Квентін Дорвард
Шрифт:
— З дозволу вашої величності, він мені зовсім не приятель, — сказав Олів'є, — так само і проект цей не мій.
— Правильно, Олів'є, — відповів король, — за твоїм проектом треба було не одружити, а поголити такого нареченого. Проте ти бажав для Ізабелли не кращого чоловіка, коли так скромно висував себе на це місце. Як би там не було, Олів'є, щасливий той, кому вона не дістанеться, бо бути повішеним, почетвертованим, пошматованим кіньми — ось ті найніжніші бажання, якими мій любий кузен вшанує того, хто матиме нахабство одружитися з молодою графинею, його підданою, без його герцогського дозволу.
— Без сумніву, він так само ревниво ставиться і до свого доброго міста Льєжа? — запитав королівський улюбленець.
— Так само, коли не більше, — відказав король, — як ти можеш легко догадатися. Ллє коли я вирішив їхати сюди, я надіслав посланців до Льєжа з наказом затримати на деякий час заколот, а моїм палким і метушливим друзям Рюсларові й Павійонові принишкнути й сидіти, як миші в норі, доки не закінчиться наше радісне побачення з моїм кузеном.
— Отже, виходить, ваша величність, — ущипливо сказав Олів'є, — найкраще, чого можна сподіватися від цього побачення, це того, що становище вашої величності не погіршає? Це схоже на байку про журавля, який засунув голову в пащу лисиці і потім дякував своїй щасливій долі за те, що її не відкусили. Проте, ваша величність, ви, здається, ще й тепер дуже дякуєте тому мудрому філософові, який заохочував вас до цієї цікавої гри.
— Нема такої гри, — різко сказав король, — яку можна було б вважати за програну, поки вона не закінчилася; а я не маю підстави гадати, що я її програю. Навпаки, коли не трапиться нічого такого, що могло б розпалити мстиву вдачу цього навіженого, мого улюбленого кузена, я певен перемоги. І, звісно, маю дякувати науці, що допомогла мені обрати провідником графинь де Круа юнака, гороскоп якого дуже схожий з моїм; він урятував мене від небезпеки хоча б навіть і тим, що не послухався моїх наказів. Адже тільки через його непокірливість їм пощастило уникнути засідки де ля Марка.
— Ваша величність, — сказав Олів'є, — знайде собі чимало охочих служити з умовою, що вони діятимуть за своїм бажанням, а не за вашим наказом.
— Ні, ні, Олів'є, — нетерпляче сказав Людовік. — Поганський поет каже про «Vota dus exaudita malignis» [229] , — тобто про бажання, які святі здійснюють у своєму гніві. До таких бажань можна було б віднести і моє, якби Гійомові де ля Марку пощастило викрасти графинь тепер, коли я перебуваю в руках герцога Бургундського. Я це передбачав, і це саме віщував мені Галеотті. Власне, я передбачав не поразку де ля Марка, а те, що подорож шотландського лучника закінчиться щасливо для мене. Так воно й сталося, хоч успіх і не той, якого я сподівався. Але зорі, бач, передрікають лише загальні наслідки і мовчать про засоби, якими їх можна досягти, — отож часто буває якраз зворотне тому, на що ми чекали або чого бажали. Проте чи варто розмовляти з тобою про ці високі тайни, Олів'є, з тобою, який далеко гірший за самого диявола, твого тезка, бо той вірить і трепече, а ти не віриш ні в релігію, ні в науку і будеш таким, поки тебе не спіткає твоя доля, що, як свідчать твій гороскоп і риси обличчя, приведе тебе на шибеницю!
229
Бажання, здійснені лукавими богами (лат.).
— А коли це і справді станеться, — вимовив Олів'є покірливим голосом, — то тільки тому, що я надто відданий слуга і не гаючись виконую накази мого королівського господаря.
Людовік зайшовся завсідним ущипливим реготом.
— Ти влучно вразив мене своїм списом, Олів'є, і, присягаюся божою матір'ю, маєш рацію, бо я сам спонукав тебе до цього. Але скажи краще, чи не бачиш ти у ставленні цих людей до нас чогось такого, що могло б збудити підозру?
— Государю, — відповів Олів'є, — ваша величність і той учений філософ шукаєте для себе прикмет на небі і в небесних явищах, а я тільки земна тварина, якийсь гад, і дивлюся лише на те, що можу здибати тут, плазуючи по землі. Проте мені здається, тут бракує належної і необхідної уваги до вашої величності, якою звичайно люди оточують бажаного гостя, що за своїм рангом стоїть значно вище від них. Сьогодні ввечері герцог, пославшися на втому, провів вас тільки до двора замку, наказавши своїм придворним провести вас далі до призначених вам покоїв. Ваші покої прибрані поквапливо й недбало; килими повішено криво, на одному, як ви самі можете впевнитися, люди ходять догори ногами, а дерева ростуть догори корінням.
— Дрібниці! Це просто випадково і через поквапливість, — сказав король. — Коли ти бачив, щоб я звертав увагу на такі дрібниці?
Авжеж, вони варті уваги не самі собою, — сказав Олів'є, — а тільки як ступінь поваги до вашої милості, що його слуги спостерегли в герцога, свого пана. Вірте мені, коли б герцог бажав справді, щоб до вас було виявлено належну увагу, то запал його людей зробив би за кілька хвилин те, на що треба було б кілька днів. А коли це було, — додав він, показуючи на глек і таз для умивання, — щоб вашій величності подавали умиватися інакше, як на сріблі?
— Ну, — сказав король з вимушеною усмішкою, — це останнє зауваження щодо приладдя для бриття стосується вже тебе, Олів'є, і, зокрема, твоїх професіональних обов'язків, а їх ніхто не може заперечувати. Щоправда, коли я був ще тільки втікачем і вигнанцем, мені подавали на золоті з наказу того самого Карла, який вважав срібло надто низьким металом для наслідника французького престолу, хоч тепер він вважає золото занадто дорогим для французького короля! Гаразд, Олів'є, н хочу вже «пати. Все, що було ухвалено, ми виконали. Лишається тільки мужньо закінчити розпочату гру. Я знаю, що мій бургундський кузен, як і всі дикі бугаї, заплющує очі, кидаючись на ворога. Мені треба тільки виждати тієї хвилини, як тому тореадорові, якого я бачив у Бургосі [230] , коли сліпа лють Карла віддасть його до моїх рук.
230
Бургос — колишня столиця кастільської держави; місто в іспанській провінції Стара Кастілія.
Розділ XXVII
ВИБУХ
Стривоженість і страх тепер у всім,
Аж раптом ген перед очима сяйво
На півдні десь прорвалося з-за хмар.
Попередній розділ, що видно з назви, мав з'ясувати читачеві, скерувавши його погляд назад, які були взаємини французького короля й герцога Бургундського, коли Людовік, спонукуваний почасти своєю вірою в астрологію, що обіцяла щасливе закінчення задуманого ним плану, а ще більше, без сумніву, усвідомленням своєї розумової переваги над Карлом, вирішив, хоч це був незвичайний, нічим не обгрунтований і майже зовсім нез'ясовний намір віддатися до рук свого лютого й запеклого ворога. Вчинок тим більш рискований і небезпечний, що за тих бурхливих часів було вже багато різних прикладів, коли найурочистіші присяги не убезпечували осіб, яким їх давали. Справді, вбивство діда герцога на мосту Монтеро в присутності батька Людовіка під час побачення, коли вони урочисто погодилися між собою жити в мирі й забути заподіяні один одному кривди, було страшним прикладом для герцога, якби він захотів тепер скористатися з нього.
Проте у вдачі Карла, запальній, зарозумілій, нестримній і жорстокій, не було, за. винятком припадків люті, віроломства й ницості — пороків, властивих холоднішим натурам. Якщо герцог не бажав віддавати королю пошани більше, ніж того вимагали закони гостинності, то він не виявляв і наміру порушити її священні межі.
Наступного дня після приїзду Людовіка було призначено парад усьому війську герцога Бургундського, такому численному й так добре озброєному, що Карл охоче показував його своєму могутньому суперникові. І справді, коли він, як васал перед своїм сюзереном, запевняв, що король може вважати всю цю армію своєю, посмішка, яка кривила його губи, і гордий блиск очей показували, що все це пустопорожні слова, бо це прекрасне військо скоряється лише його необмеженій волі і за його наказом готове виступити не тільки на Париж, айв будь-якому іншому напрямі. Та найбільше дошкуляло Людовікові те, що він пізнав серед цього блискучого війська багато прапорів французького дворянства, не тільки з Нормандії й Бретані, але й з провінцій, безпосередньо підпорядкованих його владі. Всі ці незадоволені з різних причин дворяни приєдналися до герцога Бургундського.
Проте, вірний своєму характерові, Людовік удавав, що не помітив цих незадоволених, хоч насправді перебирав у думці різні способи відколоти їх від бургундців і знов переманити на свій бік. Для цього він одразу вирішив наказати Олів'є й іншим своїм агентам вивідати настрій тих утікачів, які були особливо потрібні королю для здійснення його політичних намірів.
Тим часом сам він енергійно, хоч і дуже обережно, намагався прихилити до себе найзначніших сановників та радників герцога, застосовуючи свої звичайні засоби: надмірно уважне ставленця, тонкі лестощі та щедрі подарунки не для того, щоб, як він запевняв, підкупити відданих слуг свого благородного кузена, а для того, щоб ці слуги допомогли зберегти мир між Францією і Бургундією, Така мета була благородна сама по собі і, без сумніву, сприяла добробуту обох країн та їхніх государів.