Квентін Дорвард
Шрифт:
Дюнуа зітхнув і промовчав, бо знав, що коли суперечити цьому свавільному володареві, то це може не допомогти, а пошкодити його родичеві. Проте він не витримав і за хвилину сказав:
— Оскільки ваша величність самі натякнули на походження мого батька, то я насмілюся зауважити, що, відкинувши гріх його батьків, ми можемо назвати його щасливим і удатним, хоч він і народився від беззаконного кохання, а не від осоружного законного шлюбу.
— Ти жахливий безбожник, Дюнуа! Хіба можна отак базікати про святе таїнство шлюбу, — відповів Людовік жартома. — Але до біса розмови!.. Он там уже, здається, вигнали із лігва кабана… Спускайте собак, ім'ям святого Губерта! Кусь, кусь його!
— Тра-ля-ля-лі-ра-ля! — королівський ріг весело заграв лісом, і король поскакав уперед у супроводі двох-трьох гвардійців, серед яких був і наш приятель Квентін Дорвард. Але дивно, що, навіть захоплюючись улюбленою забавою, король, поступаючись перед своєю зловтішною вдачею, знаходив час подражнити й помучити кардинала де Балю.
Однією із слабостей достойного кардинала, ми вже згадували, було переконання, що він, незважаючи на своє незнатне походження і невисоку освіту, справжній рицар і придворний. І хоч кардинал не виходив на арену турнірів, як Томас Бекет [112] , не вербував рекрутів, як Вулзі, але претендував на рицарську відвагу, якою вони обидва відзначалися. Він запевняв, нібито дуже любить войовничу забаву — полювання. Проте хоч яким був його успіх у декотрих дам, в очах яких його могутність, багатство і впливовість державного діяча могли надолужити вади його зовнішності та манер, благородним коням, на придбання яких він не шкодував грошей, було зовсім байдуже, що вони мають честь носити на своїй спині кардинала. Ці тварини шанували кардинала не більше, ніж його батька — погонича, мірошника чи кравця, який міг би позмагатися з сином у мистецтві верхової їзди. Король знав про це і, то підганяючи, то стримуючи свого коня, так роздратував коня кардинала, якого не відпускав од себе, проти його вершника, що їхня розлука стала неминучою. І в той час, як оскаженілий кардиналів кінь підстрибував і ставав дибки, так що їздець ледве тримався в сідлі, коронований мучитель почав розпитувати кардинала про різні справи й натякав, що хоче звірити йому деякі державні таємниці, про які кардинал ще так недавно дуже хотів довідатися.
112
Томас Бекет (1117–1170) — архієпіскоп Кентерберійський. Був призначений англійським королем Генріхом II на канцлера Англії, але згодом убитий вельможами з відома короля. Вважається католицьким святим.
Навряд чи можна уявити собі безглуздіше становище державного мужа, королівського радника, змушеного розмовляти з своїм королем, тим часом як кожен стрибок непокірливого коня загрожував йому страшним лихом. Пурпурове вбрання кардинала маяло на всі боки, і якби не глибоке сідло з високою лукою, то він давно б уже впав. Дюнуа реготав без упину, тоді як король, що по-своєму, зберігаючи серйозну міну на обличчі, розважався власними жартами, ніжно докоряв кардиналові за його нестримну пристрасть до полювання, яке так захопило його, що він не може навіть кілька хвилин присвятити справам.
— Я більш не хочу перешкоджати вашим розвагам, — додав король, звертаючись до переляканого кардинала і водночас підганяючи свого коня.
Перш ніж де Балю встиг вимовити хоч слово у відповідь, його кінь, закусивши вудила, помчався скаженим галопом, незабаром залишивши далеко позаду і короля, і Дюнуа, які поїхали повільніше, весело сміючись з нещасного державного мужа. Коли комусь з наших читачів доводилося їздити верхи (як доводилося і нам у свій час), то він знає, що відчуває людина, яку поніс кінь, і легко може уявити, наскільки було нестерпне, безглузде й небезпечне становище кардинала. Чотири ноги тварини, які вже зовсім не підкоряються ні волі вершника, ні самого скакуна, мчаться з такою швидкістю, що здається, ніби задні хочуть випередити передні; дві скарлючені ноги вершника, якими йому дуже хотілося б стояти на зеленій траві, тепер ще більше погіршують його тяжке становище, стискуючи боки коня; руки, які вже випустили поводи і вхопилися за гриву; тіло, яке замість того, щоб сидіти прямо в сідлі, зберігаючи центр ваги (як радить старий Анджело), або нахилитися наперед (як їздять ньюмаркетські жокеї [113] ), лежить (скоріше ніж висить), мов лантух з зерном, звалений на спину коня і готовий щохвилини гепнутися на землю, — усе це робило картину досить смішною для глядачів, але далеко не приємною для виконавця. Але додайте ще деякі особливості одягу й зовнішності нещасного вершника — попівську рясу, чи блискучий мундир, чи там ще якесь незвичайне вбрання — і уявіть, що це відбувається десь на скачках, на параді або під час урочистої процесії в присутності натовпу глядачів, — отож, якщо нещасний не хоче стати загальним посміховищем, йому лишається тільки зламати собі руку чи ногу або, ще краще, просто розбитися до смерті; лише тоді його падіння викличе співчуття. Коротка пурпурова сутана кардинала, яку він одягав на полювання, червоні панчохи й червоний капелюх з довгими шнурами, що звисали з нього, робили ще кумеднішими ці вправи у верховій їзді.
113
Ньюмаркет — місто в Англії, де щороку відбуваються верхогони.
Тим часом кінь, не керований ніким, скоріше пролетів, ніж промчав уздовж довгої зеленої алеї, випередив загін мисливців, що переслідували кабана, збив з ніг кількох ловчих, які не чекали такого нападу з тилу, переїхав кількох собак, переплутав усі лови і, збентежений криками мисливців, нарешті виніс переляканого на смерть кардинала просто на вепра, який кинувся на нього з своїми грізними, вкритими піною іклами. Де Балю, побачивши, що він опинився майже біля кабана, заверещав, благаючи про допомогу. Цей крик і вигляд дикого кабана так злякали коня, що він з розгону відсахнувся вбік, а кардинал, який досі тримався в сідлі лише тому, що скакав прямо, важко впав на землю. Це сталося так близько від кабана, що коли б він не був заклопотаний своїми справами, все скінчилося б для кардинала фатально, як то сталося колись з Фавілою [114] , королем вестготів в Іспанії. Проте владний церковник, отямившись від переляку, рачкуючи, якнайшвидше відповз з дороги і зробив це дуже вчасно, бо собаки і мисливці промчалися повз нього, причому ніхто не подав йому ніякої допомоги. За тих часів мисливці були так само байдужі до таких нещасть, як і за наших днів.
114
Фавіла — король Астурії й Леона, помер 739 р, від рани, завданої йому кабаном на полюванні.
Король, проскакавши повз кардинала, сказав Дюнуа:
— Онде досить низенько лежить його преосвященство. Мисливець він нікудишній, хоч як рибалка, коли треба вивудити якусь таємницю, може позмагатися з самим апостолом Петром. А втім, сьогодні, як мені здається, він і на цьому осікся. Кардинал не почув цих слів, але зневажливий погляд, яким вони супроводились, підказав йому їх зміст. Кажуть, що диявол завжди, як тільки трапляється нагода, спокушає людину, і тепер вона випала для нього, бо де Балю був жорстоко ображений зневагою короля. Його переляк минув, коли він упевнився, що падіння не зашкодило йому, але ображене самолюбство й досада на свого володаря ятрили серце.
Після того як мисливці пронеслися мимо, до кардинала під'їхав вершник, що скоріше був глядачем, ніж співучасником цієї розваги, у супроводі кількох слуг. Він дуже здивувався, побачивши кардинала просто на землі, без коня й почту і в такому стані, який ясно свідчив, що за лихо його спіткало. Зіскочити з коня, запропонувати свою допомогу, наказати одному з слуг спішитися, віддати свого смирного коші кардиналові, висловити здивування з приводу звичаїв французького двора, які дозволяють залишати в такому скрутному становищі наймудрішого державного сановника, — все це було звичайною формою співчуття й чемності для графа де Кревкера, бо вершник, що допоміг кардиналові, був саме бургундський посол.
Він знайшов потерпілого міністра саме у відповідному настрої, щоб випробувати його вірність королю, піддавши тим спокусам, до яких кардинал був не байдужий. Уже вранці, як правильно підозрював проникливий Людовік, під час розмови між графом і кардиналом було сказано більше, ніж де Балю переповів своєму королю. Але хоча кардинал задоволено вислухав надзвичайно приємні відзиви герцога Бургундського про себе й свої таланти, передані йому Кревкером, і не без заздрості прислухався до похвал, з якими граф відгукувався про щедрість свого володаря і великі прибутки бенефіцій у Фландрії, він усе-таки кріпився до цього останнього випадку на полюванні, який глибоко образив його.
Тепер де Балю в лиху для себе годину вирішив довести Людовікові XI, що нема на світі небезпечнішого ворога, ніж ображений друг і повірник.
Але поки що він поквапливо попросив Кревкера залишити його, щоб їх не побачили разом, призначивши йому побачення в абатстві святого Мартіна в Турі, після вечерні. При цьому він сказав усе таким тоном, який упевнив бургундця, що його володар зробив таке придбання, на яке за інших, менш сприятливих умов навряд чи міг розраховувати.
Тим часом Людовік, який, хоч і був найтоншим дипломатом своєї епохи, але іноді, усупереч розсудливості, віддавався пристрастям, захопився і на цей раз і весело скакав, переслідуючи дикого кабана, полювання на якого досягло найцікавішого моменту. Трапилося так, що сікач (так за тих часів звали молодого дворічного звіра) перетяв дорогу тому кабану, за яким гналися, і збив із сліду не тільки більшість мисливців, але й собак (крім кількох найдосвідченіших). Король з радістю побачив, як Дюнуа й інші поїхали по неправильному сліду, і втішався таємною думкою про свою можливу перемогу над цим славним рицарем у мисливстві, бо на той час полювання вважали за таке саме доблесне заняття, як і війна. Людовік мав доброго коня і їхав за собаками не відстаючи. Отож коли великий кабан кинувся в якусь болотяну низину, готуючись до сутички, король опинився з ним віч-на-віч.
Людовік виявив усю відвагу й досвідченість старого мисливця. Зневажаючи небезпеку, він поскакав на страшну тварину, яка люто боронилася від собак, і ударив її своїм мисливським списом. Але кінь його, злякавшись, відсахнувся від кабана, і це послабило удар списа, який був не такий сильний, щоб убити або тяжко поранити тварину. Король ніяк не міг примусити коня знов атакувати кабана, йому довелося спішитися й самому піти на лютого звіра, тримаючи напоготові короткий, тонкий меч. Кабан одразу облишив собак, щоб кинутися на людину. Король, ставши в позицію, скерував меч так, щоб вразити кабана в горло чи груди під саму ключицю, коли звір з розгону всією своєю вагою наскочить на лезо меча. Але король посковзнувся на вогкій землі саме тоді, коли треба було зробити цей тонко розрахований і небезпечний маневр. Вістря меча наштовхнулось на щетину кабана і тільки злегка дряпнуло його плече, не завдавши звірові ніякої шкоди, а Людовік упав долілиць. Це падіння врятувало монарха, бо кабан теж промахнувся і, проскочивши мимо нього, лише розірвав своїми іклами короткий мисливський плащ короля, не зачепивши стегна. Але, коли з розгону пробігши трохи далі, кабан повернувся, щоб повторити свій напад на короля тоді, коли той підіймався, — життя Людовіка опинилося в серйозній небезпеці. У цей критичний момент наспів Квентін Дорвард, який відстав од інших, бо мав не дуже бистрого коня, але, на щастя, розпізнавши звук королівського рога, поїхав услід. Він підскакав до кабана і вдарив його своїм списом.