Квентін Дорвард
Шрифт:
— Я бажав би, сір, — відповів граф де Кревкер, — щоб усі національні сварки розв'язалися так добре для всіх, як розв'язалося суперництво між нашими виноградниками.
— На все треба час, пане граф, — сказав король, — треба час навіть на те, щоб випити шампанське. А тепер вшануйте мене — візьміть оцей кубок і збережіть його як знак нашої приязні. Адже не кожному ми дали б такий подарунок. Колись, за старих часів, він належав грозі Франції, Генріхові V Англійському, і потрапив до наших рук, коли було здобуто Руан, а остров'ян вигнано з Нормандії з'єднаними силами Франції й Бургундії. Я не зміг би йому придумати кращого застосування, як подарувати благородному й відважному бургундцеві, який добре знає, що лише спілка Франції і Бургундії може звільнити весь континент від англійського панування.
Граф відповів, як слід було за таких обставин, а Людовік дав повну волю своєму насмішкувато-веселому настрою,
Граф де Кревкер підтримував веселий настрій короля, а улесливий церковник сміявся з кожного його жарту, захоплено повторював кожну двозначність, не соромлячись висловів, які примушували червоніти молодого незіпсованого шотландця навіть у його схованці. За півтори години розмова за столом закінчилася, і король, дуже чемно попрощавшись зі своїми гістьми, подав знак, що хоче залишитися сам.
Коли всі, навіть і Олів'є, вийшли, він покликав Квентіна з його схованки, але таким кволим голосом, що юнак ледве міг повірити, що це голос того, хто тільки-но сміявся і жартував. Підійшовши до короля, Квентін побачив зміну і в його зовнішньому вигляді. Очі згасли, усмішка зникла, а обличчя було таке стомлене і змучене, як у знаменитого актора після важкої вистави, де він грав улюблену публікою роль, для виконання якої треба було зібрати всі сили.
— Твоє вартування ще не закінчилось, — сказав він Квентінові. — Відпочинь хвилинку й підживися — он за тим столом. Потім я скажу тобі, що ти ще повинен зробити. Сідай же і їж, бо ситий з голодним не порозуміються.
Він знов опустився в крісло, закрив очі рукою і примовк.
Розділ XI
РОЛАНДОВА ЗАЛА
Сліпий Амур [120] , ну, а Гімен [121] який?
Чи не йому напнули окуляри
Свати, батьки, опікуни та друзі,
Щоб він крізь них дивився на маєтки,
На діаманти, золото та посаг
І бачив їх удесятеро більше?
— Здасться, слід було б про це спитати…
120
Амур, чи Амор, чи Купідон — бог кохання (в римлян).
121
Гімен (Гіменей) — бог одруження (в давніх греків і римлян).
Незважаючи на те, що Людовік XI Французький найбільше з усіх європейських монархів любив і ревниво охороняв владу, він прагнув лише користатися з неї, і хоч іноді вимагав строгого додержання всіх формальностей етикету, відповідних його сану, насправді був напрочуд байдужий до почестей.
Фамільярність, з якою він запрошував своїх підданих до себе за стіл або навіть інколи й сам сідав за їхній, створила б йому популярність, коли б сам король був морально чистішою людиною. Але простота манер короля й так спокутувала чимало його гріхів в очах тих підданих, яким не доводилося безпосередньо страждати від його недовірливої й підозріливої вдачі. Третій стан [122] , або середній клас Франції, який збагатів і набув більшого значення в державному житті за королювання цього розумного монарха, поважав його, хоч і не любив. Саме спираючись на підтримку цього третього стану, Людовік спромігся вистояти проти ненависті дворянства, яке звинувачувало його в тому, що він плямує честь французької корони й применшує їхні привілеї, збільшуючи привілеї городян і простого люду.
122
Третій стан у Франції — городяни і селяни, непривілейоване населення на відміну від привілейованих станів — духівництва і дворянства.
З терпінням, яке більшість інших володарів вважали б за приниження своєї гідності, і навіть не без задоволення король
— Бачу по твоїх очах, — казав король добродушно, — що ти ще й наполовину не наївся. Їж іще, і хай допоможе тобі бог і святий Дені! Їж. Повір, обід і молитва, — тут він перехрестився, — ніколи не зашкодять доброму християнинові. Випий чарку вина. Ллє з пляшкою поводься обережно. Пияцтво — біда твоїх земляків. А втім, англійців теж. Коли б не ця пристрасть, вони були б найкращими вояками в світі. А тепер швидше помий руки, та не забудь прочитати молитву, і йди за мною.
Квентін послухався, і Людовік знов повів його до Роландової зали, але вже іншими, хоч і не менш заплутаними ходами.
— Пам'ятай, — владно сказав король, — ти сьогодні не залишав свого поста. Так і скажеш своєму родичеві й товаришам. А цим прив'яжи свою пам'ять, — і він накинув Дорвардові на руку коштовний золотий ланцюг. — Сам я не ходжу в таких оздобах, але мої вірні слуги завжди мають змогу пишатися в них. Проте коли такого ланцюга не досить, щоб завязати надто балакучий язик, то в мого кума Пустинника є певніший засіб примусити його замовкнути. А тепер слухай уважно. Жоден чоловік, крім мене та Олів'є, не повинен входити сюди цього вечора. Проте дами заходитимуть сюди з цих дверей чи з тих, а може й з обох. Коли вони звернуться до тебе, відповіси. Однак пам'ятай, що ти на варті і твої відповіді мають бути короткі; ти сам не маєш права ні звертатися до них, ні зав'язувати довгу розмову. Тільки слухай, що вони казатимуть. Твої вуха так само, як і твої руки, тепер належать мені — я купив тебе з душею і тілом. Отже, все, що ти почуєш з їхньої розмови, ти мусиш твердо пам'ятати, доки не перекажеш мені, а потім одразу ж і забути… Або стривай, зробімо так: ти нібито шотландський новобранець, який щойно прибув сюди з своїх гір і ще не вивчив нашої мови. Так буде краще! Отже, коли вони заговорять до тебе, ти зовсім не відповідатимеш їм: і тобі менше клопоту, та й вони вільніше розмовлятимуть у твоїй присутності. Ти розумієш мене? Прощай! Тільки добре пильнуй, і я тобі буду за друга.
Промовивши це, король зник за шпалерами, залишивши Квентіна розмірковувати над тим, що він чув і бачив. Юнак перебував у такому стані, коли краще дивитися вперед, ніж назад, бо думка про те, що він, ніби мисливець, який чатує на здобич, стояв у засаді, щоб позбавити життя благородного графа де Кревкера, не лестила його самолюбству. Щоправда, з боку короля це, здавалося, було тільки обачністю, бажанням захистити себе. Але юнак не був певен, що йому незабаром накажуть уже не захищати короля, а напасти на когось. Тоді його становище буде не з приємних… Познайомившись ближче з характером свого пана, Квентін розумів, що його відмова підкоритися була б для нього рівнозначна загибелі, а покора — безчестю. Нарешті, він відкинув ці думки, мудро втішаючись тим, чим так часто розсудливо втішаються юнаки, помітивши небезпеку: ще буде досить часу, щоб вирішити, як вчинити, коли біда справді настане.
Квентін тим легше заспокоївся, що останній наказ короля навів його на далеко приємнішу тому для роздумів, ніж власне становище. Безперечно, одна з дам, за якими він мав стежити, була леді з лютнею. Отож він поклав собі старанно виконати одну частину королівського наказу й уважно прислухатися до кожного слова, яке тільки вилетить з її уст, щоб упевнитися, чи така ж чарівна її мова, як і музика. Але ще з більшою щирістю він заприсягся сам собі, що жодного слова з її розмови він не перекаже королю, коли воно може обернутися не на користь прекрасної співбесідниці.
Він уже не боявся, що знову задрімає на своєму посту. Кожен шелест старих шпалер, що коливалися від подуву вітру, який проникай через відчинене вікно, здавався йому наближенням тієї, кого він очікував. Одним словом, він відчував увесь той таємничий неспокій і запал очікування, який завжди буває супутником кохання або принаймні сприяє його зародженню.
Нарешті, двері зарипіли (бо двері в п'ятнадцятому столітті навіть у палацах не поверталися на своїх завісах так беззвучно, як тепер), але, на жаль, не в тому кінці зали, звідки він чув звуки лютні. Проте двері відчинилися, і з'явилася якась жінка у супроводі двох інших, яким вона подала знак залишити її, а сама ввійшла до зали. По нерівній кривій ході, що особливо було помітно, коли жінка йшла довгою галереєю, Квентін одразу пізнав принцесу Жанну. Він став у позу мовчазного вартового і з належною пошаною відсалютував їй своєю зброєю, коли вона проходила повз нього. Вона відповіла на його привітання граціозним нахилом голови, так що Квентін мав нагоду розглянути її обличчя краще, ніж уранці.