Купальниця
Шрифт:
– Рідко.
Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, відправив до рота.
– У мами, – сказав, прожувавши, – було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.
– Вперше чую.
– Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хотів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…
Озвалась мобілка Кароліни.
Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвався, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмовляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що невчасно. Коротко запропонував
Буденна вийшла розмова.
– То що, завтра ввечері підеш у кіно? – зрозумів з її відповідей брат.
– Піду.
Він кивнув.
– Про що ти говорив перед тим? – нагадала Кароліна.
– Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічого не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?
– Де?
– Рингтон на твоїй мобілці.
– Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто дав послухати різне, я цю вибрала.
– Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.
В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на одного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переконався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно вона занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?… Геть забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити їх з Робертом на концерт.
Зателефонувала братові.
– Передзвоню, – холодно озвався він. Зайнятий.
Набрала номер Марини.
– Марино, нагадую: завтра ввечері – як домовлялись.
– Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас там що?
– Нормально.
– А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому кафе. Крістиній подружці – чотири роки. Діти розгулялись, не можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні – смажені яйця та канапки, вибачайте.
– Обожнюю смажені яйця.
– Тоді до вечора!
Так, тепер Павло. Де його номер?
– Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.
– А сьогодні? – він ніби був готовий до такого варіанта.
– Сьогодні?… Сьогодні мені… теж не підходить. Краще післязавтра…
– Гаразд. Зідзвонимось.
Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.
Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде іншим разом.
Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинився біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто така, мовляв, на його робочому місці.
– Я сестра Роберта Кері, – поспішила пояснити вона, – вам комп’ютер потрібний?
– Працюйте-працюйте, – він навіть долоню виставив перед собою, все гаразд, мовляв.
– Ще хвилин двадцять, – це вона вже йому навздогін, у спину.
Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за своєю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до книгарні.
Оля кивнула їй як давній
– «Сестру Кері» шукаєте? – весело озвалась Оля. У неї видалось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно лиш заходили.
Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?
– Роман Драйзера, «Сестра Кері», – повторила Оля.
– Ми вдома маємо, – знайшлася із відповіддю Кароліна.
Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потрапить, розгорне – й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтернет – інша річ.
Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь поставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсувати жива кров.
Марина з порога глянула на чоловіка – і нічого не запитала. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених дверей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!
Слово по слову – і Кароліна почала бавитись голосом, тоді підключила жести, випросталась – і нумо сценки розігрувати. Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвилини – веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло? Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, починай стрибати, зрозуміло? – Амалії усе зрозуміло. І як тільки про жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артистки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.
Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочатку! – командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залучають глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-бабка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня. За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей – присідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльози на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.
Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», – пояснила вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей – одяг, візочки, кріселка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на продаж свої роботи – плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, картини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за африканським методом та багато чого іншого.