Купальниця
Шрифт:
Неймовірний вибух енергії стався з нею, коли приборкала того кухонного монстра. Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на купки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим шаликом. Сама розібралася, що й до чого, просто порухала всі пластмасові деталі – і зрозуміла, як витискати вологу з тої конструкції. Вдома вони мили підлогу старою татовою майкою, викручуючи її над відром з водою. На тому піднесенні, що її охопило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши
– Ну ти даєш! – тільки й сказала Марина. – Візьми малу, будь ласка.
Кароліна підхопила Амалію, стягнула з неї сандалики, панамку та кофтинку. Старша як почала говорити з порога, а чи ще й за дверима, то так і не закривала рота, сидячи на лавці біля входу й витрушуючи пісок з сандаль на щойно помиту підлогу.
До вечора Кароліна вже багато чого вміла – вмикати й наставляти на необхідний режим духовку, пральну та посудомийну машини, тостер та кавоварку. Марина всього навчила. А Кріста показала, як вмикати музичний центр, але Кароліна за відсутності господаря навіть не спробувала повторити.
Ніколи в житті Кароліна не вечеряла при свічках – думала, що це незручно, бо погано видно, що їсти… Марина увімкнула локальне світло на кухні – вздовж дашка верхніх шафок та над натюрмортом «Айва», запалила свічки, і кухня перевтілилась: м’яке освітлення та запах зелені в салаті перетворили її на покій у казковому замку. Дівчат цього разу нагодували наперед – вони бавились у своїй кімнаті.
До брата, заледве він подзвонив у двері, поспішили натомість усі. Роберт видався Кароліні доволі стриманим. Якби не подарунки, з якими він прийшов, вона вирішила б, що він їй не радий.
Перший сюрприз із великого паперового пакунка призначався дружині: олія для масажу, якій вона аж занадто зраділа. Другий подарунок – сестрі: дзеркальце в металевій оправі та гребінець з мереживним металевим руків’ям. Крісталіні – коробку з пазлами, Амалії – щось яскраве, з картинками, у прозорій упаковці. Кріста допомогла сестрі довідатись, що там, і вони витягли книжку-незмокайку для купання у ванні.
– Сьогодні – день захисту дітей, – пояснив Роберт, відшукавши свої капці під лавкою. – Вітаю!
– А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? – озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.
– А жінки – вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвяткуємо. Де наш коркотяг? – у його руках звідкись узялася пляшка вина.
Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кухні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.
Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона наколювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Макарони намотувались – і відправлялись до рота.
Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.
Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.
– Беріть
– Ага, – відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.
– Мені видається, що сиру малувато, – уточнила Марина.
Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.
Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою – тертий сир сипонув на макарони.
– Дозволиш? – повернувся до сестри і притрусив жовтими окрушками макарони перед нею.
– Я бачила мушлі в кімнаті… – Кароліні було цікаво, хто збирає цю колекцію – брат чи Марина.
– Це батько Марини, – відповів Роберт. – Привозив їй з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?
– Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить. Усе як завжди.
Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точилась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слухала неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.
Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були більшими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.
– Як я люблю оливки! – вихопилось у Кароліни, і вона тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз запитають, де це вона їх встигла полюбити.
Брат і собі потягнувся по оливку:
– І я, – сказав він.
– От усі кажуть оливки – на зелені, а маслини на чорні, – Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край тарілки. – А насправді всі вони – оливки, і всі вони – маслини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі колір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що чорні очі. Все ж таки оливки – це зелені, а маслини – чорні.
Вона глянула на Роберта й додала м’якше:
– Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.
І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить. А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоловіка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення. Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.
Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі – вона жила неподалік від школи – Кароліна зайшла в зачинену кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мобілку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності. Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвертих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник. Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося – і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої музики здалеку – і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.