Квентін Дорвард
Шрифт:
— А як скубій підборідь, — сказав він, — не дуже полюбляє розтягача ший, то він підтримає моє прохання перед королем наказати прево під яким завгодно приводом припинити справу з Квентіном Дорвардом і поважати привілеї шотландської гвардії.
Знов пролунали одностайні вигуки, чарки були наповнені іскристим вином і проголошено здоров'я благородного лорда Крофорда, захисника привілеїв і прав його земляків. Добрий старий лорд не міг не відповісти ласкавістю на їх тост; він сів у приготоване йому крісло, покликав до себе Квентіна і закидав його стількома питаннями про Шотландію й про знатні шотландські родини, що той не встигав відповідати. Розмовляючи, добрий лорд невпинно ніби мимохіть цілував свою чару, зазначаючи, що товариськість стала звичаєм серед шотландців, але такий юнак, як Квентін, повинен обачно ставитися до всіх цих бенкетів і не зловживати чаркою. З цього приводу він наговорив багато добрих слів, аж доки його язик, що так прославляв тверезість, почав трохи плутатися. Аж ось Кеннінгем закликав усіх випити за королівську орифламу — королівський прапор Франції.
— І за вітер з Бургундії, щоб вона майоріла! — додав Ліндзі.
— Всією душею, яка ще залишилася в цьому спорохнявілому тілі, я приймаю ваше побажання, діти мої, — сказав лорд Крофорд, — і хоч який я старий, та сподіваюсь побачити, як розгорнеться прапор. Слухайте мене, друзі, — (вино зробило його балакучішим), — усі ви віддані слуги французької корони, отож не бачу, чому вам не сказати, що прибув посланець від герцога Карла Бургундського з далеко не миролюбним дорученням.
— Я бачив екіпаж, коней і весь почет графа де Кревкера, — зауважив один з гостей, — коло заїзду, в Шовковичному гаю. Кажуть, король не пускає їх до замку.
— Ну, хай небо пошле королеві тверду і рішучу відповідь, — додав Гатрі. — Але чим, власне, невдоволений герцог?
— Силою всяких непорозумінь і порушень кордону, — відповів лорд Крофорд. — А головне тим, що король узяв під своє заступництво одну знатну даму, піддану герцога, молоду графиню, яка втекла з Діжона, бо герцог, її опікун, приневолював її одружитися з його улюбленцем Кампо-Бассо.
— І що ж, вона справді приїхала сюди сама, мілорде? — спитав Ліндзі.
— Ні, не зовсім сама, а з старою графинею, своєю родичкою, яка погодилася її супроводжувати.
— А чи схоче король, — запитав Кеннінгем, — хоч він і сюзерен герцога, ставати поміж герцогом і тією графинею, що в нього під опікою? Адже Карл має над нею таку саму Владу, як король мав би над бургундською наслідницею, коли б помер герцог.
— Король, як завжди, зважатиме на правила політики, — вів далі Крофорд. — Те, що він офіційно не приймав цих дам і не доручив опікуватися ними своїм дочкам — мадам де Боже [79] або принцесі Жанні [80] , свідчить, що він має намір діяти залежно від обставин. Він наш пан і господар, але, думаю, не буде неповагою до нього, коли я скажу, що він уміє догоджати і нашим і вашим; він бігає з собаками за зайцем і з зайцем від собак. Так він завжди ставиться до всіх володарів.
79
Мадам де Боже, або Анна Французька (1460–1522) — старша дочка Людовіка XI.
80
Жанна Французька, згодом герцогиня Орлеанська (1464–1505) — молодша дочка Людовіка XI, яку він одружив з герцогом Орлеанським, але той, ставши королем (Людовіком XII), розлучився з нею й одружився з її сестрою Анною.
— Але герцог Бургундський не визнає такої лукавої політики, — сказав Кеннінгем.
— Напевне ні, — відповів старий лорд, — а тому навряд чи переговори закінчаться мирно.
— От і добре, нехай святий Андрій допоможе їм побитися! — вигукнув Балафре. — Десять, ой ні, років двадцять тому мені напророкували, що я знайду щастя через одруження. Хто знає, що може статися, коли ми почнемо битися за честь і кохання дам, як це бувало в старих романах?
— Це ти, з таким рубцем на обличчі, говориш про кохання дам? — зауважив Гатрі.
— Та вже краще зовсім не кохати, ніж кохати якусь циганку чи єретичку, — заморочив Балафре.
— Стривайто, друзі-приятелі, — сказав лорд Крофорд, — не ображайте один одного глузуванням — будьмо всі друзями. А щодо тієї дами, то вона занадто багата, щоб дістатися бідному шотландському дворянинові. Інакше я б і сам не від того, щоб запропонувати їй руку й серце і мої вісімдесят років на додачу. Проте випиймо за її здоров'я, бо як би там не було, а кажуть, що вона світоч вроди.
— Мені здається, що я її бачив, — сказав один з солдатів, — коли був цього ранку на варті біля внутрішньої огорожі. Але якщо це так, то вона більше схожа на тьмяний ліхтар, ніж на світоч, бо дам внесли до замку в закритих ношах.
— Сором, сором, Арнот! — сказав лорд Крофорд. — Солдат не повинен нічого розповідати про те, що він бачив, стоячи на варті. Крім того, — помовчавши трохи, додав він, — бо його цікавість взяла гору над дисципліною, якої він вважав за потрібне додержуватися, — чому в тих закритих ношах неодмінно мала бути графиня Ізабелла де Круа?
— Ні, ні, мілорде, — відповів Арнот, — я нічого не знаю про це, крім того, що мій конюх Стід водив на прогулянку коней шляхом до села й надибав на Догена, погонича віслюків, який відвозив ноші до заїзду, бо вони належать одній людині з того Шовковичного гаю, здається, хазяїнові заїзду — того, знаєте, з лілеями на вивісці. Цей Доген запросив мого Сондерса-Стіда випити з ним чарку вина, вони ж знайомі, а той, звичайно, охоче погодився.
— Ще б пак, ще б пак, — сказав старий лорд, — оце те, що вам треба виправити, джентльмени. Адже всі ваші груми, ножарі й попихачі, як ми їх назвали б у Шотландії, тільки й думають, як би десь випити чарку вина. Поганий звичай для воєнного часу, і треба, щоб цього більш не було. Але, Ендру Арнот, не бачу кінця твоєму оповіданню, отож ми підкріпимося посередині — skeoch doch пап skial [81] , ж кажуть горяни. П'ю за графиню Ізабеллу де Круа і бажаю їй кращого нареченого, ніж цей мерзенний італієць Кампо-Бассо! А тепер, Ендру Арнот, що ж, нарешті, сказав погонич віслюків твоєму йоменові?
81
Уріжемо казку чаркою (шотл.).
— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.
— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна [82] . Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.
82
Прекрасна Мелузіна — фантастичний персонаж — напівзмія. За легендою, вона була жінкою одного сеньйора з дому Люзіньян і щосуботи могла обертатися змією, а щоб не бачив цього навіть її чоловік, для неї була побудована башта, де вона жила.
— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.
— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?
— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.
— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.
— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів'я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.