Купальниця

Вдовиченко Галина

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

– Які плани? – повернувся до Кароліни.

– Знайти роботу, – вона подивилась йому в очі. – Я боялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало золотавими полисками.

– Я хочу знайти роботу, – і повторила те, що говорила братові по телефону: – Надовго я у вас не затримаюсь.

– Яку роботу? Щось конкретне?

– Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, – і Кароліна вихилила вино до дна.

– Гаразд, – погодився Роберт. – Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про

деталі, але він сказав «гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдналась братова впевненість.

– Як вам бардоліно? – запитала Марина.

– Яке бард-доліно? – вино таки розв’язало Кароліні язика. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала серветку вбік. – Бардоліно – це сир?

– Вино.

– Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

– Міцне? – здивувалась Марина. – Сухе вино – міцне?

Кароліна махнула рукою:

– Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

– Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спідлоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чудовиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притулилась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замахала руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок до другої – і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому біля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» – виголошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обережно, книжка!» – Марина вихоплює з-під купи подарунок Амалії. «Обережно, зуби!» – гарчить Роберт, хапаючи доньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у столиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, – повторила Кароліна подумки, – ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ванні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились молочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

– Ванна вільна, – озирнулась Марина. – Халат у жовті квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачинилась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної води, у дзеркалі нічого не було видно – суцільне матове скло. Провела долонею, стираючи краплі пари – глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зусиль зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після переповненого новими враженнями дня вона заслужила на якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаряча ванна – цього поєднання було достатньо, аби завершити день маленьким приємним акордом. Світле після темного, тепло після холоду – останнє слово мало залишитись за чимось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права закінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно

на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки. Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий ставочок – «калюжа», казали на нього люди – а на поверхні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, погойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці весни – до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет травневих золотих куль на високих стеблах з восковим листям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до землі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої кулі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку чорну комашку – і викинула понівечену квітку в рівчак. Згодом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до рук – чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках пальців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою на тлі синього неба – і поверталась додому, залишаючи їх на волі. Найкращі квіти – не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах – мандарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість відійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, намагаючись зняти скоринку однією квіточкою – щоб легше було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у плавання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цього запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходимо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері легко постукали.

– Це я, – голос Марини. – Амалія книжку забула, вона на умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, струсивши краплі, книжку-незмокайку – і знову обережно занурилась у воду.

– Далеко піде дівчинка, – Марина подала чоловікові книжку.

– Що таке?

– У ванні плавають мандаринки та скоринки від мандаринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-ги чи гм-гм. Вигуки підтримки та задоволення.

– Цю хотіла? – запитав малу, розгорнувши книжку. А дружині відповів: – Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

– І знаєш, – додала Марина, – вона має бути дуже фотогенічною, хоча на перший погляд – дівчина як дівчина, нічого особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді мандаринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не помітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше – такою, що, сховавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затриматись, поки не виникне інша можливість, а така можливість неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не пропустити щасливої нагоди.