Квентін Дорвард
Шрифт:
— А тепер на коней, кавалери й дами! Ми самі проведемо нашу доньку де Боже, — сказав король, — і нехай господь і святий Губерт благословлять нашу ранкову розвагу.
— Я боюся, що доля примушує мене затримати вас, сір, — сказав граф де Дюнуа. — Бургундський посол перед воротами замку і вимагає аудієнції.
— Вимагає аудієнції, Дюнуа? — перепитав король. — Хіба ви не відповіли йому, як ми переказували вам через Олів'є, що сьогодні ми не маємо часу на це, що завтра свято святого Мартіна, яке, з дозволу неба, ми не осквернятимемо ніякими земними думками, а післязавтра ми поїдемо до Амбуазу [97] . Але, повернувшись звідти, призначимо йому аудієнцію, як тільки вирішимо інші невідкладні справи.
97
Амбуаз — знаменитий замок на Луарі, де народився й помер Карл VIII, син Людовіка XI.
— Все це я сказав, — відповів Дюнуа, — проте він торочить…
— Хай йому чорт! Що це в тебе застряло в горлянці? — сказав король. — Мабуть, слова цього бургундця такі тверді, що їх важко проковтнути.
— Коли б мене не стримував мій обов'язок, наказ вашої величності і недоторканність особи цього посла, — сказав Дюнуа, — то присягаюся Орлеанською божою матір'ю: я краще примусив би його з'їсти ці слова, ніж переказувати їх вашій величності.
— Як це так, Дюнуа? — сказав король. — Дивно, що ти, один з найнетерплячіших і найзапальніших наших людей, так мало співчуваєш такому самому порокові нашого нерозсудливого й палкого кузена, Карла Бургундського. Щодо мене, то я зважаю на його зухвалих посланців не більше, ніж башти замку зважають на виття норд-оста, котрий, як і цей шалений посол, прилітає сюди з Фландрії.
— Тоді знайте, сір, — відповів Дюнуа, що граф де Кревкер чекає там унизу з своїм почтом і герольдами. Граф заявив, що коли ваша величність відмовить йому в аудієнції, якої він вимагає, то він чекатиме хоч до півночі, бо справи його володаря дуже негайні і не терплять зволікань. Він сказав, що звернеться до вашої величності, як тільки вам буде завгодно вийти з замку чи то в якійсь справі, чи на прогулянку, чи на молитву, і ніщо в світі, крім насильства, не примусить його відмовитися од такого наміру.
— Він дурень, — спокійно сказав король. — Чи, може, цей шалений мешканець Ено [98] гадає, що для розумної людини так уже важко спокійнісінько просидіти двадцять чотири години в своєму замку, коли вона має розв'язувати справи цілого королівства? Ці нетерплячі урвиголови, мабуть, думають, що всі люди схожі на них, нудяться, коли не сидять у сідлах, встромивши ноги в стремена. Накажи, любий Дюнуа, щоб відвели собак назад і добре нагодували їх. Призначимо на сьогодні замість полювання нараду.
98
Область у Бельгії, що належала герцогові Бургундському, Карлові Сміливому.
— Володарю, — відповів Дюнуа, — так ви не спекаєтеся де Кревкера. У нього є наказ герцога, якщо він не дістане аудієнції, прибити свою рукавицю до частоколу перед замком на знак того, що герцог робить вам смертельний виклик, зрікається своєї вірності Франції і негайно оголошує їй війну.
— Невже так стоїть справа? — сказав Людовік, не змінюючи тону, але насупивши кошлаті брови, аж його проникливі чорні очі майже сховалися під ними. — Невже наш старий васал такий деспот? Невже наш дорогий кузен вчинить з нами так неласкаво? Ну що ж, Дюнуа, доведеться розгорнути бойове знамено й гукнути: «Дені Монжуа» [99] .
99
Дені Монжуа (або Монжуа-Сен-Дені) — бойовий оклик французьких королів, яких вважали за повірених абатства святого Деніса.
— Згода й амінь, у добрий час! — вигукнув войовничий Дюнуа, а гвардійці в залі, неспроможні приборкати радість, яка охопила їх, заворушилися на своїх місцях так, що розлігся неголосний, але виразний брязкіт зброї. Король гордо окинув оком присутніх, і, здавалося, цієї хвилини він дивився й думав так само, як його героїчний батько.
Але миттєвий порив незабаром поступився перед політичними міркуваннями; за тих умов відкритий розрив з Бургундією був дуже небезпечний для Франції. В той час на англійський трон вступив Едуард IV, хоробрий і войовничий король, який сам особисто брав участь у тридцятьох боях. Він доводився братом герцогині Бургундській і, як легко було уявити, тільки й чекав розриву між своїм зятем і Людовіком, щоб вдертися у Францію з своїм військом через завжди відчинені ворота Кале [100] . Він здобув багато блискучих перемог у міжусобних війнах і тепер хотів дуже популярною серед англійців війною з Францією стерти спогади про внутрішні чвари й розбрат. До цих міркувань приєднувалася ще непевність у вірності герцога Бретонського та інші не менш важливі політичні розрахунки. Тому, коли Людовік після довгої паузи знов почав говорити, тон його голосу не змінився, але зміст його мови був уже зовсім інший.
100
Кале було захоплено англійцями 1347 р. й перебувало в їхніх руках аж до 1558 р. Отже, за королювання Людовіка XI воно було ще англійське.
— Боронь боже, — сказав він, — щоб ми, найхристиянніший король, даремно проливали християнську кров, якщо, не втративши своєї честі, можна відвернути це лихо. Безпечність наших підданих для нас дорожча навіть за нашу достойність, яку цей грубий посол образив. А втім, він може й перевищив свої повноваження. Впустіть його, хай стане перед наші ясні очі.
— Beati pacifici [101] , — зауважив кардинал де ля Балю.
— Це правильно, і ваше високопреосвященство знає також, що ті, хто упокорюється, самі себе звеличують, — додав король.
101
Блаженні миротворці (лат.).
Кардинал проказав «амінь». Але майже ніхто не повторив цього слова. Навіть бліді щоки герцога Орлеанського запалали від сорому, а Балафре так був збентежений, що трохи не впустив свій протазан, який глухо брязнув, краєм вдарившись об підлогу. За це кардинал прочитав йому цілу лекцію про те, як треба тримати зброю в присутності короля. Сам король, мабуть, почувався непевно від загального мовчання.
— Про що ви замислились, Дюнуа? — сказав він. — Ви не схвалюєте того, що ми дозволили ввійти цьому грубому послові?
— Аж ніяк, — відповів Дюнуа. — Я не втручаюся в те, що вище від мого розуміння. Я тільки бажав би просити однієї ласки у вашої величності.
— Однієї ласки, Дюнуа? Якої саме? Ви не часто просите нас і можете розраховувати на нашу доброзичливість.
— Тоді хай ваша величність пошле мене до Евре [102] керувати тамтешнім духівництвом, — сказав Дюнуа з військовою простосердістю.
— Це справді вище від твого розуміння, — відказав король усміхаючись.
102
Евре — місто в колишній французькій провінції Нормандії (на півночі Франції). Людовік XI призначив де ля Балю епіскопом Евре.
— Адже я міг би так само добре керувати попами, — заперечив граф, — як його преосвященство епіскоп Евре, чи його преосвященство кардинал, коли йому такий титул більш до вподоби, муштрувати гвардію його величності.
Король знов усміхнувся ще таємничіше й сказав пошепки Дюнуа:
— Що, може, настане час, коли ми з тобою приборкаємо як слід попів, а поки що треба терпіти цього віслюка епіскопа. Ох, Дюнуа, це ж Рим, Рим поклав нам на плечі і його, й інші тягарі. Але терпіння, мій друже, і тасуй карти, поки ми не доб'ємося гарної гри [103] .
103
Доктор Драдждаст зауважує щодо цього, ніби карти було винайдено за часів попереднього правління для розваги короля Карла V, коли він утрачав ясність розуму, і вони незабаром стали популярними серед двірських, бо вираз «тасувати карти» при Людовіку XI вживався вже в переносному значенні. Цей самий вираз уживає Дурандарте в зачарованій печері Монтесіно. Ця думка про походження карт викликала найдотепнішу відповідь з усіх тих, що мені доводилося чути, її висловив покійний доктор Грегорі з Едінбурга дуже шановному радникові у Шотландському барі. Він мав довести неосудність особи, розумові, здібності якої розглядалися на слідстві. Доктор визнав, що особа, про яку йшлося, чудово грала у віст. «Невже ви серйозно твердите, докторе, — спитав радник, — що особа з видатною здібністю до такої складної гри, яка вимагає чудової пам'яті, розсудливості, вміння комбінувати, може бути не сповна розуму?» — «Я не вмію грати в карти, — сказав доктор із властивою йому мужністю, — але я читав в історії, що карти було винайдено для розваги божевільного короля». Ця відповідь і вирішила справу. (Прим. автора).