Квентін Дорвард
Шрифт:
— Це правда, — сказав Квентін. — Що ж, видно, моя нещаслива доля зачинила передо мною двері на цьому шляху.
— Зовсім ні, є ще сила інших головорізів, в яких божевільні юнаки можуть знайти собі службу, — сказав дядько П'єр. — Що ти скажеш, наприклад, про Гійома де ля Марка?
— Як! — вигукнув Дорвард. — Служити Бородачеві, служити Арденському Вепрові — отаманові грабіжників і вбивць, який цінує людське життя не дорожче ніж свій габардиновий плащ і який вбиває прочан і попів, мов якихось ландскнехтів чи лучників? Це навіки заплямувало б герб мого батька.
— Гаразд, моя юна гарячко, — заперечив дядько П'єр, — коли ти вважаєш цього Вепра за безсовісну людину, то чому б тобі не піти до молодого герцога Гельдернського? [37]
— Тобто до самого біса, — спалахнув Квентін. — Скажу вам по секрету — він занадто важкий для землі, щоб вона довго його носила, і пекло вже накидає на нього оком.
Дядько П'єр, здавалося, був трохи збентежений тим наївним жахом, з яким молодий шотландець говорив про синівську невдячність, і відповів йому на це:
37
Це був Адольф — син Арнольда та Катерини Бурбон. Наше оповідання не має безпосереднього стосунку до цієї чи не найжорстокішої людини свого часу. Він воював проти батька й у цій протиприродній війні взяв його в полон і поводився з ним по-звірячому, як переказують, лупцював його власноручно. Розгніваний батько позбавив спадщини цього безсовісного негідника та продав Кардові Бургундському усі свої права на герцогство Гельдернське й графство Зютфен; Марія Бургундська, дочка Карла, відновила права Адольфа на ці володіння; його було вбито 1477 року. (Прим. автора).
— Ти ще не знаєш, юначе, якими недовговічними бувають кровні зв'язки серед знатпих людей. — Потім, змінивши тон, додав жартівливо — Крім того, коли герцог і побив свого батька, то ручуся, що й батько колись бив його. Отже, це не більше, як розплата за давню кривду.
— Дивно мені чути такі слова від вас, — сказав шотландець, почервонівши від обурення. — З таким сивим волоссям, як ваше, не годилося б жартувати з таких речей. Якщо старий герцог і шмагав свого сина в дитинстві, то, виходить, мало шмагав його, бо краще було б цьому сину померти під різкою, ніж залишатися жити такою потворою на сором усьому християнському світу.
— Мені здається, — сказав дядько П'єр, — що, підходячи з такою міркою до характеру кожного сюзерена й воєначальника, краще самому собі стати отаманом, бо де ж такому мудрому знайти собі воєначальника, гідного командувати ним?
— Ви глузуєте з мене, дядьку П'єр, — сказав юнак добродушно, — і, мабуть, маєте рацію. Але ви не згадали ще одного досить хороброго воєначальника, який також має відважне військо й під командою якого кожна порядна людина могла б служити із спокійною совістю.
— Не можу здогадатися, про кого ти кажеш.
— Та невже? Звичайно, про того, хто, немов Магометова труна (будь він проклятий, цей Магомет), висить поміж двома магнітами, про того, кого не можна назвати ні французом, ні бургундцем, але хто, утримуючи рівновагу поміж цими обома, змушує їх боятися і служити собі, хоч вони великі государі.
— І все ж таки не можу здогадатися, про кого ти кажеш, — повторив дядько П'єр задумливо.
— Хіба? Кого ж я можу мати на думці, крім благородного Людовіка Люксембурзького, графа де Сен-Поль [38] , ясновельможного коннетабля [39] Франції? Він з своєю відважною маленькою армією зумів відстояти власні володіння і тепер держить свою голову так високо, як сам король Людовік або герцог Карл, балансуючи між ними, наче хлопчик, що стоїть посередині дошки, тим часом як двоє інших гойдаються на її краях [40] .
38
Граф де Сен-Поль і де Ліньї (Людовік Люксембурзький — 1418–1475). Спочатку був на службі в Генріха VI Англійського, а після його смерті перейшов до Карла VII, короля французького, і допомагав вигнати англійців з Франції. Після цього почав інтригувати, схиляючись то на бік Франції, то Бургундії й намагаючись зберегти самостійність. Зрадивши і Людовіка XI і Карпа Сміливого, він потрапив, нарешті, до рук цього останнього. Карл Сміливий передав його Людовікові XI, з наказу якого його скарано на смерть.
39
Коннетабль (слово латинського походження, що означало спершу — завідувач стайнями) — головнокомандувач армії, найвидатніша після короля особа в державі.
40
Цій частині володінь Людовіка XI загрожували політичні махінації коннетабля де Сен-Поля, який прагнув незалежності й підлещувався водночас до Франції, Англії та Бургундії. Як це завжди буває, цей коннетабль викликав незадоволення всіх своїх могутніх сусідів. Герцог Бургундський видав його королеві Франції, який жорстоко розправився з ним за зраду в 1475 році.
— І через те йому загрожує небезпека найгіршого падіння, — сказав дядько П'єр. — Ось послухай мене, мій молодий друже. Якщо ти вважаєш грабіжництво за таку велику провину, то чи знаєш ти, «що граф де Сен-Поль був першим, хто подав приклад підпалювати села й спустошувати країну в часи війни? До цього ганебного спустошення, що він учинив, вороги щадили беззахисні міста й села, які віддавалися на милосердя переможців.
— Ні, справді, — зауважив Дорвард, — коли вже так, то мені здається, всі ці знатні пани варті один одного і вибирати когось з них — однаково, що вибирати дерево, на якому тебе мають повісити. Але граф де Сен-Поль, оцей коннетабль, володіє містом, яке носить ім'я мого покровителя й святого. Я маю на увазі Сен-Кантен [41] , тобто місто святого Квентіна (тут він перехрестився), і, можливо, коли б я там жив, мій святий покровитель не забув би про мене. Адже названих його ім'ям не так уже й багато, не те що у ваших найулюбленіших святих. А тепер, як бачите, він забув про мене, бідного Квентіна Дорварда, свого духовного хрещеника, бо не зоставив би його на цілий день без їжі й питва, а вранці не полишив би на піклування святого Юліана й на випадкову ласку незнайомця, куплену ціною холодного купання у славетній річці Шер чи в одній з її приток.
41
Сен-Кантен — місто на півночі Франції. Захопивши це місто, граф Сен-Поль накликав на себе гнів Карла Сміливого.
— Не хули бога, дорікаючи святим, мій молодий друже, — сказав дядько П'єр. — Святий Юліан Гостинний — вірний покровитель мандрівників; а святий Квентін Блаженний, мабуть, більше зробив для тебе доброго, ніж ти гадаєш!
Коли він це говорив, двері відчинилися і в кімнату ввійшла дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Вона несла накритий вишиваною червоною серветкою піднос, на якому стояли маленьке блюдечко з чорносливом, що так уславив місто Тур, і кубок тонкої ювелірної роботи, якою здавна пишалися ювеліри цього міста. Їхня робота відзначалася своєю витонченістю не тільки серед інших міст Франції, але перевершувала майстерністю навіть вироби інших країн.
Кубок був так мистецьки зроблений і так добре відшліфований, що Дорвард навіть не сумнівався, що він із срібла, а не з якогось дешевшого металу, як і той, що стояв перед ним на столі. Проте дівчина, що внесла це все, далеко більше привернула увагу Дорварда, ніж посуд на підносі.
Його одразу причарувало гарне личко, обрамлене чорним волоссям, заплетеним у дрібні кіски, перевиті гірляндою з плющевого листя, як носили шотландські дівчата. Ця гірлянда утворювала неначе серпанок навколо обличчя, правильні риси якого й задумливий вираз чорних очей надавали йому схожості з Мельпоменою [42] . На дівочих щоках грав легкий рум'янець, а в очах світилися розум і цікавість, які доводили, що це обличчя може бути не тільки сумним, а й усміхненим, хоч, либонь, таке траплялося і не часто. Квентінові навіть здалося, що якісь скрутні обставини спричинилися до того, що таке миле й молоде личко мало вигляд серйозніший і сумніший, ніж це властиво юній красуні. Оскільки юнак з романтичною уявою дуже швидкий щодо своїх висновків, то Квентін подумав, що доля цього чудового видіння оповита якоюсь таємницею.
42
Мельпомена — в давньогрецькій міфології одна з дев'яти богинь різних мистецтв, які звалися музами. Мельпомена — муза трагедії, її зображали з плющевим вінком на голові і трагічною маскою в руці.
— Як це так, Жакліно, — сказав дядько П'єр, коли вона ввійшла в кімнату. — Чому ти тут? Хіба я не висловив бажання, щоб те, що мені потрібно, принесла Перетта? Стонадцять дияволів! Чи вона занадто поважна дама, щоб зробити мені цю послугу?
— Тітонька погано себе почуває, — поквапливо відповіла Жакліна покірним тоном. — Погано себе почуває і не виходить із своєї кімнати.
— Якщо не виходить, то, сподіваюся, вона нікого і не приймає! — сказав дядько П'єр з притиском. — Я чоловік бувалий — і в усі ці вдавані хвороби не вірю.
Жакліна зблідла й навіть похитнулася при такому зауваженні дядька П'єра, бо, треба визнати, що його голос і погляд, коли він казав це, були жорстокі, ущипливі й зловісні. Цього було досить, щоб збудити в Квентіна Дорварда рицарське почуття горянина. Він поспішив підійти до Жакліни й узяти піднос, який вона покірливо віддала йому, не спускаючи соромливого і стурбованого погляду з обличчя розгніваного городянина. Важко було встояти перед цим жалісливим, сповненим благання про пощаду поглядом, і дядько П'єр пом'якшав — докоряв їй з усією лагідністю, на яку тільки був здатний, хоч і не приховував свого незадоволення.