Квентін Дорвард
Шрифт:
— Я щасливий, любий кузене, — сказав король із властивою йому загадковою усмішкою, — що ви зволили обрати не мою молодшу дочку Жанну. Бо інакше вам довелося б схрестити списи з герцогом Орлеанським; і якби з ким-небудь із вас сталося б нещастя, то і в тому і в іншому випадку я втратив би доброго друга й улюбленого кузена.
— Ні, ні, ваша величність, щодо цього — будьте спокійні, — відповів герцог Карл, — я ніколи не стану на перешкоді герцогові Орлеанському в його любовних справах. Приз, за який я міг би скерувати мій спис проти герцога Орлеанського, має бути без ганджу.
Цей грубий натяк на фізичні вади принцеси Жанни зовсім не образив Людовіка. Навпаки, король був дуже задоволений, що герцогові припали до вподоби його непристойні жарти, на які він був великий майстер, бо вони позбавляли його необхідності вдаватися до сентиментально-лицемірного тону. I він поспішив змінити розмову й перевести її на такий грунт, щоб Карл, якому було дуже трудно грати роль відданого друга, що замирився з своїм государем, котрий заподіяв йому стільки лиха і в щирості якого він тепер дуже сумнівався, відразу відчув себе легко й вільно, як привітний хазяїн. Так нестаток щирості з обох боків надолужувався товариським тоном, властивим обом веселим співрозмовникам, однаково зручним як для герцога з його відвертим і навіть грубуватим характером, так і для Людовіка, котрому, хоч як уміло грав він усякі ролі, спілкуючись з людьми, ця роль пасувала найбільше через його схильність до грубого й уїдливого гумору.
На щастя, протягом того часу, поки тривав бенкет, влаштований у Пероннській ратуші для високого гостя, обидва володарі продовжували свою розмову в такому самому жартівливому тоні, що був для них немовби нейтральною територією, де вони зустрічалися. Людовік одразу побачив, що так найлегше тримати герцога Карла в спокійному стані, потрібному для власної його безпеки.
Щоправда, короля трохи збентежило те, що при дворі герцога він зустрів багато дуже знатних французьких дворян, яких його власна несправедливість і суворе ставлення прирекли на вигнання і які тут, у Бургундії, мали найвпливовіші й найпочесніші посади. Це й було, мабуть, причиною того, що, боячись їхньої ненависті і помсти (про що вже згадувалося), Людовік волів жити не в місті, а в самому Пероннському замку [227] . На це Карл негайно дав свою згоду, і на обличчі його з'явилася одна з тих похмурих усмішок, про які важко було сказати — добро чи лихо віщують вони тому, кого стосуються.
227
Прибуття трьох братів, савойських принців, монсеньйора де Ло, якого король довго тримав у в'язниці, сіра Понсе де Рів'ера та сеньйора д'Юрфе (останній, до речі, як своєрідний романіст, міг би фігурувати в цьому творі, якби доля Евфюіста [ідеться про героя роману В. Скотта «Монастир» сера Шефтона, який наслідував пишну, штучну й архаїчну мову Евфюеса, дійової особи роману англійського письменника Джона Лілі (1554–1606), Ця мова не сподобалася читачам роману В. Скотта] не стала застереженням для автора), — прибуття всіх цих благородних рицарів, що мали на собі емблему Бургундії, тобто хрест святого Андрія, викликало в Людовіка таку підозру, що вів дуже необережно попросив відвести йому приміщення в старому Пероннському замку і цим самим остаточно зробив себе бранцем герцога. Див. «Спогади про 1468 рік» де Коміна. (Прим. автора).
Та коли король в дуже обережних словах і недбайливим тоном, сподіваючись приспати всякі підозри, запитав, чи не можуть лучники шотландської гвардії на час його, перебування в Пероннському замку зайняти там пости, замість того щоб вартувати біля міської брами, як запропонував герцог, той суворо і з властивою йому різкістю, що ставала ще загрозливішою від його звички, говорячи, крутити вуса, або хапатися за меча, чи грати кинджалом, то трохи витягаючи його з піхов, то вкладаючи назад, відповів:
— Святий Мартіне! Ні, любий кузене, аж ніяк! Ви перебуваєте в таборі і в місті вашого відданого васала, як мене тут звуть з поваги до вашої величності. Мій замок, мов місто належить вам так само, як і моє військо: хіба не однаково — мої валлонці чи ваші шотландські лучники дбатимуть про безпечність вашої величності? Ні, присягаюся святим Георгієм, Перонна — незаймана фортеця і ніколи не втратить своєї репутації через мою недбайливість. Дівчат треба не спускати з ока, мій царствений кузене, якщо ми хочемо, щоб вони зберегли добру славу.
— Звичайно, мій любий кузене, я цілком згоден з вами, — сказав король, — тим більше, що я не менше зацікавлений в добрій славі цього містечка, ніж ви, бо Перонна, як ви знаєте, мій любий кузене, належить до тих міст на річці Соммі, які мій батько віддав вашому, блаженної пам'яті, батькові під заставу позичених ним грошей, і через це їх можна викупити. І, одверто кажучи, я, як чесний боржник, бажаючи покінчити з усіма зобов'язаннями, їдучи сюди, прихопив кілька віслюків, навантажених сріблом, для викупу. Вважаю, що цих грошей цілком вистачить на утримання принаймні протягом трьох років навіть вашого воістину королівського двору.
— Я не візьму жодного су з цих грошей, — відказав герцог, підкручуючи вуса. — Строк викупу давно минув, мій царствений кузене, та й, по суті, на право викупу жодна сторона ніколи не дивилася серйозно, бо ці міста були єдиною винагородою батькові від Франції за те, що щасливої для вашого дому хвилини він погодився простити вбивство мого діда й проміняти союз з Англією на союз з вашим батьком. Присягаюся святим Георгієм, коли б цього не сталося, ваша величність не тільки не мали б міст на Соммі, але, мабуть, не тримали б їх і на Луарі. Ні, я не поступлюся жодним каменем із них, хоча б за кожен камінь мені сплачували золотом. Слава богові, мудрості та хоробрості моїх предків, прибутків Бургундії, хоч вона тільки герцогство, цілком досить, щоб утримувати пристойно мій двір, навіть коли сам король буває моїм гостем, і мені зовсім не треба гайнувати батьківську спадщину.
— Гаразд, любий кузене, — відповів король своїм лагідним і покірливим голосом, немов не помічаючи гнівних жестів герцога. — Я бачу, ви такий друг Франції, що навіть не бажаєте розлучитися з тим, що їй належить. Але коли нам доведеться розв'язувати цю справу на нараді, ми візьмемо якогось посередника. Що скажете ви, наприклад, про Сен-Поля?
— Ні Сен-Поль, ні Сен-П'єр, ні жоден святий у календарі, — відповів герцог Бургундський, — не умовлять мене розлучитися з моєю Перонною.
— Ні, ви помиляєтеся, — сказав король Людовік, усміхаючись. — Я маю на увазі Людовіка Люксембургського, нашого шановного коннетабля, графа де Сен-Поля. Ах, пресвята Маріє Амбренська! На нашій нараді не вистачав тільки його голови — найрозумнішої у Франції голови, яка найшвидше змогла б відновити між нами мир і згоду.
— Присягаюся святим Георгієм Бургундським! — сказав герцог. — Я дивуюся, як ваша величність може так казати про цього лукавого зрадника, який зрадив і Францію і Бургундію разом, про людину, котра завжди старалася роздмухувати наші невпинні суперечки, щоб згодом грати роль примирителя. Ні, присягаюся орденом, який на мені, недовго вже болота Сен-Поля будуть йому надійним пристановищем!
— Не гарячкуйте, любий кузене, — відказав король, усміхаючись, і тихшим голосом додав: — Коли я згадав про голову коннетабля, кажучи, що вона стала б у пригоді нам, щоб улагодити наше непорозуміння, то я зовсім не мав на увазі його тіла, яке спокійнісінько могло б залишатися собі в Сен-Кантені.
— Го-го! В такому разі я цілком погоджуюся з вами, мій королівський кузене, — сказав Карл, гучно зареготавши, як то він зустрічав і інші грубі жарти короля, і додав, тупнувши погою: — Згоден, в такому розумінні голова коннетабля була б дуже корисна і в Перонні.
Звичайно, король безперервно не заводив таких розмов, де до сміху та жартів домішувалися натяки на серйозні справи, але протягом усього бенкету в ратуші й потім під час побачення короля з герцогом у власних покоях Карла Людовік користувався кожною нагодою, щоб непомітно для герцога перейти до важливіших питань.