Квентін Дорвард
Шрифт:
Навпаки, жоден з улюбленців і поплічників Людовіка, що були знаряддям його задумів, жоден з тих, кого він витяг з убожества і незаслужено. возвеличив, не приєднався до них, виявивши боягузтво і байдужість. Ніхто з них навіть не поворухнувся на своєму місці, боячися накликати на себе гнів Карла. Вони, очевидно, вирішили не втручатися, яка б доля не спіткала їхнього добродійника.
Першим з тих, хто кинувся на допомогу королеві, був старий лорд Крофорд, який, з дивною для його років спритністю, пробився наперед (слід, проте, сказати, що бургундці, чи то з почуття рицарської честі, чи то керовані таємним бажанням врятувати Людовіка, дозволили рицарям пройти до протилежного краю стола) І сміливо став поміж герцогом і королем.
Він хвацько зсунув набік шапку, з-під якої вибивалися сиві кучері, його бліде, зморшкувате
— Я бився за його батька і за його діда, — сказав він, — і присягаюся святим Андрієм, хоч що трапиться, не покину його!
Ця подія, на опис якої нам потрібен був деякий час, відбулася з блискавичною швидкістю. Не встиг герцог стати в загрозливу позу, як Крофорд уже опинився між ним і Людовіком, а французькі дворяни, миттю згуртувавшись, оточили свого государя.
Герцог Бургундський усе ще не випускав із руки меча й, здавалося, готовий був подати знак до загального нападу, який неминуче закінчився б винищенням слабшої сторони. Але раптом Кревкер кинувся вперед і; крикнув громовим голосом:
— Государю мій, герцоге Бургундський, що ви робите! Це ж ваш дім, ви васал короля, Не проливайте ж крові свого гостя — вашого сюзерена, якому ви самі поставили трон у цій залі і який перебуває під вашою охороною! Благаю вас заради честі вашого дому не помщатися за лиходійство ще гіршим лиходійством.
— Геть з дороги, Кревкере! — гукнув герцог. — Нехай здійсниться моя помста! Геть, кажу тобі! Гнів вінценосця страшний, як гнів небесний!
— Тільки тоді, коли, подібно до гніву небесного, він справедливий, — відповів з твердістю Кревкер. — Благаю вас, государю, вгамуйте свій гнів, хоч ви й зазнали страшної образи. А ви, французькі дворяни, згадайте, що всякий ваш опір марний і може тільки спричинитися до небажаного кровопролиття.
— Слушно, — сказав Людовік, спокій якого не зрадив його навіть цієї страшної для нього хвилини; Він добре усвідомлював, що коли дійдеться до сутички, то в запалі станеться багато такого, чого можна уникнути, не вдаючись до крайнощів. — Любий мій кузене герцоги Орлеанський, хоробрий Дюнуа і ти, мій відданий Крофорде, не накликайте на мою голову біди зайвою запальністю. Наш кузен герцог збожеволів від горя, почувши звістку про смерть свого улюбленого друга, шановного епіскопа льєжського, яку ми оплакуємо не менш за нього. Старі і, на нещастя, недавні непорозуміння примушують його підозрівати нас у підбурюванні до цього лиходійства, від якого ми самі здригаємося. Коли наш хазяїн має на думці умертвити нас, свого короля й родича, на підставі облудної підозри, то ви не тільки не полегшите, а, навпаки, погіршите нашу долю своїм втручанням. Отже, назад, Крофорде! Навіть тоді, коли б це було моє останнє слово, я наказую тобі, як король… наказує своєму підлеглому, і вимагаю покори. Назад, назад, і коли від тебе цього вимагатимуть, віддай свій меч, Так наказую тобі я, і твоя присяга зобов'язує тебе коритися.
— Правда, правда, государю мій, — сказав Крофорд, відходячи назад і вкладаючи в піхви оголений до половини меч. — Усе це щира правда, але, слово честі, коли б у мене було за плечима сім десятків моїх вірних шотландців замість семи десятків років, я як слід провчив би цих дженджиків із золотими ланцюжками та барвистими шапочками з усякими девізами.
Герцог стояв кілька хвилин, потупивши очі долу, потім промовив із гіркою іронією:
— Ти маєш рацію, Кревкере, наша честь вимагає, щоб ми діяли розсудливо. Було б нерозважливо розправлятися з великим королем, нашим шановним та любим гостем, як ми хотіли зробити це в першому приступі гніву. Ми вчинимо так, що вся Європа визнає, справедливість наших дій… Панове французькі дворяни, віддайте вашу зброю моїм рицарям. Ваш государ порушив замирення і не має більше права користуватися його вигодами. Але на знак поваги до вашого почуття честі, а також і до високого сану й роду гостя, я не вимагаю меча в нашого кузена Людовіка.
— Жоден із нас, — відповів Дюнуа, — не віддасть свого меча й не вийде з цієї зали, поки ми не будемо певні того, що ніхто не займе нашого короля.
— І жоден із лучників шотландської гвардії не покладе своєї зброї доти, доки того не накажуть його величність або великий коннетабль, — додав Крофорд.
— Відважний Дюнуа, — сказав Людовік, — і ти, мій відданий Крофорде, ваш запал тільки шкодить мені, а не допомагає. Я далеко більш покладаюся на свою правоту, — вів далі король із достойністю, — ніж на ваше невчасне втручання. Віддайте ваші мечі, благородні бургундці, одержавши від вас ці почесні застави, захистять нас з вами краще, ніж ми це можемо зробити самі. Віддайте свої мечі, я вам наказую.
Так цієї страшної хвилини Людовік виявив ту рішучість і самовладання, які тільки й могли врятувати йому життя. Він знав, що, поки не сталася загальна сутичка, всі бургундські рицарі будуть на його боці і намагатимуться стримати лють свого государя. Але коли справа дійде до зброї, — він це теж знав, — то і сам він і його нечисленні оборонці будуть миттю вбиті. І все-таки навіть його найзапекліші вороги не могли не визнати, що в його поведінці цієї миті не було нічого схожого на ницість та боягузтво. Він уникав усього, що могло довести розлюченого герцога до останнього вибуху гніву, але він не робив ні найменшої спроби пом'якшити його і, не виявляючи страху, уважно й зовсім спокійно дивився на свого родича, як мужня людина дивиться на загрозливі жести божевільного, свідома того, що її власна стійкість та спокій можуть загальмувати вибух гніву навіть у шаленця.
Підкоряючися наказові короля, Крофорд кинув свій меч Кревкерові, промовивши:
— Беріть його і радійте разом із чортом! Віддаючи цей меч, його законний власник не безчестить себе, бо йому не дозволили пустити його в хід!
— Стривайте, панове, — сказав герцог, затинаючися, як людина, котру гнів майже позбавив голосу, — залиште мечі при собі; мені досить того, що ви дасте слово не застосовувати їх. А ви, Людовіку де Валуа, вважайте себе моїм полоненим, доки не буде з'ясовано, яку участь ви взяли у вчиненому святотатстві й убивстві. Відведіть його в замок до башти графа Герберта. Нехай із ним підуть шестеро рицарів, ті, кого він сам обере собі. Пане Крофорде, відкличте свою варту з замку; вам, як належить, призначать приміщення в іншому місці. Підніміть усі звідні мости і спустіть усі грати, потрійте число вартових біля міських воріт. Відведіть плавучий міст на правий берег ріки! Накажіть зайняти пости коло замку моїм чорним валлонам [233] і потрійте всіх вартових на всіх постах! Ви, д'Емберкур, подбайте, щоб місто обходили кінні й піші патрулі кожної півгодини протягом ночі й наступного дня, якщо виявиться, що така охорона справді потрібна після світанку, бо ймовірно, нам доведеться несподівано скористатися з неї. Пильнуйте ж Людовіка, коли вам дороге наше життя!
233
Валлони — частина населення сучасної Бельгії, яке розмовляє валлонським діалектом французької мови. За середніх віків вони належали до герцогства Бургундського. Чорними вони називаються тут через свої чорні панцири і чорне пір'я на шоломах.
Він раптом скочив з крісла, кинув на короля погляд, сповнений смертельної ненависті, і швидко вийшов із зали.
— Панове, — сказав король, достойно озирнувшися навколо себе, — горо, яке відчуває герцог від смерті свого спільника, зробило його несамовитим. Сподіваюся, ви, як рицарі й дворяни, надто добре знаєте свої обов'язки, щоб брати участь у насильстві над особою його законного государя.
Цієї хвилини на вулицях почулися звуки барабанів і сурмлення рогів, які скликали воїнів.
— Ваша величність, — сказав Кревкер, що був маршалом при герцогському дворі, — ми піддані його високості герцога Бургундського й повинні виконувати свій обов'язок. Наші надії й молитви, паші зусилля не були достатні для того, щоб встановити мир і згоду між вашою величністю і нашим государем. Поки що ми змушені слухатися його наказу. Всі присутні тут рицарі й дворяни вважатимуть за честь подбати про те, щоб благородному герцогові Орлеанському, відважному Дюнуа і хороброму лордові Крофорду було у пас зручно. А сам я виконуватиму обов'язки камергера вашої величності й проведу вас до покоїв не так, як я сам бажав би, пам'ятаючи вашу гостинність у замку Плессі. Вам залишається тільки обрати собі слуг, яких за наказом герцога можна взяти не більше ніж шість.