Квентін Дорвард
Шрифт:
Уникаючи всяких розмов з ким би то не було, бо такий був наказ, Квентін Дорвард поспішив одягтися в простий, але міцний панцир з набедрениками й нарукавниками й надіти на голову стальний шолом без забрала. Поверх усього він одягнув красивий замшевий каптан, оздоблений і гарно гаптований по швах — такий, як носили економи знатних родин.
Усе це приніс йому в кімнату Олів'є і, як завжди вкрадливо усміхаючись, улесливо сказав, що його дядька навмисне поставлено на варту, щоб він не розпитував про ці таємничі готування.
— Ми постараємося вибачитися за все перед вашим родичем, — сказав Олів'є, знов усміхаючись. — А коли ви, любий мій синку, повернетесь цілим і здоровим з подорожі, успішно виконавши доручення, то не сумніваюсь, що дістанете в нагороду велике підвищення, яке не тільки позбавить вас необхідності звітувати комусь про ваші вчинки, але й дасть можливість вам самому командувати і вимагати звіту від інших.
Кажучи це, Олів'є Диявол вважав, напевне, що бідний юнак, чию руку він так приязно стискував, неминуче загине або попаде у полон, виконуючи доручення. Він додав до цих прекрасних слів маленький гаманець з золотом на дорожні витрати як подарунок від короля.
За кілька хвилин до дванадцятої години ночі Квентін, згідно з даними йому вказівками, пройшов у другий двір і зупинився коло Дофінової башти, де, як знає читач, була тимчасова резиденція графинь де Круа. Тут він побачив вершників, призначених для охорони, двох віслюків, навантажених багажем, трьох спокійних коней для графинь та відданої їм служниці і доброго бойового коня для нього самого, сідло на якому виблискувало стальними бляшками при білому місячному сяйві. Дорвард не зронив жодного слова. Люди сиділи в сідлах нерухомо, і в неясному світлі Квентін з радістю побачив, що всі вони були озброєні і тримали в руках довгі списи. Їх було тільки троє, і один з них прошепотів Квентінові з сильним гасконським акцентом, що провідник приєднається до них за Туром.
Тим часом вогники, блимаючи поза гратами башти, свідчили про те, що графині квапливо закінчували лагодитися в дорогу. Нарешті маленькі двері, що вели з башти в двір, відчинилися, і три жіночі постаті вийшли в супроводі чоловіка, закутаного в плащ. Вони мовчки посідали на коней, а чоловік у плащі пішов уперед, обмінюючися паролями й сигналами з вартовими, повз яких вони проїжджали. Так вони, зрештою, минули останній з цих жахливих бар'єрів. Тут чоловік, що був їм за провідника, зупинився і тихим голосом сказав щось до двох жінок.
— Нехай небо благословить вас, государю, — пролунав голос, який вразив вухо Квентіна, — і простить вам, коли ваші наміри не такі щирі, як ви кажете! Тепер єдине моє бажання — якнайшвидше опинитися під захистом доброго епіскопа Льєжського.
Той, до кого звернулися з такими словами, промимрив щось у відповідь і пішов назад за ворота. Квентінові здалося, що при місячному світлі він пізнав у ньому короля. Мабуть, неспокій, що той відчував через від'їзд своїх гостей, змусив його самому бути присутнім на випадок, коли в графинь з'являться якісь вагання або ж виникнуть ускладнення з боку сторожі замку.
Покинувши замок, вершники деякий час їхали дуже обережно, щоб уникнути ям, пасток та інших перешкод, влаштованих там на превелике незадоволення сторонніх осіб. Проте гасконець, як виявилося, чудово орієнтувався в цьому лабіринті, і за чверть години їзди вони вже були поза межами Плессі в парку й наближалися до міста Тура.
Місяць, який тепер вийшов з-за хмар, лив ціле море світла на чудовий краєвид. Вони бачили, як велична Луара котить свої хвилі через найродючішу рівнину Франції між мальовничими берегами, на яких височіли башти й тераси, росли оливкові гаї й виноградники. Вдалині видно було мури міста Тура, старої столиці Турені, з фортечними баштами й визубнями, що під місячним світлом здавалися білими. За ними здіймалося готичне громаддя, яке спорудив благочестивий епіскоп Перпетус ще в п'ятому столітті, а згодом з архітектурною майстерністю надбудували Карл Великий та його спадкоємці, — найвеличніший храм у Франції. Поряд видно було башти церкви святого Гасьєна й похмурі контури замку, який був за старих часів резиденцією римського імператора Валентініана [158] .
158
Тут, очевидно, йдеться про римського імператора Валентініана III (425–455 н. е.). У четвертому столітті н. е. було ще двоє імператорів із цим ім'ям (І. 364–375 і II, 375–392).
Незважаючи на те, що обставини, в яких опинився Квентін Дорвард, цілком заволоділи ним, молодий шотландець, звиклий до диких, пустинних, хоч і величних гір своєї батьківщини і до суворості навіть найкрасивіших її краєвидів, не міг не захоплюватися, дивлячись на цю місцевість, яку мистецтво й природа, створюючи, нібито змагалися між собою. Але незабаром його розбуркав голос старшої дами, настроєний принаймні октавою вище від ноти того ніжного тону, яким вона прощалася з королем Людовіком. Вона бажала поговорити з начальником загону. Стиснувши шпорами коня, Квентін підігнав його вперед і шанобливо відрекомендувався дамам.
— Як вас звати і який ваш ранг?
Він сказав те й інше.
— Чи добре ви знаєте дорогу?
— Я не можу, — відповів він, — претендувати на точне знання її, але в мене є докладні інструкції і на першому ж місці відпочинку нас має наздогнати провідник, на якого можна цілком покластися в дальшій подорожі. А поки що вершник, який щойно приєднався до нас і став четвертим у нашому ескорті, буде нам за провідника.
— А чому саме вас обрали для виконання такого доручення, пане мій? — запитала дама. — Мені сказали, що ви той самий юнак, який недавно вартував у галереї під час нашої зустрічі з принцесою Франції. Мені здасться, що ви надто молодий і недосвідчений для такої служби та що й чужинець у Франції, як свідчить ваша вимова.
— Я зобов'язаний коритися наказам короля, мадам, а не обговорювати їх, — відповів юний воїн.
— Ви благородного походження? — спитала дама.
— З певністю можу твердити це, — відповів Квентін.
— А чи ви не той самий, — боязко запитала молодша графиня, — кого я бачила в заїзді, коли король покликав мене подати йому сніданок?
Знижуючи голос, мабуть, через таке саме почуття боязкості, Квентін відповів, що той самий.
— Тоді мені здається, — сказала графиня Ізабелла, звертаючись до своєї тітки Амеліни, — що ми можемо бути спокійні під охороною цього молодого дворянина. Принаймні він не схожий на людину, якій можна доручити виконання підступного й жорстокого заміру щодо двох беззахисних жінок.
— Присягаюся честю, мадам, — сказав Дорвард, — славою мого дому й прахом моїх предків, що я не міг би навіть задля Франції й Шотландії, разом узятих, зрадити вас або бути з вами жорстоким.
— Добро сказано, — зауважила пані Амеліна. — Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в епіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького [159] , чи Едуарда Англійського [160] . А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, — сказала вона, звертаючися до своєї служниці, — нам, що звикли наводити туалет не інакше, цк під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.
159
Венцеслав IV Німецький, або Венцель (1361–1419 н. е.), — імператор Священної Римської імперії, котрий так само, як і Людовік XI, вів боротьбу проти своїх васалів, великих феодалів Німеччини і Чехії (Богемії), але в цій боротьбі не мав успіху.
160
Едуард IV Йорк — король англійський (1461–1483), сучасник Людовіка XI (роки їх королювання збігаються), який у боротьбі з великим дворянством спирався на середнє та дрібномаєтне дворянство і підтримував розвиток торгівлі.