Купальниця
Шрифт:
…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто така? до кого?
– До Роберта Кері, – спокійно повідомила Кароліна і подумки поставила собі максимальний бал – за впевненість у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміхнулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).
– Дванадцятий поверх? – уточнила консьєржка, повнувата жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.
І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Кароліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт впустив її досередини – блискучо-дзеркальний, немов
Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетворившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду елегантну жінку. Легкий трикотажний комплект – футболка та шорти – кольору вологого піску м’яко підкреслював правильні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефектні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байдуже взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.
Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасували до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко отямилась – і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Марина не покликала:
– Дівчата, снідати!
За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього костюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмисно носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати – раз, і було б бажання – два. І одне прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти післязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодилася б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.
Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить – відкусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, залишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно кусає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла – не треба буде раз у раз тягнутись по серветку й витирати куточки губ.
Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до нього разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у тарілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: дочекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подружки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це – Німеччина…» «Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисичка – фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це моє. Вона мені вчора всі пазли погубила, а сьогодні хоче горнятко розбити…»
Напружене очікування, як прийме родичку братова дружина, зникло. Погляд Марини був відкритим, а прохання – прямими й без зайвих вступів. Кароліні це подобалось. Найменше, чого їй зараз хотілося б – відчувати себе гостею, з якою усі мають зайвий клопіт.
– Суп зможеш зварити? – запитала Марина. – Речі з сушарки витягнеш?
Показала, де картопля з морквою, де баняки, пояснила, як вона готує суп з цвітної капусти. Відкрила дверцята сушарки (Кароліна була впевнена, що це друга пральна машинка, ще подумала, для чого їм дві пралки?). Після двадцяти хвилин галасливих
– Книжку, книжку!.. – У прочинених дверях – рука з французьким манікюром; показує, де та книжка лежить, робить дитячий жест «дай, дай».
На обкладинці – фото щільних несучих конструкцій, внутрішній вигляд будівлі. На дерев’яній балці – назва «Українська мала проза ХХ століття».
Марина вдячно глянула, просунувши у двері голову: «Дякую!» Клацнув замок. Повела дівчат на сусідню вулицю, до школи раннього розвитку, Крісту – на англійську, Амалію – на логіку. На англійську – у чотири роки, на логіку – у два. Що робиться у тому Києві! Крихітні учениці вчитимуться, мама чекатиме в холі з книжкою.
Кароліна увімкнула електрочайник, знайшла каву у верхній шафці, помилувалась строкатою картинкою – макарони та крупи в прозорих прямокутних банках з червоними кришками, яскраві пачки кави та чаю, приправи в плетеному з лози кошичку. Пахне екзотичними спеціями та доброю кавою, добробутом пахне та щасливим сімейним життям.
Кавоварки, з якою ніколи справи не мала, навіть не торкалася. Запарила собі каву в горнятку з тонкої порцеляни, напівпрозорої, якщо подивитись на світло, з проступаючим крізь стінки малюнком. Подумки відзначила, що вибрала найкраще під впливом Марини. І ще трошки – того Павла Панча.
З вікна навіть глянути було лячно: така висота і така далечінь, заповнена будинками, зеленими плямами дерев та іграшковими машинами на дорогах.
Неквапливий обхід оселі з чашкою в руці переконливо довів: це помешкання створене для щастя. Великі вікна, майже нічим не затулені від безмежного блакитного простору з білими хмарками, сонячні плями на теплій підлозі, техніка-помічниця, з якою ще треба навчитись давати собі раду. Спальня, дитяча, вітальня, просторий передпокій, кухня з круглим столом і тацею, наповненою мандаринами та бананами, велика ванна кімната з трикутною ванною, пральною машинкою та сушаркою. Тепер уже знала, що сушаркою. А ще високим туалетним столиком з кремами та лосьйонами, великим кошиком для білизни, вистеленим зсередини бавовняною смугастою тканиною. У вітальні, біля вікна – музичний центр із сотнями чи навіть тисячами компакт-дисків у стільникових сховках.
Між трьома шафами з книжками – невеликі проміжки, у них – заглиблення у стіні, а там – колекція морських мушель на скляних поличках, деякі – з диню завбільшки, з довгастими равличими ріжками, з ніжними рожевими нутрощами, які загорілися від увімкненої підсвітки молочно-жовтим теплом, як та дорога порцеляна.
Де ж вона спатиме? Виходить, що тут, у вітальні з книжками та мушлями, біля музичного центру, на канапі, оббитій штучним леопардовим хутром.
Гаразд. Підколола волосся – і до роботи! Досить байдикувати.
Одного погляду на електричну плиту було достатньо, аби кинуло в розпач. Кароліна вперше бачила таку, з колами різного діаметра, немов намальованими на чорній лискучій поверхні. У куті – квадратик з незрозумілими позначками. Усе. Супу не буде. Ні, вона не може так зганьбитись у перший же день.
Набрала номер брата.
– Роберте, як увімкнути плиту?
– Зараз, – відповів брат.
У мобілці було чути голоси, шарудіння та кроки, він вийшов, мабуть, з якоїсь кімнати – і голосом, який відлунював від порожніх стін, докладно пояснив, на що треба натискати, і як регулювати температуру, і як увімкнути інше коло, не вимикаючи першого. Кароліна зосередилась так, що заболіла закушена губа. Ніколи у школі вона так уважно не слухала жодного пояснення, ті знання не були їй такими вкрай необхідними, як вміння впоратися з сучасною кухонною технікою, аби вчасно зварити племінницям суп.