Квентін Дорвард
Шрифт:
— Ні, звичайно, — відповів Крофорд, — проте и волів би краще, щоб такі підстави в мене були, бо, як казав старий граф Дуглас, коли передбачаєш небезпеку, то завжди можна їй запобігти. Який буде пароль на цю ніч, коли це завгодно нашій величності?
— Нехай буде «Бургундія», на честь нашого хазяїна і того напою, який так тобі до вподоби, Крофорде.
— Я нічого не маю ні проти герцога, ні проти напою, званого так, — сказав Крофорд, — коли тільки обидва будуть нешкідливі. На добраніч, ваша величність!
— Добра ніч і тобі, мій відданий шотландцю, — сказав король і пройшов до своїх покоїв.
Біля дверей його опочивальні вартував Балафре.
— Ходи за мною сюди, — сказав король, проходячи повз нього, і лучник, мов заведена машина, рушив за своїм паном до його покоїв і став там нерухомий, мовчазний, чекаючи королівських наказів.
— Чи не чув ти чого про того мандрівного паладина, твого племінника? — спитав король. — Ми не мали від нього ніякої звістки відтоді, як він, мов юний рицар, що вирядився н свою першу подорож, сповнену пригодами, надіслав нам двох полонених як перший трофей своєї доблесті.
— Государю, я дещо чув про нього, — сказав Балафре, — і сподіваюся, ваша величність, повірите мені, що коли він і зробив щось неправильне, то не через мою пораду або приклад, бо я ніколи не наважився б скинути з коня когось близького до прославленого дому вашої величності… краще знаючи своє власне становище і…
— Ну, про це вже ти мовчи, — перебив його король. — Твій племінник виконав свій обов'язок.
— А от щодо виконання обов'язку, то це моя наука, — вів далі Балафре. — «Квентін, — сказав я йому, — що б там не було, пам'ятай, що ти належиш до шотландської гвардії і передусім повинен виконувати свій обов'язок».
— Я гадаю, що в нього був досвідчений учитель, — сказав Людовік, — але хочу, щоб ти відповів на моє перше запитання. Чи давно ти мав про нього якісь відомості? Відійдіть, наново, трошки, — додав він, звертаючись до тих, хто був у кімнаті, — бо це стосується тільки мене особисто.
— Авжеж, коли завгодно вашій величності, — сказав Балафре, — цього самого вечора я бачив форейтора Шарло, якого Квентін надіслав із Льєжа чи з якогось єпіскопського замку поблизу нього, куди він приставив живими й здоровими графинь де Круа.
— Хвала нашій небесній владичиці! — вигукнув король. — Чи певен ти цього? Чи щасливо прибули вони на місце?
— Так, певен, цілком певен, — сказав Балафре. — Цей конюх Шарло має, здається, листи до вашої величності від: графинь де Круа.
— Швидше веди його сюди з листами, — звелів король. — Передай свій аркебуз комусь із цих шахраїв, ну, хоча б Олів'є. Хвала нашій Амбренській богоматері! Я вже оправлю сріблом її святий олтар.
Людовік, як це завжди робив у припадку побожності, зняв капелюх, вибрав з начеплених на нього образків своє улюблене зображення божої матері, поклав його на стіл і, ставши навколішки, побожно повторив дану ним обітницю.
Згаданий форейтор Шарло був першим вісником, якого Дорвард послав з Шонвальду. Він увійшов у королівську кімнату з листами. В цих листах графині де Круа досить холодно дякували Людовікові за його гостинність і трохи тепліше за дозвіл покинути французький двір, завдяки чому вони мали змогу щасливо виїхати за межі Франції. Людовік не тільки не образився цим, але від щирого серця реготав, читаючи їх. Потім він із видимою цікавістю спитав Шарло, чи справді щасливо закінчили вони свою подорож і чи не трапилося з ними дорогою якихось пригод. Шарло, придуркуватий хлопець, власне, й обраний королем за таку свою якість супроводити дам, дав досить плутану відповідь, розповівши про сутичку, в якій загинув його товариш гасконець, а більш він нічого й не знав. Тоді король почав докладніш розпитувати, яким саме шляхом прямували вони до Льєжа, і, здавалося, дуже зацікавився, коли той пояснив, що, не доїхавши до Намюра, вони, збочивши з прямого шляху, рушили до Льєжа лівим, а не правим берегом Маасу, як це було зазначено в маршруті. Звелівши видати Шарло невелику грошову винагороду, Людовік відпустив його, приховавши своє занепокоєння і вдаючи, немовби його розпитування викликане турботою про безпеку графинь де Круа.
Хоча звістка про щасливе закінчення подорожі графинь зовсім не відповідала його улюбленому плану, Людовік, очевидно, був такий задоволений нею, наче його план був успішно завершений. Він зітхнув, як людина, в якої звалився з душі великий тягар, з побожністю прошепотів подячну молитву, замислено підвів очі до неба й одразу ж взявся обмірковувати нові плани, що були б вдаліші й певніші. Для цього Людовік покликав до себе астролога Марціо Галеотті, який з'явився до нього, як завжди, сповнений власної гідності, але з донкою тінню сумніву на чолі, ніби він не був певен в тому, як його зустріне король. Проте король повітав його ласкавіше, ніж звичайно. Людовік назвав його своїм другом, своїм батьком у науках, дзеркалом, в якому він може бачити далеке майбутнє, і, нарешті, закінчив тим, що надів йому на палець дуже дорогий перстень. Галеотті, хоч і не знав, що саме так піднесло його авторитет в очах короля, але надто добре знав своє ремесло, щоб показати здивування. Він серйозно і скромно вислухав похвалу короля й з гідністю зауважив, що ця похвала цілком стосується благородної науки, яку він студіює, а не його самого, недостойного знаряддя, за допомогою якого вона творить чудеса. На цьому вони розлучилися, дуже задоволені один одним.
Коли астролог вийшов з кімнати, Людовік кинувся в своє крісло, стомлений вкрай, і відпустив решту своїх придворних, крім Олів'є, який підлесливо підійшов до нього своєю нечутною ходою й допоміг роздягтися.
Король, усупереч своїй звичці, був такий мовчазний і покірливий, що ця незвичайна зміна його поведінки приголомшила слугу. В душі наймерзеннішої людини часто тліє іскра доброго почуття: так розбійник залишається вірним своєму отаманові, а пригрітий і влаштований на посаді фаворит інколи відчуває прихильність до государя, який його звеличив. Олів'є Диявол, Олів'є Негідник (або хоч як там його не називали б за його схильність до лихих вчинків) був усе ж таки ще не настільки споріднений із сатаною, щоб не відчути хоч трошечки жалю до свого государя, бачачи його в такому безпорадному становищі, коли, як здавалося, його дальша доля була непевна, а сили вичерпані. Деякий час Олів'є мовчки прислужував йому, як і годилося слузі, але, зрештою, не витримав і звернувся до короля з тією фамільярністю, яку Людовік іноді дозволяв своєму улюбленцеві.
— Чорт забирай, сір, у вас такий вигляд, немовби ви програли бій, але я був при вас цілий день і можу сказати, ніколи ще ви не залишали поле бою з більшою честю.
— Поле бою! — сказав Людовік, подивившися на нього, і додав своїм звичайним в'їдливим тоном — Стонадцять дияволів, друже мій Олів'є! Скажи краще — арену для бою биків, бо ніколи ще, здається, на світі не було такого сліпого, впертого, неприборкного, невгамовного бугая, як мій любий кузен герцог Бургундський, з яким можна порівняти лише мурсійського [228] бика, вирощеного спеціально для бою биків. А втім, ти маєш слушність: я таки добре його поганяв. Однак, Олів'є, потішся разом зі мною, що жоден з моїх планів у Фландрії не мав успіху: ні перший щодо цих мандрівних графинь де Круа, ні другий щодо Льєжа. Ти розумієш мене?
228
Мурсія — провінція Іспанії на південному сході Іберійського півострова.
— Слово честі, нічого не розумію, государю, — відповів Олів'є. — Я не можу поздоровити вашу Величність з крахом ваших улюблених планів, доки ви не поясните мені причину такої зміни ваших бажань і намірів.
— Власне кажучи, — відповів король, — нема ніякої зміни ні в моїх бажаннях, ні в намірах. Але, хай йому чорт, мій друже, я сьогодні узнав герцога краще, ніж знав досі. Коли він був графом де Шароме, а я був вигнаним французьким дофіном, — одне слово, за часів старого герцога Філіппа, — ми з ним пиячили, полювали, вешталися разом по світу і зазнали чимало пригод. Я мав тоді на нього великий вплив, бо сильніший розум завжди впливає на слабший. Але відтоді Карл перемінився: став упертий, зухвалий, самовпевнений заперечник догматів, і тепер, гадаючи, що перевага на його боці, він, здається, має намір довести цю справу до кінця. Деякі питання я мусив зовсім обминати, інших торкатися з такою обережністю, паче торкався розпеченого заліза. Коли я тільки натякнув йому, що ці мандрівні графині де Круа дорогою до Льєжа (оскільки я відверто признався, що за моїм глибоким переконанням вони поїхали туди) могли попасти до рук якихось прикордонних розбійників, він так спалахнув, ніби йшлося про якесь святотатство! Не варто повторювати всього, що він мені набалакав з цього приводу. Досить сказати, що я вважав би свою голову пропащою, коли б тієї хвилини прийшла звістка про те, що твій блискучий проект виправити становище твого приятеля Гійома Бородая вигідним одруженням мав цілковитий успіх.