Квентін Дорвард
Шрифт:
Незабаром усе товариство вже їхало низькими берегами Сомми, вкритими багатою рослинністю, і хутко досягли старовинних мурів неприступної фортеці Перонни Незайманої. Навколо неї розкинулися золені луки, де скрізь біліли намети війська герцога Бургундського, яке налічувало близько п'ятнадцяти тисяч чоловік.
Розділ XXVI
ПОБАЧЕННЯ
Коли князі зустрілись, хай відзначать
Астрологи сполуку цю зловісну,
Як ту, коли зустрілися Сатурн із Марсом [223] .
223
Планета
Трудно відповісти на питання: вважати привілеєм чи важким обов'язком, наданим королівському сану, звичай, згідно з яким государі, звертаючись один до одного, повинні підкоряти свої почуття й промови найсуворішому етикету з поваги до свого власного звання й гідності. За цим етикетом треба стримуватися від вибухів і відкритих проявів гніву, І коли б усі заздалегідь не знали, що всі ці люб'язності не що інше, як звичайне додержання церемоніалу, то їх можна було б назвати найбільшим лицемірством. Проте досить государеві переступити межі етикету і бодай спалахнути гнівом, щоб він утратив свою гідність перед цілим світом. Так було, наприклад, з двома славнозвісними суперниками — королем Франціском та імператором Карлом [224] , які відкрито обвинувачували один одного в брехні і згодом вирішили закінчити свою суперечку поєдинком.
224
Король Франціск I і імператор Карл V (або І) — тут ідеться про короля Франції Франціска І Валуа (1494–1547) і імператора Священної Римської імперії та водночас короля Іспанії Карла V (або І) Габсбурга (1500–1558).
Вони вели між собою тривалу боротьбу за прикордонні території (між Францією та Німеччиною) і за вплив на Італію. Франціск І, зазнавши поразки в бою при італійському місті Павії, перебував протягом деякого часу під владою свого ворога як полонений.
Навіть сам Карл Бургундський, найзапальніший, найнетерпеливіший і, можна сказати, найнерозважливіший з усіх володарів свого часу, не міг вийти з зачарованого кола загальних правил і мусив ставитися з глибокою пошаною до Людовіка, як до свого сюзерена й законного государя, що удостоїв його, королівського васала, високої честі своїх відвідин.
Одягнений у герцогську мантію, в супроводі найвищих сановників, вельможних рицарів і дворян, бургундський володар виїхав на чолі свого почту вітати Людовіка XI. Герцогський почет виблискував сріблом і золотом спорядження. На той час казну англійського двору було розтринькано в міжусобних війнах Йорків і Ланкастерів [225] , французький двір відзначався скромністю через скупощі короля, а тому бургундський двір був перший у всій Європі за багатством і пишністю. Кортеж Людовіка, навпаки, був нечисленний і дуже непоказний в порівнянні з бургундцями. Убрання самого короля, його обшарпаний плащ, старий високий капелюх з поначіплюваними на нього фольговими образками, ще більш підкреслювали і без того разючий контраст. А коли Карл у розкішній мантії, з герцогською короною на голові скочив із свого бойового коня і, ставши на коліно, тримав стремено, поки Людовік злазив з свого маленького смирного коника, видовище було просто комічне.
225
Уже згадана війна «Червоної і Білої троянд» (1455–1485), що мала велике значення для політичного розвитку Англії. За словами Ф. Енгельса, на щастя для Англії, старі феодальні барони перебили один одного у війні «Червоної і Білої троянд».
Зустріч і взаємні вітання обох володарів були настільки ж багаті на вислови ніжної приязні, наскільки нещирі. Проте герцогові з його вдачею було далеко важче надати потрібної шанобливості своєму голосу, мові і поведінці, ніж королеві, який так звик до брехні й прикидання, що вони стали його другою натурою, отож навіть ті, хто близько знав його, не могли розрізнити, де в нього щире, а де удаване.
Мабуть, найкраще було б порівняти становище короля (коли б це порівняння не було недостойне для таких високих осіб) із становищем людини, що добре знає звичаї і норови собачої породи і з якихось причин хоче заприязнитися з великим і похмурим псом, що ставиться до неї з підозрілістю й готовий напасти при перших ознаках недовіри або ворожості. Пес гарчить, шкірить зуби, їжиться, але ще не насмілюється кинутися на захожого, бо він здається лагідним і довірливим. Тварина навіть дозволяє йому пестити себе, хоч не заспокоюється й очікує нагоди, яка виправдала б її у власних очах, щоб схопити свого непроханого друга за горло.
По схвильованому голосу, вимушених манерах і різких жестах герцога король ясно побачив, що гра, в якій йому доведеться брати участь, дуже небезпечна, і, мабуть, не раз розкаювався, що наважився на неї. Але каятися було пізно і все, що йому лишалося, — це використати властиво йому від природи вміння маскуватися, в чому з ним не міг зрівнятися ніхто в цілому світі.
Людовік поводився з герцогом як людина, серце якої переповнене незвичайною радістю щирого замирення з улюбленим і випробуваним другом після тимчасової незгоди з ним, що минула і тепер уже остаточно забута. Король докоряв собі за те, що раніше не зробив рішучого кроку для того, щоб таким знаком свого щирого довір'я запевнити милого й доброго родича, що всі ті прикрі непорозуміння, які сталися між ними, нічого не варті порівняно із спогадами про щиру дружбу, виявлену герцогом, коли Людовік був вигнанцем за життя свого батька, короля Франції. Він згадав Філіппа Доброго (як тоді називали батька герцога Карла) і навів тисячу прикладів його батьківського піклування про нього.
— Мені здається, кузене, — сказав «він, — що ваш батько майже не робив різниці між нами, піклуючись однаково і вами й мною. Пам'ятаю, як одного разу, коли я випадково заблудив на полюванні, добрий герцог лаяв вас, що ви покинули мене самого в лісі, немовби ви неуважно поставилися до свого старшого брата.
Обличчя герцога Бургундського, взагалі грубе й суворе, коли він спробував усміхнутися у відповідь на привітні слова короля, спотворила сатанинська гримаса. «Король лицемірів, — ладен був гукнути він, — коли б моя честь дозволяла нагадати тобі, як ти віддячив за всі добрі діла нашого дому!»
— До того ж, — вів далі король, — якби наші дружні й кревні зв'язки були не досить міцні, щоб згуртувати нас, то, мій любий кузене, нас поєднують ще й духовні узи. Адже я хрещений батько вашої прекрасної дочки Марії, яка мені так само дорога, як і мої власні дочки. І коли святі (хай благословенні будуть їх імена!) послали мені дитинча, що згасло за три місяці, ваш царствений батько був його хрещеним батьком і відсвяткував хрестини з такою пишнотою, яку я не міг би дозволити собі і в Парижі. Я ніколи не забуду того глибокого враження, яке справила великодушність герцога Філіппа й ваша, мій найдорожчий кузене, на моє напіврозбите серце бідного вигнанця!
— Ваша величність, — мовив герцог, присилюючи себе сказати щось у відповідь, — віддячили нам уже тоді за цю невеличку послугу такими словами, які цілком винагородили нас за все, що Бургундія могла зробити.
— Я пригадую слова, які ви маєте на увазі, любий кузене, — сказав король, усміхаючися. — Мені здається, я сказав тоді, що у винагороду за ваші добродіяння, я, бідний мандрівник, не можу нічого запропонувати вам, крім моєї власної особи, моєї жінки й дитини. Що ж, тепер мені здається, я майже виконав свою обіцянку.
— Не смію заперечувати те, що завгодно стверджувати вашій величності, — сказав герцог, — але…
— Але ви питаєте, — сказав король, перебиваючи його, — як саме мої діла поєднуються з моїми словами. А ось як: тіло мого немовляти Йоахіма покоїться в бургундській землі; цього ранку я сам щиросердо віддався у ваші руки, а дружина моя… Справді, мій кузене, я думаю, беручи до уваги роки, що минули від того часу, ви навряд чи наполягатимете на беззастережному виконанні моєї обіцянки, зокрема щодо цього. Вона народилася на благовіщення (тут він перехрестився і промурмотав молитву «Ora pro nobis» [226] ), приблизно п'ятдесят років тому, але цієї хвилини перебуває недалеко звідси — в Реймсі, і коли вам завгодно вимагати від мене точного виконання всього того, що я обіцяв, то вона незабаром з'явиться до ваших послуг.
226
Моли бога за нас (лат.).
Хоч як був герцог Бургундський обурений нахабством і лицемірством Людовіка, який намагався розмовляти з ним найзадушевнішим тоном, він не міг не засміятися з цієї оригінальної відповіді, і сміх цей був різкий, як і всі вияви його почуттів. Він реготав довше й гучніше, ніж це личило за таких обставин на той час (а навіть і тепер), і подякував королю за виявлену йому честь, але рішуче відмовився від товариства королеви, додавши, що він залюбки прийняв би старшу дочку Людовіка, уславлену своєю вродою.