Квентін Дорвард

Скотт Вальтер

— Ченцем! — вигукнув дядько. — Присягаюся святим Андрієм, ось чого зо мною ніколи не. було. З самого мого дитинства нікому ще не спадало на думку зробити з мене ченця. Мені аж дивно, коли подумаю про це. Правду кажучи, коли б не грамота, якої я ніколи не міг збагнути, не співання псалмів, яких я не терплю, не вбрання, схоже на одежу божевільного жебрака, — хай простить мені божа мати! — тут він перехрестився, — та не пости, які не зносить мій апетит, — з мене вийшов би ченець, не гірший, ніж мій кум з монастиря святого Мартіна. Але не знаю, чомусь ніхто не пропонував мені вступити до цього стану. Отже, любий племіннику, ти мусиш стати ченцем — але навіщо, скажи, будь ласка?

— Для того, щоб згас рід мого батька разом зі мною в монастирі або в могилі, — відповів Квентін, глибоко схвильований.

— Он як! — вигукнув дядько. — Тепер я розумію. Хитрющі бестії, дуже хитрі! Проте їх можна обдурити. Я пригадую каноніка Роберсарта, що дав обіцянку, а потім утік з монастиря й зробився ватажком вільних загонів. Він мав коханку, найвродливішу дівчину, яку я взагалі будь-коли бачив, і трьох не менш гарних дітей. Отже, немає надійних ченців, і не слід на них покладатися, бо вони можуть стати воїнами й батьками. Але розповідай далі.

— Мені небагато залишається сказати, — промовив Дорвард, — крім того, що, бажаючи звільнити мою матір від усякої відповідальності за мене, я вступив до монастиря, де на мене одягли вбрання послушника, навчили виконувати монастирський устав і навіть читати й писати.

— Читати й писати! — вигукнув Балафре, який був з числа тих людей, які вважають за щось дивовижне всі знання, вищі за їхні власні. — Писати, кажеш ти, й читати! Я не можу повірити цьому: ніколи ніхто з Дорвардів, так само й Лезлі, настільки мені відомо, не міг написати свого прізвища. Принаймні за одного можу ручитися з них: я можу писати не краще, ніж літати. Отже, іменем святого Людовіка, як вони навчили тебе цього?

— Це було нудно спочатку, — сказав Дорвард, — але стало легше й приємніше, коли я призвичаївся. Я був слабий від ран і втрати крові і, щоб віддячити своєму рятівникові, панотцеві Пітеру, почав учитися з великим завзяттям. Тим часом, прохворівши кілька місяців, померла моя мила мати, і, як тільки моє здоров'я покращало, я сказав своєму добродійникові, який був також помічником ігумена, що не хочу бути ченцем. Тоді ми умовилися, що мене відпустять на волю шукати щастя; а щоб урятувати помічника настоятеля від гніву Огілві, зробили так, ніби я втік. Для підтвердження цього я взяв із собою з монастиря сокола абата. Але насправді мене звільнили за всіма правилами, і це засвідчено рукою й печаткою самого абата.

— Оце правильно, оце добре, — сказав дядько. — Наш король не дуже зважає на всякі там витівки, але втечі з монастиря не пробачить. Ну, а як твій гаманець? Б'юся об заклад, що тобі його неважко носити.

— Одверто кажучи, перед вами, любий дядечку, мені нічого таїтися. Я маю тільки трохи срібних монет.

— Скрутне твоє становище, — сказав Балафре. — Щодо мене, то хоч я й не заощаджую грошей, бо небезпечно їх носити з собою у наш час, але завжди маю при собі, і радим би й тобі йти за моїм прикладом, якийсь золотий ланцюжок на всяк випадок, або перстень, або намисто, що можуть в разі потреби правити за гроші. Проте ти спитаєш мене, любий родичу, де я дістаю такі цяцьки, як оця? — Тут він самозадоволено торкнув свій ланцюг. — Адже вони не висять на кожному кущі. Вони не ростуть і на полях, як жовті нарциси, з стеблин яких діти плетуть рицарські комірці. Як же тоді? Ти можеш дістати це там, де і я дістав: на службі в доброго короля Франції, де завжди можна добути статок, коли людина має хоч трохи в собі мужності, щоб рискувати якимсь там життям абощо.

— Я чув, — промовив Квентін, ухиляючись від прямої відповіді, бо він ще не вирішив остаточно, що йому далі робити, — що герцог Бургундський має пишніший двір і благородніших васалів, ніж король Франції, і що більше слави можна здобути собі під його прапорами, оскільки там пускають зброю в діло і добре користуються нею в бою. Тим часом найхристиянніший король, кажуть, здобуває собі перемоги язиками своїх посланців.

— Ти говориш, як дурний хлопець, любий племіннику, — відповів воїн із шрамом. — Проте я пригадую, що коли прийшов сюди, то теж був таким самим дурнем і уявляв собі короля не інакше, як на троні під високим балдахіном: він бенкетує з своїми високородними васалами й паладинами [52] , їсть бланманже, а на голові в нього велика золота корона, або скаче на чолі свого війська на ворога, як співають у романах про Карла Великого [53] , чи як Роберт Брус [54] , Уільям Уоллес [55] у наших власних правдивих історіях. Скажу тобі, хлопче, на вухо: це все місячне сяйво на воді. Політика, політика — ось у чому сила. Але що таке політика, ти спитаєш? Це винайдене нашим французьким королем мистецтво воювати мечами чужих людей і видавати плату своїм солдатам з чужих гаманців. Ах! Це найрозумніший з усіх державців, які будь-коли носили пурпур на своїх плечах. Проте він ніколи не носить цього вбрання. Часто я бачу, як він гуляє в простішому одязі, ніж я схотів би носити.

52

Паладин — рицар.

53

Карл Великий (768–814 н. е.) — один із найвидатніших государів середньовічної Європи, який створив на Заході крупну феодальну франкську державу і протягом 46 років очолював її. Про його походи і завоювання було складено багато переказів і оповідань, що були улюбленою літературою в країнах Західної Європи.

54

Роберт Брус (1306–1329) — король Шотландії і герой визвольної війни.

55

Сер Уідьям Уоллес (приблизно 1272–1305) — славнозвісний шотландський патріот і національний герой,

— Гаразд, але все це мені не подобається, любий дядечку, — зауважив Дорвард. — Я хочу служити там, — оскільки все одно я мушу служити в чужій країні, — де сміливим подвигом зможу здобути собі ім'я і славу.

— Розумію тебе, мій любий племіннику, — сказав королівський воїн, — добре тебе розумію. Але ти ще погано знаєшся на цих справах. Герцог Бургундський — це гаряча голова, смільчак, справжній боєць, але нерозважливий. В усіх сутичках він попереду своїх рицарів і ленників з Артуа і Ено. Отже, подумай, чи могли б ми своєю хоробрістю і вмінням перевищити самого герцога та його відважних дворян і прославитись? Якщо б ми відстали од них, то мали б нагоду потрапити до рук поліційного старшини за те, що були ледачі. Коли б були поряд з ними, то сказали б, що так і треба і що ми чесно заробили свою платню; а коли б мені пощастило випередити інших хоча б на довжину списа (що дуже важко і небезпечно в такій сутичці, де кожен старається з усієї сили), то пан герцог, побачивши добрий удар, сказав би на це своєю фламандською мовою: «Еге! Добре влучив! Спритний пікінер, хоробрий шотландець, дайте йому флорин [56] , хай вип'є за наше здоров'я». Але якщо ти чужинець, то не сподівайся ні чинів, ні земель, ні скарбів на такій службі: все дістається тамтешнім дворянам.

56

Флорин — раніш золота монета, вартість якої була неоднакова, залежно від часу й країни (тепер срібна монета в Голландії),

— А кому ж іще це має діставатися, коли не тамтешнім мешканцям? — запитав молодий Дорвард.

— Тому, хто захищає тих мешканців, — відповів Балафре, випростуючись на весь свій велетенський зріст. — А ось що каже король Людовік: «Мій добрий французький селянине, мій Жак-Простак, бери своє знаряддя, свій плуг і борону, садовий ніж і копаницю, іди працюй собі; ось мій хоробрий шотландець, що битиметься за тебе, а ти лише подбай за те, щоб сплатити йому. А ви, мій ясновельможний герцоге, мій славнозвісний графе і мій наймогутніший маркізе, теж приборкайте вашу відвагу, аж доки вона не. буде потрібна, бо вона може зірватися з поводів і завдати лиха своєму государеві. Ось моє регулярне військо, моя французька гвардія, тут передусім мої шотландські лучники і мій доброчесний Лезлі, який битиметься не гірше, а навіть краще за вас з усією вашою свавільною відвагою, що погубила ваших батьків у битві при Крессі і Азенкурі» [57] . Тепер ти бачиш, в» якій з цих двох держав мандрівний рицар може досягти найбільшої слави?

57

Бій при Крессі 1346 року — один з епізодів Столітньої війни (1337–1453), коли англійський король Едуард III висадився з військом на півночі Франції, в Нормандії, й розбив французьке рицарство коло містечка Крессі (близько міста Абвілля). Бій при Азенкурі 1415 року, яким Генріх V, король англійський, закінчив завоювання Нормандії, знаменує довготривалий період успіхів англійської зброї у Франції.

— Здається, я розумію вас, любий дядечку, — відповів племінник, — але, як на мене, то немає слави там, де немає риску. Вибачте, вартувати старого короля, якого ніхто і не думає скривдити, марнувати літній день і зимову ніч поза он тими визубнями, сидіти в стінах фортеці, в цій залізній клітці, та ще під замком, щоб ти не втік, — це легке й безтурботне життя не для мене. Ох, дядечку, це ж однаково, що бути соколом, який сидить на своїй жердці і якого ніколи не беруть на полювання!

— Ну, присягаюся святим Мартіном Турським, цей хлопець не з боягузів! Справді, у нього вдача Лезлі, точнісінько, як я в його роки, тільки ще більш нерозважливий. Але слухай-но, юначе, — хай живе король Франції — рідко буває такий день, щоб не було якогось доручення, виконуючи яке ми могли б добути собі і гроші і славу. Не думай, що найвідважніші і найрискованіші подвиги вершать при денному світлі. Я міг би розповісти тобі про штурм замків, захоплення полонених і таке інше, коли особа, ім'я якої я не називатиму, проявила велику відвагу й здобула собі більшу славу й багатство, ніж перший-ліпший з хоробрих прихвоснів одчайдушного Карла Бургундського. І раз його величності подобається не встрявати в такі справи, то тим більше він має часу, щоб об'єктивніше оцінити подвиги, в яких він сам не брав участі, і справедливо, щедро винагородити воїнів, що відзначилися. О, це найпроникливіший і найхитріший з усіх государів!

Племінник переждав і потім сказав тихим, але виразним голосом:

— Добрий панотець Пітер часто вчив мене, що дуже небезпечні для душі ті подвиги, якими здобувають невелику славу. Не треба вам казати, любий дядечку, що ці таємні доручення неодмінно повинні суперечити моїй честі…

— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен [58] , найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.

58

Дюгеклен, Бертран (1320–1380) — коннетабль Франції, знаменитий французький полководець і герой Столітньої війни.