Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Можливості — і ті уже п’янять.
На те, що сил немає де прикласти,
Бо силам тим не відчуваєш меж,
І прагнеш далі — до мети і щастя,
А як впадеш — не боляче впадеш.
На все є час — на милу недосвідченість
І переконання у власній правоті,
І на любов, що благодатна, вічна,
Буває раз і тільки раз в житті.
На все є час — на самоту і вірші
В безсонну ніч осінньої сльоти,
На гіркоту безмірних
І справедливу жорсткість прямоти.
На все є час — на право заперечень,
На те, щоб згасли істини старі,
На те, щоб не вагаючись на плечі
Узяти непосильні тягарі.
А потім, розрізняючи баласти,
І з-поміж них — єдине, основне,
Спокійно зняти, вибрать, перекласти,
Сказать:
— життя, прийми тепер мене!
«Вітрила», 1958 р.
"Навшпиньки повертаюся в ті дні"
* * *
Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук.
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.
18.06.2011
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Над Везувієм сніг"
* * *
Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.
Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.
День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.
"Над Іквою потрапив я в полон"
* * *
Над Іквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сідел прив’язавши,
той
мені у пам’ять врізались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
як ляхи нам обшукували в полі.
В кишенях тільки ржаві колоски,
одних лиш куль і пороху доволі.
Вночі я втік. Лишатись було згубно.
Зубами якось руки розв’язав.
А тих усіх, три тисячі, під Дубно
Ярема-князь добити наказав.
Ярами йшов, схищався десь у кручі.
Їв ягоди і гриз гірку кору.
Води набралось в чоботи хлипучі.
Не раз вже думав — ляжу та й умру.
І хай що хочуть — і земля страждання ця,
і всі, і всі, — я вичерпавсь до дна.
Але ж у мене мати-порожденниця,
і жде мене невінчана жона!
Зголоджений, я падав серед лісу
і руками дряпав об трухляві пні,
Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.
Тепла хотілось, затишку мені!
Я приблудився до чужої хати.
Була там дівка і гаряча піч.
Вона мене хотіла прикохати,
то я побув там тільки через ніч.
А вранці вийшов — туга моя степом
аж ген за обрій, чорна, як рілля.
І я пішов, бо я ішов до тебе,
бо ти мені світила, як зоря.
З роману «Маруся Чурай»
"На другий день Великого Потопу"
* * *
На другий день Великого Потопу
ще півні кукурікали. Ще десь
урвала баба у городі кропу,
бо світ ще був затоплений не весь.
Не всіх же Бог, як Ноя, попередив.
Ніхто не мав ковчега про запас.
Тож хтось женився, хтось ходив у хедер.
Хтось бив олію, а хтось кози пас.
Така в людей вже доля чудернацька,
усе часів чекають золотих.
Коли ж накрила хвиля їх зненацька,
ніхто і здивуватися не встиг.
30.11.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Надходить ніч. Думки у неї хмарні"
* * *
Надходить ніч. Думки у неї хмарні.
Бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.
І творять графіку химерну