Квентін Дорвард
Шрифт:
— Як! — вигукнув справді здивований граф. — Хіба герцог відступив від бою? А ви розгулюєте тут у своєму цивільному вбранні, коли місто обложене французами? Бо я не можу повірити, що воно вже здобуте…
— Ні, безумовно, — сказав д'Емберкур, — бургундські прапори не відступили ні на крок назад, проте король Людовік тут.
— Тоді невже Едуард Англійський із своїми лучниками переплив через море, — здивувався де Кревкер, — і, як колись його предки, виграв другий бій при Пуатьє? [220]
220
Бій при Пуатьє (1356) — епізод Столітньої війни між Францією і Англією (1337–1453). Французів було вп'ятеро більше за англійців, і тому англійці запропонували розпочати мирні переговори. Але французький король Жан Хоробрий відмовився від цього і, зазнавши потім у бою жорстокої поразки, попав у полон до англійців.
— Ні, знову ні, — відповів Комін. — Жоден французький прапор не захоплено, жодне судно не припливло з Англії, де Едуард так захоплений розвагами з жінками лондонських громадян, що й не думає вдавати з себе Чорного Принца [221] . Добре, слухайте, розповім вам усю неймовірну правду. Ви знаєте, що, коли ви від'їжджали, переговори між французькими й бургундськими послами було припинено без найменшої надії на замирений.
— Знаю, і всі ми тоді тільки й думали, що про війну, навіть уві сні.
221
Чорний Принц — Едвард, принц Уельський (1330–1376) — старший син Едварда III, англійського короля, був головнокомандувачем англійської армії в боях при Крессі і при Пуатьє, коли французи зазнали великої поразки.
— Те, що сталося після цього, справді так скидається на сон, — сказав Комін, — що мені все здасться, ніби я прокинуся й побачу, що це тільки снилося, і Це день тому на раді герцог так шалено протестував проти всякого дальшого зволікання, що вирішили оголосити війну королю й негайно виступити на Францію. Туазон д'Ор, якому було доручено відвезти цей виклик, уже надів своє герольдське вбрання й сідав на коня, коли раптом до нашого табору під'їхав французький герольд Монжуа. Ми, звичайно, подумали, що Людовік устиг випередити нас і, з свого боку, шле виклик Бургундії, і почали обговорювати, як розгнівається герцог за те, що ми не дали йому змоги оголосити війну першим. Але швидко скликали раду і як же здивувалися, коли герольд сповістив, що сам Людовік, король Франції, їде з невеликим почтом і має намір відвідати Карла, герцога Бургундського, щоб під час особистого побачення владнати всі непорозуміння.
— Ви здивували мене, панове, — сказав Кревкер, — але здивували менш, мабуть, ніж гадали. Під час мого останнього перебування в Плессі-ле-Тур всевідаючий кардинал де ля Балю, ображений своїм государем, майже перейшов на наш бік і натякнув мені, що він може скористатися з деяких відомих йому слабостей Людовіка, і король опиниться в такому становищі, коли герцог матиме цілковиту змогу диктувати йому свої умови миру. Але я ніколи не думав, що цей старий лис Людовік добровільно полізе в таку пастку. Що ж сказали бургундські радники?
— Як ви, мабуть, догадалися, — відповів д'Емберкур, — багато говорили про честь, про виправдання довір'я короля і ні слова про користь, яку можна дістати від таких відвідин, хоч усі тільки й думали про те, щоб використати цей візит із вигодою для нас і зберегти при цьому пристойність.
— А що ж герцог? — знову спитав граф де Кревкер.
— Герцог, як завжди, говорив коротко, але сміливо, — відповів Комін. — «Хто з вас, — спитав він, — був свідком моєї зустрічі з нашим дорогим кузеном Людовіком після бою при Монлері, коли я був такий нерозсудливий, що з невеликим почтом, чоловік десять, пішов за ним за мури Парижа і, таким чином, віддався на милість короля?» Я відповів, що більшість з нас були при цьому і ніхто не може забути тієї тривоги, яку це викликало в нас. «Гаразд, — сказав герцог, — ви засуджуєте моє безумство, та я і сам потім признався, що діяв, як безглуздий хлопчисько. Тоді ще був живий мій блаженної пам'яті батько і, отже, мій родич Людовік не мав би такої користі для себе, захопивши мене, як я тепер можу мати, забравши в полон його. Але, незважаючи на це, якщо мій царствений родич їде сюди з таким самим щирим серцем, з яким я тоді пішов до нього, то ми вітатимемо його, як личить його королівському сапові І А коли він тільки бажає вдаваним довір'ям обійти й ошукати мене, то, присягаюся святим Георгієм Бургундським, нехай сам тоді на себе нарікає». Підкрутивши вуса і тупнувши ногою, він наказав усім сідати на коней і їхати назустріч незвичайному гостеві.
— Отже, ви зустріли короля? — запитав граф де Кревкер. — Ну й чудеса ще бувають на світі! I з ним справді був невеликий почет?
— Менший, ніж можна було собі уявити, — відповів д'Емберкур. — Якихось двадцять-тридцять чоловік із його шотландської гвардії й кілька рицарів та придворних — серед них найяскравішим був його астролог Галеотті.
— Цей чоловік, — сказав Кревкер, — певною мірою залежить від кардинала до ля Балю. Мене не здивує, коли виявиться, що й він підбивав короля на цей сумнівний політичний виступ. А хто є з вищого дворянства?
— Його високість герцог Орлеанський і Дюну а, — відповів Комін.
— Що б там не було, а з Дюнуа ми вже вип'ємо, — сказав де Кревкер. — Але ми чули, що вони з герцогом впали в немилість й попали до в'язниці.
— Вони обидва були під арештом у замку Лош, цьому чудовому місці самотності для французького дворянства, — сказав д'Емберкур, — але Людовік звільнив їх, щоб узяти з собою, мабуть побоюючися залишати герцога Орлеанського без свого нагляду. Щодо інших його супутників, то серед них найпримітніші кум Трістан — «прево катів» з кількома своїми «майстрами» і Олів'є, цирульник. Оце, мабуть, і всі, найбільш варті уваги. А в цілому вся ця зграя має такий жалюгідний вигляд, що, слово честі, король більше скидається на старого гендляра, який у супроводі поліцейського загону їде стягати безнадійні борги.
— А де йому відвели помешкання? — спитав Кревкер.
— Оце якраз найднвпіше за все, — відповів Комін. — Наш герцог запропонував лучникам королівської гвардії зайняти пост біля міських воріт і понтонного мосту через Сомму, А для самого Людовіка відвів будинок багатого городянина Жіля Ортена поблизу цих воріт. Але дорогою туди король уздрів прапори де Ло і Пансіль де Рів'єра, яких він вигнав із Франції, і, мабуть побоюючись такого близького сусідства з своїми давніми ворогами, попросив дати йому приміщення в герцогському замку, де він тепер і живе.
— Боже милосердий! — вигукнув Кревкер. — Мало того, що заліз у лев'яче лігво, він ще суне голову в пащу самого лева. Цей хитрий політикан хоче залізти на саме дно вовчої ями.
— Стривайте, — сказав Комін. — Ви, мабуть, ще не чули… Д'Емберкур ще не переказував вам слів де Глор'є [222] , які на мою думку, були найрозумнішим із усього, що було сказано з цього приводу.
— А що ж сказала його уславлена мудрість? — спитав граф.
— Коли герцог звелів вибрати дорогоцінний посуд і тарелі з візерунками для подарунків королю та його почту з нагоди приїзду його величності, ле Глор'є сказав йому: «Друже Карле, не суши своєї бідної голови над тим, що слід подарувати королю. Дозволь мені вшанувати твого кузена Людовіка благороднішим і достойнішим подарунком! Я подарую йому мій блазенський ковпак із бубонцями і брязкальце на додачу, бо, присягаюся обіднею, він ще більший дурень, ніж я, коли піддався під твою руку». — «Але коли йому не доведеться розкаятися в цьому, що тоді скажеш, неробо?» — спитав герцог. «Ну, тоді, Карле, доведеться віддати ковпак і брязкальце тобі самому, як найбільшому дурневі з нас трьох». Цей ущипливий дотеп дужо дошкулив герцога, Я бачив, як він змінився на обличчі й прикусив губу. Ну, ось вам і всі наші новини, благородний Кревкере. Як ви гадаєте, на що це все схоже?
222
Ле Глор'є — «уславлений» або «хвастовитий» — прізвище блазня герцога Карла Бургундського. Про нього ще згадуватиметься в нашій оповіді. (Прим. автора).
— На порохову міну, не інакше, — відповів Кревкер, — до якої, боюся, мені судилося піднести запалений гніт. Ваші і мої новини — це порох і іскра, які, зустрінувшися, спалахнуть великим полум'ям. Друзі мої, їдьте поруч зі мною і, коли я вам розповім про те, що скоїлося в льєжському єпіскопаті, ви погодитеся зі мною, що королю Людовікові краще було б поїхати в пекло, ніж так несвоєчасно завітати до Перонни.
Обидва вельможі під'їхали до графа з обох боків і вислухали його оповідання про події в Льєжі і в ПІонвальді. Потім вони покликали до себе Квентіна і заходилися розпитувати та перепитувати його про подробиці вбивства епіскопа, поки він, нарешті, відмовився їм відповідати, не знаючи, навіщо цей допит і які висновки вони можуть зробити з його відповідей.