Купальниця
Шрифт:
– А якби я сказала – маслини? – запитала Кароліна.
– Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить – нема щастя… – він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнувся лівого вуса.
Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цього відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сумніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років. А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо прикінчити ці запаси…
Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку – «Павло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва фірми, де він працює. Кароліні спало на думку, що в них співзвучні імена – Павло Панч, Кароліна Кужвій.
Цьому Панчеві більше пасувало б прізвище Панич. Усі його рухи були вправними й неспішними. Їй подобався тембр його голосу та іскорки доброзичливої іронії в уважних очах. Дорослий чоловік, мабуть, ровесник її брата, поводився з нею, немов з дорослою жінкою. І вона від того відчувала себе впевненіше, і спину тримала рівніше, і сміялася стриманіше. Хоча, здається, йому подобалось, коли вона голосно сміялась.
Акуратно, не замастивши пальців, він зібрав сміття у пакет з-під дорожньої постелі і вийшов, зронивши:
– Може, вам потрібно перевдягнутись…
Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та бобку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.
Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла свіжість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туфлі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.
– Добраніч, – пошепки сказав він.
Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані руки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чужі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засинають, удвох в купе, за зачиненими дверима?…
Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:
– Через сорок хвилин – Київ.
Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядька з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві палички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А пригадала – після стуку в двері – що вона в поїзді, у купе з Панчем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не сповзло простирадло.
Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Сухе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий – на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається – і уважно оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алергія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди. Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно слухняно лягло на плечі – можна показуватись сусідові.
– Ви в метро чи як? – запитав свіжий та усміхнений Павло.
– Мене зустрінуть, – відповіла вона.
Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. Навмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з гаманцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.
Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схвильовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.
– Я сама, – відповіла вона, – я на метро хочу покататися.
Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро «Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу – одразу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.
– Я сама доїду, – вперлася вона.
Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квартири
Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати брата чи взяти таксі – ці варіанти їй зараз не підходили.
Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Кароліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосереджених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Людський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її обличчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на одного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному ескалаторі.
Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зробилося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежності», але запитала – і їй показали. Усе вийшло, як у примовці «язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонуватиме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.
На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотному напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.
«Наліво і ще раз наліво», – підказала сама собі, виходячи з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морквою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верблюдів, що тримають земну кулю – такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищувались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією – пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового центру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» – похвалила себе Кароліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рівні. Тепер – маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, перейти на той бік – і кілька десятків метрів у глиб нового мікрорайону, майже до Оболонської набережної.
Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей поклик – і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зеленою скобою, з високими будинками та опецькуватими особняками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві – на значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавився разом з вітром білосніжною яхтою.
Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами триповерхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми – теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо підійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз дух – срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на високих підставках. Цей краєвид – продовження домівки кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпокій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають три фарби – срібло, золото, лазур.