвилювання голосом гукнув:
— Взвод, підготуватися до атаки!
Хтось сунув йому автомат, хтось поспішно скинув з себе і віддав йому гвинтівку. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це і озирнувся. Трохи збоку над обривом знялася приземиста постать Орловця. Ротний дістав з-за пазухи пістолет і, змахнувши ним, вискочив з рову.
Рота автоматників починала атаку.
1962
ПОКОХАЙ МЕНЕ СОЛДАТИКУ
Повість
Війна стрімливо котилася під ухил, днями взятий був Берлін, а ми вперлись у німецький оборонний рубіж за невеликим австрійським містечком і третій день стояли непорушно. Німці часом пострілювали з гармат і мінометів, і тоді серед пристойних, гостроверхих будиночків тарахкали вибухи і з фуркотом розлітались увсебіч червоні друзки черепиці. Якби не ті дахові та цегляні друзки, якими був закиданий асфальт, було б дуже зручно котити на велосипеді, особливо від поворотки вниз до напіврозбитої домівки на розі, за якою біля річки стояли обкопані гармати. Взагалі було небезпечно, могли й підстрелити, хоч кулі з недалекого «передка» сюди не долітали. Але ж міни. Від мін, цього німецького бузувірства, схову на передовій не було ніде — ні в полі, ні в лісі, ні в місті. Хіба що в землі. Одначе в землі вже не сиділось — насиділись за війну. А тут буяла весна, жадливо зеленіла обсипана жовтими козельцями трава на пустирі, в городцях при будиночках зацвітав бузок, удень пригрівало сонце. На душі повільнішало, навіть щось зараділо всередині в непевному передчуванні молодої бездумної вдачі. Особливо, коли тобі лише трохи за двадцять, і вперше за війну з’явилася надія вижити. А ще сьогодні в руки потрапив справний ровер, на якому не катався з дитинства.
З-за осніжених хребтин гір вибралося в небо ранкове сонце, сліпучим промінням несподівано вдарило з-за поворотки біля рогу широкого, напіврозбитого вибухом будинку. На мить дорога похитнулась, колесо раптом вильнуло вбік, і я з доброго розгону гримнувся на асфальт, проїхавши юзом ще кілька кроків. Перемагаючи біль у коліні, підвів голову й лише тоді побачив людей. Близько приткнутий до вцілілої стіни будиночка, стояв командирський «вілліс», побіч з ним — трофейний «хорьх», і застигла купка офіцерів, які здивовано втупилися в мене. Звісно, то було начальство. («І коли їх принесло сюди?» — неясно подумав я.) Стиха матюкнувшись на них і на себе заразом, почав незграбно підводитись. Надто квапитись вже не мало сенсу, я виразно відчував, що влип, і готувався якось пережити малоприємну зустріч.
— Подивіться на нього! — прозвучало тоном, який не обіцяв нічого доброго. — Гадає, для нього війна скінчилася! Він вже ладен зламати собі голову на дорозі!..
На мою біду, це був командир нашої протитанкової бригади — кремезний, з бичачою шиєю полковник, незвичайний крикун і матюкальник. У бригаді його і любили, і боялися, бо, зустрівшись із ним одного разу, зустрічатися вдруге не дуже хотілось. Інші біля машин мовчали. Поставивши ногу на бампер «вілліса», вглядався в розістлану на капоті карту знайомий підполковник зі штабу бригади, біля нього стояв якийсь майор у кашкеті кольору хакі. Цей, останній, з поблажливою, сторонньою усмішкою спостерігав за моєю безвихіддю.
— Винуватий, — промимрив я, морщачись від болю в побитому коліні. Рукав гімнастерки був чимало розідраний на лікті, і я трохи повернув ровер, щоб стати до них боком.
— Де твій підрозділ, лейтенанте? — визвірився комбриг.
— Онде гармати, — несподівано тонким голосом відповів я, кивнувши на гарматну обслугу, що тулилася за сотню кроків біля річки. І зніяковів ще більше: мої солдати, повитягувавши, як один, шиї, з цікавістю вдивлялися в свого неборака-взводного, який раптово потрапив у халепу.
— Чий ровер? Крадений?
— Аж ніяк. Трофейний.
— Який трофейний? Ти що, його в бою взяв? — розлютився комбриг. Його з готовністю підтримав підполковник:
— Типовий приклад грабунку транспортних засобів. Є ж постанова військової ради, яку належить суворо виконувати.
— Мені грабіжники не потрібні! — відрізав комбриг. — Зараз же повернути ровер. Туди, де взяли!
— Єсть! — понуро вимовив я, однак, з полегшенням від того, що розмова, здається, скінчилася. Кульгаючи, з ровером у руках я побрів уздовж дощатої огорожі лісопильні до вогневої позиції мого взводу.
Де взяли цей ровер, я знав. Учора наш батарейний санінструктор Петрушин, коли солдати окопували гармати, побігав окіл, як це він завжди робив на новому місці, і з ближнього котеджу за річкою притягнув цей ровер. Сам поїздив недовго, мабуть, навчався, кілька разів упав і втратив до ровера цікавість. Учора на ньому недовго покаталися хлопці з гарматної обслуги, а вранці взяв я.
З ровером у руках я дочвалав до недалекої вогневої позиції. На станку 76-міліметрової гармати сидів навідник Степанов, димів здоровенною цигаркою з махорки. Інші двоє сиділи на брівці поряд. Командир гармати сержант Медведев спав під палаткою за бруствером. Правильний Кананок, самітньо позираючи в тил, жував шматок хліба. Ще на світанку туди пішли двоє з казанками, та щось не поверталися: певно, якась невправка у старшини. Було тихо, спереду в містечку поки що не стріляли, мабуть, німці також снідали. Батарея вже котрий день стояла ззаду за піхотою, вогню не вела, чекала прориву німецьких танків. Але, видно, тепер, наприкінці війни, німцям було не до прориву — хоч би як стримати наші прориви. Начальство, відомо, розуміло те, але все одно робило, як вимагала військова наука, — звісно, для перестороги, аби чого не вийшло. Але вже певно нічого не вийде — німці вже не ті, що в попередні роки, і навіть у попередні місяці. Як чотири місяці тому під Балатоном, коли вони завдали нам клопоту. Прорвали фронт і гнали аж до Дунаю. Тоді наш полк утратив усі гармати і безліч людей. Решта довойовує в піхоті.
— Кананку, — покликав я молодого солдата. — Відведи ровер. Онде в той дім.
Кананок, як завжди, спершу ніяково завсміхався, зирнув на добрячий котедж під горою, за бурхливою гірською річечкою.
— Нічого собі будиночок! Палац.
Ну, не палац, звичайно, але котедж справді був показний, — мурований, двоповерховий, з обведеними білою фарбою високими вікнами. Біля входу росли дві старі ялини, а по гранітній стіні розповзся густий покрив плюща, який спізніло зеленів першим дрібним листям. Удовж річкового берега видніла невисока дротяна огорожа. Ззаду між будівлею і стрімкою скелею височіли старі дерева, з-за листви яких виглядав червоний дах, завершений невеличкою, під зеленим ковпаком, баштою. Мабуть, господарював там не бідний австрієць.