Купальниця
Шрифт:
Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що газети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довелося б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену яскравими іграшками – там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, поводились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.
Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навколо вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши нерозбірливу інформацію
Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нагадав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкціями. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно переносячи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у кощавих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня підгорнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.
Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинився, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивляючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розглядають. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який утворюється – Кароліна знала це – від багаторічного носіння, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої любові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.
Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх уважним важким поглядом – Кароліна ледве встигла опустити очі – і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по периметру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ратиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спиною – і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звідки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з газетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…
Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала уваги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розмаїттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не купить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без втоми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-невидимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він біля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.
Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зустрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві». Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одноногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погойдується – вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на неї як на листя, чи гілку, чи дерево – дивиться упритул і не помічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі наливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього людського мурашника ховаються ненависні,
2
– Надовго до Києва?
Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів навпроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавістю подивився на Кароліну.
У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стрижене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, теплий колір довіри.
– Як вийде, – ухилилась від відповіді Кароліна, а подумки, для себе, додала: «Назавжди».
Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж залізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон вагона, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений автомобілями.
– Це що? – вихопилось у неї.
– Центр Львова, – усміхнувся чоловік.
Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг – сорочка, краватка, піджак – робили його старшим на вигляд.
Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коментували.
– Горобина, – кивнув він за вікно. – Ви знаєте, – він нахилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, – у Європі… скажімо, у Швеції… людям доплачують з державних фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику. Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.
Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:
– Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платитимуть за те, аби ці дерева не рубали…
– Ви… еколог?
– Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю. А ви що робите?
– Їду до брата, – і потягнулась за рушником.
Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажання розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у руках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від нього варто чекати.
Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей молодик з темно-рудими вусами й чубом – і переключився на своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й погодилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигляду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буханець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.
– Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!
Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.
– Оливки чи маслини? – запитав, накривши долонею напис на ще одному пакунку з валізи. – Що більше любите?
– Оливки, – сказала вона навмання.
Він зрадів.
– І я!
На столик лягла яскрава упаковка.
– Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть – ви дасте мені свій номер телефону.
Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її – на поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула новий запах, від якого рот наповнився слиною.
Досконале тріо – хліб, ніжна бринза та оливки – не потребувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.