Квентін Дорвард
Шрифт:
— Зглянеться чи ні, але негідник, що заманив нас у цю пастку, піде на той світ нашим квартирмейстером, щоб улаштувати для нас там квартиру, — сказав король, суворо усміхаючись. — Трістане, ти вже зробив для мене й для правосуддя чимало послуг, але finis, або краще сказати, funis coronat opus [239] — і ти повинен послужити мені до кінця.
— І послужу, государю, — відповів Трістан. — Я хоч і проста людина, але ніколи не був невдячний. Я виконаю свій обов'язок у цих стінах або п іншому місці, і, поки живий, кожен ваш вирок буде одразу виконано так, немовби ви сиділи на своєму тропі; а там нехай уже розправляються ai мною як завгодно, мені однаково.
239
Finis coronat opus (латинське прислів'я) — «Кінець вінчає діло». Дотеп funis coronat opus — побудовано на грі слів: замість finis (кінець) вжито funis (мотузка) — «Мотузка вінчає діло».
— Це саме те, чого я чекав від тебе, куме, — сказав Людовік. — Але чи є в тебе надійні помічники? Зрадник — сильна й спритна людина і, напевне, кликатиме собі на допомогу. Мій шотландець вартуватиме біля дверей, тільки й усього. Навіть і для цього мені довелося його умовляти, вдаючись до жартів та похвал. Олів'є ні до чого не здатний, крім брехні та улещування; правда, він ще великий майстер давати небезпечні поради. І хай йому чорт! Він, мабуть, сам швидше попаде в петлю, ніж зможе накинути її на іншого. Подумай, чи є в тебе люди й засоби, щоб надійно звершити цю справу.
— Зі мною Труазешель і Птіт-Андре, — відповів Трістан, — люди такі досвідчені в своєму ремеслі, що з трьох повісять одного так, що двоє інших і не побачать. Усі ми вирішили жити й померти з вашою величністю, бо знаємо, що, коли вас не буде, з нами розправляться не краще, ніж ми розправлялися з пашимн клієнтами. Але, з дозволу вашої величності, з ким саме ми матимемо справу? Я люблю знати це заздалегідь, бо ваша величність не раз лаяли мене за помилки, коли замість справжнього злочинця мені доводилося повісити чесну людину, що не завдала ніякої шкоди вашій величності.
— Цілком правильно, — сказав король. — Отже, знай, Трістане, засуджений — Марціо Галеотті. Ти здивований, але це правда. Негідник брехливими віщуваннями заманив усіх нас у цю пастку й виказав герцогові Бургундському.
— Ну, це йому не минеться так, — вигукнув Трістан. — Навіть коли б це було останнє діло у моєму житті, я ввіпнуся в цього мерзотника, як оса, а там нехай мене хоч роздушать!
— Я знаю твою відданість, — сказав король, — і те, що ти, як кожна чесна людина, почуваєш задоволення, виконуючи свій обов'язок: чеснота, як кажуть учені, сама себе винагороджує. Іди ж і приготуй своїх жерців, бо жертва наближається до нас.
— Ви наказуєте стратити його у вашій присутності, милостивий государю? — запитав Трістан.
Людовік відхилив його пропозицію, але звелів прево заздалегідь усе приготувати, щоб виконати вирок, коли астролог вийде з його кімнати.
— Я неодмінно хочу, — додав король, — ще раз побачити цього мерзотника. Цікаво подивитися, як він поводитиметься в присутності свого пана, якого він зрадив. Я з насолодою дивитимуся, як свідомість смерті прожене рум'янець із його рожевих щік, як затьмаряться його очі, що так нахабно брехали мені. Ах, чому тут нема й другого зрадника, що підтримував його віщування своїми порадами! Але якщо я лишуся живий, бережіть вашу мантію, кардинале де ля Балю! Сам римський папа не врятує вас, присягаюся апостолом Петром та Клерійською богоматір'ю, яка є втіленням милосердя. Ну, чого ж ти баришся? Іди готуй своїх хлопців, негідник кожної хвилини може з'явитися сюди. Благаю небо, щоб жодна підозра не спала йому на думку і він не відмовився прийти. Ото була б невдача! Іди, Трістане. Здається, раніше ти не мав звички баритися, готуючися до виконання моїх наказів.
— Навпаки, як ваша величність часто самі казали, я завжди надто квапився, і це іноді спричинялося до помилок: мені доводилося вішати одного замість другого. Я навіть проситиму вашу величність, коли ви прощатиметесь з Галеотті, подати мені якийсь знак, чи починати справу. Я пам'ятаю випадки, коли вашій величності завгодно було скасувати вирок, і потім мене винуватили за поспішність.
— Ач яка підозрілива людина! — вигукнув король. — Кажу тобі, цього разу я вже не скасую свого вироку! Ну, щоб покінчити з цим, нехай вже буде так. Пам'ятай, коли я, прощаючися, скажу йому: «Над нами є небо!» — ти роби свою справу; коли ж я скажу: «Іди з миром!» — це означатиме, що я змінив свій намір. Зрозумів тепер?
— У мене тупа голова, государю, в усьому, що не стосується мого ремесла, — відповів Трістан Пустинник. — Дозвольте мені повторити. Коли ви скажете: «Іди з миром!» — це означатиме, що я мушу робити свою справу?
— Ні, дурню, ні, — розсердився Людовік, — тоді нехай і йде з миром, а ось коли я скажу: «Над нами є небо!» — тоді підтягни його повище до зірок, з якими він так любить розмовляти.
— Я сподіваюся, що ми знайдемо тут усе потрібне, — зауважив прево. — А коли не знайдемо…
— Ну, тоді придуши його, і квит, — порадив король, похмуро усміхаючись.
— А труп… — спитав прево, — куди подіти його тіло?
— Стривай, зараз поміркуємо, — мовив король. — Вікна в залі надто вузькі, але, мабуть, оцей отвір досить широкий. Скинемо тіло в Сомму і приколемо папірець йому на груди з таким написом: «Пропустіть без мита: королівське правосуддя». А там нехай уже солдати герцога виловлюють його, коли мають охоту.
Військовий прево вийшов з кімнати короля і покликав обох своїх помічників в куток великої зали на нараду. Труазешель узяв туди один смолоскип, щоб було видніше, і всі троє почали радитися пошепки, хоч навряд чи хто міг підслухати їх, бо Олів'є був заглиблений в свої думки, а Балафре міцно спав.
— Друзі мої, — сказав прево своїм катам, — ви, мабуть, гадали, що ми вже не матимемо нагоди показати своє вміння, бо самі станемо іграшкою в руках інших. Підбадьортеся! Наш милостивий король ще раз дає нам змогу відзначитися, і ми повинні відважно виконати свій обов'язок як люди, що залишають про себе пам'ять в історії.
— Ого, я догадуюся, що то за справа, — сказав Труазешель. — Наш покровитель, як римські цезарі, коли їм доводилося пошитися в дурні, або, по-нашому, стати на перший щабель шибениці, шукає досвідчених людей серед своїх виконавців правосуддя, щоб його священну особу не мучили невмілі руки якогось новачка або халтурника в нашому ремеслі. Прекрасний звичай для єретиків! Але я, як добрий католик… либонь, не знаю, чи наважуся накласти руку на нашого найхристияннішого короля.
— Досить, брате, ти надто вразливий, — заперечив Птіт-Андре. — Коли сам король наказує виконати над ним вирок, то я не знаю, чому б нам його не послухатися. Хто живе в Римі, той має слухатися папи! Люди прево мусять коритися своєму панові, а він — королеві.
— Тихше, ви, негідники, — гримнув військовий прево. — Йдеться не про особу його величності, а тільки про того грецького єретика й магометанського чаклуна Марціо Галеотті.
— Галеотті? — вигукнув Птіт-Андре. — Ну що ж, річ цілком природна. Я, здається, не знав жодного фокусника, який, танцюючи на туго натягненому канаті, не закінчив би свого життя, повиснувши на одному з його кінців, — стриб, і все.