Квентін Дорвард
Шрифт:
— Тоді, — сказав король, поглянувши навколо себе і поміркувавши хвилину, — я бажав би взяти з собою Олів'є Дена, воїна з моєї особистої охорони, званого Балафре, — можете його обеззброїти, коли хочете, Трістана Пустинника з двома його людьми і мого відданого і надійного філософа Марціо Галеотті.
— Бажання вашої величності буде виконано з усією точністю, — сказав граф де Кревкер. — Галеотті, — додав він, — як мене повідомили, само вечеряє з веселою компанією, але ми зараз покличемо його, а інші негайно прибудуть сюди до ваших послуг.
— Ну що ж, тоді рушаймо до нашого нового житла, відведеного нам гостинним кузеном, — сказав король. — Нам відомо, що це житло досить надійне; треба сподіватися, що воно буде не менш безпечним.
— Ви звернули увагу, кого обрав Людовік собі? — прошепотів ле Глор'є графові Кревкеру, виходячи за королем із зали.
— Безумовно, мій веселий куме, — відказав граф. — Хіба ти можеш щось заперечувати проти цього?
— Нічого, зовсім нічого, тільки те, що це чудний вибір! Цирульник-обмовник, найманий шотландський горлоріз, головний кат і два його помічники та ще на додачу обманщик-дурисвіт. Я піду з тобою, Кревкере, подивитися, як ти розміщатимеш цих мерзотників, щоб повчитися в тебе розподіляти негідників за рангами. Сам чорт навряд чи міг би скликати таку раду й дати їй кращого голову.
Після цього нахабний блазень, якому все дозволялося, взяв фамільярно графа під руку й пішов поруч із ним на чолі великої варти, що повела короля до нового приміщення, виявляючи вдавану повагу до його особи.
Розділ XXVIII
НЕПЕВНІСТЬ
Хропе щасливе хлопство на ослоні,
Нема спокою голові в короні.
Сорок озброєних воїнів з оголеними мечами, з палаючими смолоскипами ескортували або, певніш, конвоювали короля Людовіка з ратуші до Пероннського замку, і коли він увійшов в цю похмуру та сумовиту будову, здавалося, немов якийсь голос простогнав йому на вухо напис, що за словами флорентійського поета [234] , було вирізьблено на воротах пекла: «Покинь надію, входячи сюди».
Мабуть, цієї хвилини якесь почуття гризоти могло б охопити короля, коли б він згадав про тих нещасних, сотні й навіть тисячі яких він без усякої причини, через найменшу підозру кидав у в'язниці без ніякої надії на визволення, де вони проклинали навіть саме своє життя, але все ж таки хапалися за нього, спонукувані тваринним інстинктом.
234
Данте Алігієрі (1265–1321) — відомий італійський поет, автор «Божественної комедії».
Від яскравого полум'я смолоскипів бліде сяйво місяця, що ледве світив з-за хмар, видавалося ще тьмянішим, а червона заграва, оповита димом, осявала старовинні будови, кидаючи похмурі тіні на стіни цього донжону, званого баштою графа Герберта. Це була та сама башта, на яку вчора Людовік дивився, передчуваючи якесь лихо; тепер королю доводилося стати її мешканцем, і жити тут у постійному страху перед насильством, яке під цим таємничим, мовчазним склепінням міг безкарно вчинити над ним у припадку гніву його надто могутній васал.
Страх ще більше стиснув серце короля, коли, проходячи подвір'ям, він побачив кілька трупів, нашвидкуруч прикритих військовими плащами. Він одразу пізнав у цих небіжчиках лучників шотландської гвардії, що, як граф до Кревкер пояснив, не підкорилися наказу покинути пости біля покоїв короля, і між ними й валлонськими охоронцями герцога сталася сутичка, внаслідок чого, перш ніж командири припинили її, з обох сторін загинуло кілька чоловік.
— Мої вірні шотландці, — сказав король Людовік, дивлячися на це сумне видовище, — коли б вам довелося битися сам на сам, уся Фландрія і вся Бургундія на додачу не могли б виставити рівних вам бійців.
— Авжеж, коли це завгодно вашій величності, — сказав Балафре, що йшов позаду короля. — Найшла коса на камінь, нічого не вдієш. Мало є таких, які можуть подолати більш ніж двох супротивників одразу. Я і сам, нічого гріха таїти, не стану битися водночас проти трьох, якщо цього не вимагає обов'язок, — тоді вже, звичайно, не до підрахунків.
— І ти тут, давній знайомий? — сказав король, обертаючися до нього. — Отже, при мені є ще один відданий слуга.
— І ще один, готовий допомогти вашій величності послугою чи порадою, — прошепотів Олів'є Ден.
— Усі ми віддані вашій величності, — понуро сказав Трістан Пустинник, — бо коли герцог позбавить життя вашу величність, то він нікому з нас не дозволить пережити вас, навіть коли б ми й бажали цього.
— Оце я називаю надійною гарантією відданості, — сказав ле Глор'є, що, як ми вже згадували, з цікавості ув'язався за Кревкером, що супроводжував короля.
Тим часом спішно викликаний сенешаль насилу повертав важенного ключа, відмикаючи ворота величезної готичної вежі, і, нарешті, мусив звернутися по допомогу до одного з воїнів Кревкера. Коли двері відчинили, шестеро людей із смолоскипами пішли попереду, освітлюючи вузький звивистий коридор, денно світло до якого проникало зверху крізь бійниці й заґратовані віконця, пророблені в стінах. Коридор закінчувався такими самими вузькими й надзвичайно крутими сходами з грубо обтесаного каміння. Піднявшися по цих сходах, вони ввійшли через грубі, оббиті залізом двері до так званої великої зали башти. В це просторе похмуре приміщення ледве сочилося денне світло крізь вузькі вікна, що здавалися ще вужчими через значну товщину стін і були схожі скоріше на щілини; коли невелику частину зали осяло червоне полум'я смолоскипів, усі закутки поринули в темряву. Кілька кажанів та лиховісних птахів, збуджених незвичайним світлом, зірвалися з своїх місць і почали кружляти над смолоскипами, щохвилини загрожуючи їх загасити. Старий сенешаль просив короля вибачити, що не встиг прибрати Державну залу, бо наказ герцога був такий несподіваний, а приміщення це вже років двадцять стояло порожнє, та й раніше, за часів короля Карла Простака [235] , в ньому, кажуть, рідко хто мешкав.
235
Карл III (879–929), званий Простаком, — король Франції, у боротьбі проти феодалів зазнав поразки й, скинутий з престолу, був ув'язнений Гербертом, графом де Вермандуа, в Пероннській башті.
— Король Карл Простак, — як луна повторив Людовік. — Тепер я знаю історію цієї башти. Тут його вбив зрадник васал Герберт, граф де Вермандуа, — так твердять наші літописи. Я знав, що з Пероннським замком пов'язане якесь старе оповідання, але не міг пригадати, яке саме. Тут було вбито мого попередника!
— Ні, не тут, не зовсім тут, коли завгодно вашій величності, — пояснив старий сенешаль, простуючи з запопадливою поквапливістю чичероне [236] , який показує чужинцям варті уваги місця. — Не в цій залі, а там, у кімнаті на розі, суміжній з опочивальнею вашої величності.
236
Чичероне (італійське слово, від власного імені Ціцерон) — гід, провідник.
Він швидко відчинив двері в кінці зали, що вели в маленьку опочивальню, які звичайно бувають у таких старовинних будовах; але саме через це кімната була затишніша, ніж велика пустинна-зала. Тут поспіхом приготували дещо для перебування короля. Вздовж стін висіли килими, у каміні з заіржавілими гратами, який давно вже не топили, палав вогонь, а на підлозі було розстелено сінники для тих, хто мав, за звичаєм того часу, ночувати в одній кімнаті з королем.
— Решта почту розміститься в залі, — не вгавав балакучий старий. — Сподіваюся, ваша величність вибачите, але наказ герцога був такий несподіваний… Ось тепер, коли вашій величності буде завгодно подивитися за ті двері під завісою, ви побачите витесану в стіні нішу, де саме й було вбито Карла. До неї знизу веде потайний хід, через який пройшли вбивці. У вашої величності, сподіваюся, очі кращі за мої, і ви можете ще побачити криваві плями на дубовій підлозі, хоч з того часу минуло вже п'ять століть.