Квентін Дорвард
Шрифт:
Вони спустилися у вузеньку, утворену двома рядами в'язів тіняву алею, в кінці якої через відчинені ворота ввійшли у двір заїзду незвичайних розмірів, розрахованого на прийом благородних відвідувачів і різних прохачів, які мали справи в королівському замку, де Людовік XI нікому не дозволяв зупинятися, хіба що його змушував до того обов'язок гостинності. Щит з королівською лілією висів над головним входом цього великого й несиметричного будинку. Надворі й у суміжних будівлях не було ні галасу, ні метушні, що на той час, коли і приватні будинки і громадські будови кишіли. слугами, свідчило б про численність відвідувачів і процвітання господарів.
Здавалося, немов суворий характер сусіднього королівського замку позначився своєю урочистою й жахливою похмурістю і на цьому по суті не сумному місці, що, за звичаєм усіх інших країв, мало бути храмом утіх і розваг
Дядько П'єр, не покликавши нікого й навіть не підходячи до головного входу, відсунув засув бічних дверей і пройшов до просторої кімнати, де вже палав хмиз у каміні й були зроблені приготування до доброго сніданку.
— Мій кум добре подбав про все, — сказав француз юному шотландцеві. — Тобі, мабуть, холодно — от я і наказав розпалити вогонь. Ти, напевне, голодний — зараз матимеш і сніданок.
Він свиснув, і ввійшов господар, який відповів глибоким поклоном на привітання дядька П'єра, але аж ніяк не виявив балакучості, властивої французьким трактирникам за всіх часів.
— Я посилав одного пана, щоб він замовив сніданок, — сказав дядько П'єр. — Чи зробив він це?
У відповідь господар лише вклонився і поки приносив та розставляв на столі різні вишукані страви, не промовив ні слова, щоб похвалити їх якість. А проте сніданок заслуговував на ті похвали, якими приправляють господарі французьких гостиниць свої страви, як то побачить читач з наступного розділу.
Розділ IV
СНІДАНОК
О боже мій! Які їдці і що за хлібі
Ми залишили нашого юного чужоземця в такому прекрасному настрої, в якому він ще ні разу не перебував відтоді, як ступив на територію колишньої Галлії [33] . Сніданок, як ми вже натякали наприкінці попереднього розділу, був розкішний. До нього входив і перигорський пиріг, біля якого справжній гастроном міг би жити й померти, як гомерівські лотофаги [34] , забувши рідню, батьківщину, громадські обов'язки. Високі стінки цього пирога з чудовою скоринкою здіймалися, немов мури якогось столичного міста, немов емблема добробуту, який вони мали захищати. Було там і ніжне рагу з особливою часниковою приправою, яке так люблять гасконці, але й шотландці не від того, щоб покуштувати його. Була там, між іншим, і делікатна шинка, яку колись носив на своєму стегні благородний дикий кабан у сусідньому Монрішарському лісі. Були. також прекрасні білі круглі булочки, що звались будь (через що пекарі французькою мовою звуться буланже), скоринка яких така смачна, що їсти їх, навіть запиваючи чистою водою, було б насолодою. Але там на столі стояла шкіряна пляшка, під назвою ботін, тобто чобіток, в якій було з кварту добірного боннського вина. Стільки чудових страв могли б викликати апетит навіть у самої сухореброї смерті. Яке ж враження мали вони справити на двадцятилітнього хлопця, що (треба сказати по правді) в останні два дні харчувався недоспілими фруктами, на які він випадково натрапив дорогою, і шматочком ячмінного хліба.
33
Галлія — країна галлів, тобто кельтів, займала приблизно сучасні Францію, Швейцарію, Бельгію, почасти Голландію і Німеччину (на захід від Рейну), а в IV ст. до нашої ери також сучасну Верхню Італію.
34
Лотофаги (пожирателі лотоса) — за старогрецьким уявленням, щасливий народ, який жив десь на острові поблизу африканського берега й годувався квітками лотоса. Про них згадується в творах Гомера.
Він накинувся на рагу, і блюдо відразу спорожніло; далі він атакував могутній пиріг, глибоко врізавшись у його нутро, і, приправляючи все це великою чаркою вина, повертався до своєї роботи знову й знову, дивуючи господаря і розважаючи дядька П'єра.
Цей останній справді (мабуть тому, що зробив добре діло) був дуже задоволений апетитом молодого шотландця; і коли, нарешті, побачив, що той уже почав пересичуватись, знов підохочував його до їжі, наказуючи принести ще різні печива, що могли йому спасти на думку, й всілякі інші ласощі, щоб збудити в юнака апетит. Поки дядько П'єр так розважався, обличчя його виявляло щось подібне до доброго настрою, на ньому з'явилась навіть якась не властива йому добродушність. Літні люди майже завжди відчувають симпатію до радощів юності й до її занять, якщо їхній розум не потьмарюється заздрістю до молодого віку.
Отже, Квентін Дорвард, хоча й був захоплений цією приємною працею, не міг не спостерегти, що обличчя його співрозмовника, яке спочатку здалося йому таким огидним, поступово, під впливом вина Золотого узбережжя, полагіднішало. Він почав по-дружньому докоряти дядькові П'єру, що той лише розважається, сміючись з його апетиту, але сам нічого не їсть.
— Я виконую накладену на мене покуту, — відповів дядько П'єр, — і нічого, крім невеликої кількості варення та склянки води, не можу їсти до полудня. Скажіть тій дамі, — додав він, звертаючись до господаря заїзду, — щоб вона принесла мені закусити.
Господар пішов з кімнати, а дядько П'єр промовив:
— Ну, виконав я обіцянку нагодувати тебе сніданком?
— Це найкращий сніданок, який мені будь-коли доводилося їсти, — сказав юнак, — від того часу, як я залишив Глен-Гулакін.
— Глен?.. Як ти сказав? Глен… Чи не збираєшся ти викликати диявола такими довгохвостими словами?
— Глен-Гулакін, — добродушно відповів Квентін, — що означає Комарине міжгір'я. Це назва нашої старої дідизни. Ви купили собі право сміятися з того, що я кажу, отже, смійтеся, будь ласка.
— У мене й на думці не було ображати тебе, — мовив старий, — але коли вже тобі так подобається цей сніданок, то скажу, що шотландські лучники королівської гвардії мають такий самий або навіть кращий щодня.
— Нема нічого дивного, — сказав Дорвард, — бо якщо вони цілу ніч замкнені в ластів'ячих гніздах, то ранком голодні як вовки.
— І скільки завгодно всього, щоб вдоволити свій апетит, — сказав дядько П'єр. — Їм не треба, як бургундцям, вибирати між голою спиною і порожнім шлунком. Вони одягаються, як графи, і бенкетують, як абати [35] .
35
Абат — старший піп у католицькому монастирі, настоятель.
— Тим краще для них, — сказав Дорвард.
— А чому б і тобі не стати на службу? Твій дядько, насмілюся сказати, міг би взяти тебе, як тільки трапиться нагода. І слухай, що я тобі скажу на вухо: я сам певною мірою зацікавлений у цьому і міг би допомогти тобі. Я гадаю, ти вмієш їздити на коні так само добре, як і стріляти з лука?
— З нашого роду ніхто не поступиться найкращому вершникові, який будь-коли ставив ногу в стремено. Я, звісно, міг би прийняти вашу ласкаву пропозицію, але зважте ось на що: і їжа і вбрання, звичайно, необхідні речі, проте в моєму становищі люди більше захоплюються думками про честь, про кар'єру й відважні подвиги на війні. Ваш король Людовік — благослови його боже — друг і спільник Шотландії, але він весь час сидить у цьому замку або тільки переїжджає з однієї фортеці до другої і здобуває міста й провінції, ведучи переговори, а не б'ючись на полі бою. Що ж до мене, то я поділяю думку Дугласів [36] , які завжди віддавали перевагу вільному полю, бо воліли слухати співи жайворонка, а не писк мишей.
36
Дуглас Арчібальд, герцог Туренський (1369–1429) воював з англійцями спершу на своїй батьківщині, а згодом як союзник французького короля Карла VI і потім Карла VII. Цей останній нагородив його за послуги Туренським герцогством.
— Хлопче, — сказав дядько П'єр, — не поспішай осуджувати вчинки державців. Людовік шанує кров своїх підданих і не береже своєї власної. Він хоробра людина і довів це в бою при Монлері.
— Авжеж, але це було років з дванадцять тому або й більше, — відповів юнак. — Я охоче служив би державцю, слава якого була б така ж блискуча, як і його щит, і який би завжди був першим на полі бою.
— Чому ж ти не залишився в Брюсселі на службі у герцога Бургундського? Він би щодня давав можливість переламати тобі кістки й навіть сам зробив би це, особливо, коли б почув, що ти відлупцював його лісника.