Квентін Дорвард
Шрифт:
— А як скубій підборідь, — сказав він, — не дуже полюбляє розтягача ший, то він підтримає моє прохання перед королем наказати прево під яким завгодно приводом припинити справу з Квентіном Дорвардом і поважати привілеї шотландської гвардії.
Знов пролунали одностайні вигуки, чарки були наповнені іскристим вином і проголошено здоров'я благородного лорда Крофорда, захисника привілеїв і прав його земляків. Добрий старий лорд не міг не відповісти ласкавістю на їх тост; він сів у приготоване йому крісло, покликав до себе Квентіна і закидав його стількома питаннями про Шотландію й про знатні шотландські родини, що той не встигав відповідати. Розмовляючи, добрий лорд невпинно ніби мимохіть цілував свою чару, зазначаючи, що товариськість стала звичаєм серед шотландців, але такий юнак, як Квентін,
— І за вітер з Бургундії, щоб вона майоріла! — додав Ліндзі.
— Всією душею, яка ще залишилася в цьому спорохнявілому тілі, я приймаю ваше побажання, діти мої, — сказав лорд Крофорд, — і хоч який я старий, та сподіваюсь побачити, як розгорнеться прапор. Слухайте мене, друзі, — (вино зробило його балакучішим), — усі ви віддані слуги французької корони, отож не бачу, чому вам не сказати, що прибув посланець від герцога Карла Бургундського з далеко не миролюбним дорученням.
— Я бачив екіпаж, коней і весь почет графа де Кревкера, — зауважив один з гостей, — коло заїзду, в Шовковичному гаю. Кажуть, король не пускає їх до замку.
— Ну, хай небо пошле королеві тверду і рішучу відповідь, — додав Гатрі. — Але чим, власне, невдоволений герцог?
— Силою всяких непорозумінь і порушень кордону, — відповів лорд Крофорд. — А головне тим, що король узяв під своє заступництво одну знатну даму, піддану герцога, молоду графиню, яка втекла з Діжона, бо герцог, її опікун, приневолював її одружитися з його улюбленцем Кампо-Бассо.
— І що ж, вона справді приїхала сюди сама, мілорде? — спитав Ліндзі.
— Ні, не зовсім сама, а з старою графинею, своєю родичкою, яка погодилася її супроводжувати.
— А чи схоче король, — запитав Кеннінгем, — хоч він і сюзерен герцога, ставати поміж герцогом і тією графинею, що в нього під опікою? Адже Карл має над нею таку саму Владу, як король мав би над бургундською наслідницею, коли б помер герцог.
— Король, як завжди, зважатиме на правила політики, — вів далі Крофорд. — Те, що він офіційно не приймав цих дам і не доручив опікуватися ними своїм дочкам — мадам де Боже [79] або принцесі Жанні [80] , свідчить, що він має намір діяти залежно від обставин. Він наш пан і господар, але, думаю, не буде неповагою до нього, коли я скажу, що він уміє догоджати і нашим і вашим; він бігає з собаками за зайцем і з зайцем від собак. Так він завжди ставиться до всіх володарів.
79
Мадам де Боже, або Анна Французька (1460–1522) — старша дочка Людовіка XI.
80
Жанна Французька, згодом герцогиня Орлеанська (1464–1505) — молодша дочка Людовіка XI, яку він одружив з герцогом Орлеанським, але той, ставши королем (Людовіком XII), розлучився з нею й одружився з її сестрою Анною.
— Але герцог Бургундський не визнає такої лукавої політики, — сказав Кеннінгем.
— Напевне ні, — відповів старий лорд, — а тому навряд чи переговори закінчаться мирно.
— От і добре, нехай святий Андрій допоможе їм побитися! — вигукнув Балафре. — Десять, ой ні, років двадцять тому мені напророкували, що я знайду щастя через одруження. Хто знає, що може статися, коли ми почнемо битися за честь і кохання дам, як це бувало в старих романах?
— Це ти, з таким рубцем на обличчі, говориш про кохання дам? — зауважив Гатрі.
— Та вже краще зовсім не кохати, ніж кохати якусь циганку чи єретичку, — заморочив Балафре.
— Стривайто, друзі-приятелі, — сказав лорд Крофорд, — не ображайте один одного глузуванням — будьмо всі друзями. А щодо тієї дами, то вона занадто багата, щоб дістатися бідному шотландському дворянинові. Інакше я б і
— Мені здається, що я її бачив, — сказав один з солдатів, — коли був цього ранку на варті біля внутрішньої огорожі. Але якщо це так, то вона більше схожа на тьмяний ліхтар, ніж на світоч, бо дам внесли до замку в закритих ношах.
— Сором, сором, Арнот! — сказав лорд Крофорд. — Солдат не повинен нічого розповідати про те, що він бачив, стоячи на варті. Крім того, — помовчавши трохи, додав він, — бо його цікавість взяла гору над дисципліною, якої він вважав за потрібне додержуватися, — чому в тих закритих ношах неодмінно мала бути графиня Ізабелла де Круа?
— Ні, ні, мілорде, — відповів Арнот, — я нічого не знаю про це, крім того, що мій конюх Стід водив на прогулянку коней шляхом до села й надибав на Догена, погонича віслюків, який відвозив ноші до заїзду, бо вони належать одній людині з того Шовковичного гаю, здається, хазяїнові заїзду — того, знаєте, з лілеями на вивісці. Цей Доген запросив мого Сондерса-Стіда випити з ним чарку вина, вони ж знайомі, а той, звичайно, охоче погодився.
— Ще б пак, ще б пак, — сказав старий лорд, — оце те, що вам треба виправити, джентльмени. Адже всі ваші груми, ножарі й попихачі, як ми їх назвали б у Шотландії, тільки й думають, як би десь випити чарку вина. Поганий звичай для воєнного часу, і треба, щоб цього більш не було. Але, Ендру Арнот, не бачу кінця твоєму оповіданню, отож ми підкріпимося посередині — skeoch doch пап skial [81] , ж кажуть горяни. П'ю за графиню Ізабеллу де Круа і бажаю їй кращого нареченого, ніж цей мерзенний італієць Кампо-Бассо! А тепер, Ендру Арнот, що ж, нарешті, сказав погонич віслюків твоєму йоменові?
81
Уріжемо казку чаркою (шотл.).
— Ну, він сказав йому під секретом, коли завгодно вашій милості, — вів далі Арнот, — що ці дві дами, яких вони з товаришем щойно віднесли до замку в закритих ношах, — знатні леді, протягом кількох днів таємно жили в будинку його господаря і що сам король потай не раз відвідував їх і ставився до них з великою пошаною. А тепер вони втекли до замку, боячись, як він гадає, щоб їх не побачив граф де Кревкер, посол герцога Бургундського, про наближення якого заздалегідь сповістив гонець.
— Гей Ендру, ходи-но сюди! — гукнув Гатрі. — Тепер я можу заприсягтися, що чув, коли недавно проходив по внутрішньому двору, як співала графиня під акомпанемент лютні. Звуки линули з вікон Дофінової башти. Така чудова мелодія ще ніколи не звучала в замку Плессі. Я подумав, чи не співає це сама Прекрасна Мелузіна [82] . Я зупинився і стояв мов зачарований, хоч знав, що стіл уже накрито і ви всі чекаєте на мене.
82
Прекрасна Мелузіна — фантастичний персонаж — напівзмія. За легендою, вона була жінкою одного сеньйора з дому Люзіньян і щосуботи могла обертатися змією, а щоб не бачив цього навіть її чоловік, для неї була побудована башта, де вона жила.
— Як той осел, Джонні Гатрі, — сказав командир. — Твій довгий ніс чув запах обіду, твої довгі вуха чули музику, а твій короткий розум не міг вирішити, чому, нарешті, віддати перевагу.
— Тсс! Чи це не соборний дзвін дзвонить до вечірні?
— Не може бути, адже ще не дуже пізно. Мабуть, той старий дурень дзвонар задзвонив на годину раніше.
— Ні, дзвонять якраз вчасно, — сказав Кеннінгем. — Он уже й сонце зайшло за обрій.
— Еге, — сказав лорд Крофорд, — уже так пізно? Ну, що ж, хлопці, треба й міру знати: що занадто — то погано; поволі й помалу далеко поїдеш; і на повільному вогні гріється солодкий солод; бути веселим і мудрим — оце путяще прислів'я. Ще один ковток за щастя старої Шотландії — тоді всі по своїх місцях.