Квентін Дорвард
Шрифт:
Одразу після цього Лезлі дістав ще один доказ благополучного закінчення справи. До зали ввійшов давній знайомий Квентіна, Трістан Пустинник, королівський військовий прево, і одразу попрямував туди, де стояв Балафре. Блискуча форма цього жахливого сановника ще виразніше підкреслювала вираз жорстокості на його обличчі і лиховісність в очах, а ласкавий голос, яким він намагався говорити, скидався на рикання ведмедя. Проте зміст його слів був приязніший ніж тон, яким вони були вимовлені. Він шкодував, що вчора поміж ними сталося таке непорозуміння. А виникло воно, мовляв, тому, що племінник пана Балафре не мав на собі мундира шотландської гвардії і не заявив про належність до неї. Саме це й спричинилося до помилки, за яку він тепер просить вибачення.
Людовік Лезлі щось відповів на це, а коли Трістан відійшов, застеріг племінника, що тепер вони матимуть ще одного смертельного ворога в особі цього жахливого сановника.
— А втім, ми тепер для нього недосяжні, — сказав він, — бо солдат, який сумлінно виконує свої обов'язки, може сміятися з військового прево.
Квентін не міг не погодитися з думкою свого дядька, бо, відходячи од них, Трістан окинув їх лютим поглядом ведмедя, пораненого списом мисливця. Справді, навіть тоді, коли прево був менше схвильований, люди тремтіли від його похмурого, недоброзичливого погляду, а тепер злість, з якою він дивився на молодого шотландця, була така, що тому здалося, ніби він знову відчуває на своїх плечах дотик двох лиховісних катів — Труазешеля і Птіт-Андре.
Тим часом Олів'є після того, як він прослизнув скрадаючись через кімнату своєю кошачою ходою і всі, навіть найзнатніші вельможі, розступилися перед ним і вшанували церемонними привітаннями, яких він через свою удавану скромність намагався, здавалося, уникнути, знову ввійшов до королівського покою. Двері його одразу відчинились, і король Людовік вступив до аудієнц-зали.
Квентін, як і всі інші, втупив у нього очі і раптом так здригнувся з несподіванки, що ледве не впустив зброї, пізнавши в королі Франції того торговця шовком, дядька П'єра, який був його супутником під час ранкової прогулянки. Деяка підозра щодо справжнього стану цієї людини коли-не-коли спадала йому на думку, але дійсність перевершила всі його найсміливіші здогади.
Суворий погляд дядька, невдоволеного таким порушенням етикету, привів його до тями, але ще більшим було здивування старого воїна, коли король, гостре око якого швидко побачило Квентіна, попрямував, ні на кого не звертаючи уваги, прямо до нього.
— Отже, юначе, — сказав Людовік, — мене повідомили, що ти, ледве прийшовши до Турені, встиг уже тут посваритися. Але я вибачаю тобі, бо це швидше провина того дурного купця, який гадав, що твою каледонську кров треба підігрівати вранці боннським вином. Якщо я знайду його, то вже так покараю його, щоб було наукою для всіх, хто здумає розбещувати мою гвардію. Балафре, — додав він, звертаючись до Лезлі, — твій родич хороший юнак, хоч і палкий. Нам до вподоби такі юнаки, і ми сподіваємося, що зробимо для них ще більше, ніж ми зробили для тих хоробрих людей, які нас оточують. Накажи записати рік, день, годину й хвилину народження твого племінника й передай це Олів'є Денові [92] .
92
Ці подробиці, мабуть, потрібні були марновірному королю не тільки для порядку, але на всяк випадок, щоб скласти так званий «гороскоп» Дорварда, тобто з розташування світил на небі під час його народження довідатися про всю дальшу його долю. Як це зробити, вчила особлива «наука» — астрологія, заснована на забобонах, що нібито небесні світила впливають на долю людей і визначають їхнє життя.
Балафре вклонився до землі й одразу випростався струнко, немов бажаючи довести, що він завжди напоготові, коли треба битися за життя або за честь свого короля. Тим часом Квентін, опам'ятавшися від першого зачудування, почав уважніше роздивлятися короля і був страшенно здивований, побачивши, як змінилося його обличчя і манери від часу їх першої зустрічі.
Щоправда, в його зовнішньому вигляді майже нічого не змінилося. Людовік завжди зневажав усякий показний блиск і тепер одягнув на цей випадок старий синій мисливський костюм, не кращий від того простого вбрання городянина, яке було на ньому вчора. На грудях висіли довгі чотки з чорного дерева, які йому надіслав сам турецький султан, зазначивши, що ними користувався один коптський [93] пустинник з гори Ліван [94] , особа глибокої святості. Замість шапки з однією іконкою, на королі тепер був капелюх, оздоблений не менш як двадцятьма поганенькими фольговими образками. Але очі, що, як раніш здавалося Квентінові, горіли лише жадобою до зиску, тепер дивилися гордо і проникливо, як то й належало розумному й могутньому монархові, а зморшки на лобі, що, як він гадав, були наслідком обмірковування торговельних спекуляцій, тепер, здавалося, були борознами, які провело довге роздумування над державними справами.
93
Копти — нащадки давніх єгиптян, які після завоювання Єгипту мусульманами — спершу арабами, а потім турками — залишилися здебільшого християнами.
94
Ліван — гірське пасмо в Сірії, паралельне узбережжю Середземного моря. Там було багато монастирів, які залишилися й після завоювання Сірії турками.
Одразу після появи короля в залу ввійшли в супроводі своїх фрейлін обидві французькі принцеси. Старша, згодом одружена з П'єром де Бурбон і відома у французькій історії під ім'ям мадам де Боже, мало згадуватиметься в нашій оповіді. Вона була висока, вродлива, красномовна, обдарована й володіла, певною мірою, проникливістю свого батька, який дуже звірявся на неї і любив її, як тільки був здатний любити.
Молодша сестра, нещаслива Жанна, наречена герцога Орлеанського, боязко виступала поруч з сестрою, свідома того, що їй бракує тих зовнішніх якостей, що їх так хотіли б мати жінки. Вона була бліда, худорлява й хвороблива. Постать її була помітно нахилена на один бік, і хода через це була така нерівна, що, здавалося, ніби принцеса кульгава. Рядок чудових зубів і меланхолійні очі, які сяяли ніжністю і самозреченням, світло-русі кучері — оце й усе, що улесливий язик міг би назвати в противагу негарному обличчю і бридкій фігурі. Для доповнення її портрета додамо, що недбалість у вбранні і непевність у манерах свідчили: принцеса добре розуміла, яка вона негарна, але не робила і найменшої спроби виправити за допомогою мистецтва те, що спотворила природа, або вдатися до інших засобів, щоб стати принаднішою. Король, що не любив її, швидко підійшов до неї, як тільки вона з'явилася.
— Що ж це таке? — сказав він. — Наша дочка — світоненависниця? Ви так вирядилися сьогодні на полювання чи в монастир? Відповідайте мені!
— Куди буде завгодно вашій величності, сір [95] , — тихо сказала принцеса.
— Авжеж, я знаю, Жанно, тобі хочеться переконати нас, ніби твоя заповітна мрія — покинути наш двір і відмовитися од світу й усіх його марнот. Ой дівчино, невже ти думаєш, що ми, первенець святої церкви, не поступимося своєю дочкою задля неба? Хай божа матір і святий Мартін будуть свідками, що ми спромоглися б принести таку жертву, якби вона була достойна олтаря, або коли б то було справді її покликання!
95
Сір (скорочене сеньйор) — титул короля або імператора, коли звертаються до нього безпосередньо в розмові або в листуванні.
Сказавши це, король побожно перехрестився. В цю хвилину Квентінові здалося, що він дуже схожий на хитрого васала, який, применшуючи вартість речі, яку він хотів би залишити собі, бажає виправдатися перед своїм сюзереном за те, що не запропонував цієї речі йому. «Невже він наважується обдурювати навіть саме небо, — подумав Дорвард, — і лицемірить з богом і святими так, як він це безкарно робить з людьми, що не можуть глибше пізнати його Душу».
Тим часом Людовік після побожної паузи вів далі:
— Ні, моя люба донько, я і ще дехто краще знаємо твої справжні думки. Авжеж так, любий мій Орлеанський кузене? Підійдіть сюди, пане мій, і дайте руку нашій побожній весталці [96] , щоб допомогти їй сісти на коня…
Герцог Орлеанський здригнувся, почувши ці слова, і кинувся виконувати наказ короля з такою поквапливістю і розгубленістю, що Людовік загримав на нього:
— Гей, кузене, вгамуйте ваш запал! Дивіться, що ви робите. Ач якою нерозважливою буває іноді поспішність закоханого! Ви трохи не сплутали руку Анни з рукою її сестри. Чи, може, мені самому підвести до вас Жанну, пане мій?
96
Весталка — в давніх римлян жриця богині родинного вогнища — Вести. Весталки давали обіцянку залишитися дівами до смерті.
Нещасний принц безпорадно озирався і тремтів, як дитина, коли її силують доторкнутися до чогось огидного. Потім, зробивши над собою зусилля, він узяв безвладно опущену руку принцеси. Коли вони обоє так стояли, втупивши очі в землю, причому тремтяча рука герцога ледве торкалася холодних і вогких пальців принцеси, то важко було сказати, хто з цих двох нещасніший — герцог, що стояв, немов прикутий до огидної йому жінки путами, які він не наважувався розірвати, чи нещасна дівчина, що, кохаючи герцога, ясно розуміла його ставлення до неї і охоче померла б, якби могла завоювати цим його доброзичливість.