Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— Давай, стрибай! — Ваня поглянув на мене.
До шхуни було метрів зо три. Вона трохи погойдувалася на хвилях. Мені стало страшнувато.
— Давай-давай, не дрейф! — підганяв Ваня.
Я переліз через бортик і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.
— Давай, зловлять вони тебе!
Я стрибнув, і справді, двоє рибалок зловили мене, пом’якшивши моє приземлення.
— Марате, заводь! — сказав один із них іншому.
Вони якось швидко зникли на цій невеличкій шхуні, залишивши мене самого серед лантухів, ящиків і звалених під правим бортом мереж із великими білими поплавцями.
Шхуна
«Отакої! — подумав я, пересуваючись, щоб умоститися на ящику з консервами. — Гарна шхуна, з уловом...»
— Гей, братан, ходи сюди! — покликала мене постать, що визирнула з боку стернової кабіни.
Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід до каюти, розташованої попід палубою.
— Степан, — простягнув мені руку мужик, який мене гукав. — А там, за стерном, Марат...
— Коля, — представився я.
— Випити хочеш? — запитав Степан.
— Дякую, ні.
— Ну, захочеш — скажи. Ми самі не п'ємо, але для гостей завжди знайдеться... Ти, Колю, часом не маковий гонець?
Вдруге я почув схоже питання.
— Ні, — сказав я, не знаючи, проте здогадуючись, що може означати це словосполучення.
— Шкода, — простягнув Степан. — А то б тобі роботи підкинули... Та гаразд, йди полежи... Ми тебе зраночку висадимо... Тобі ж байдуже де? Аби тільки від житла подалі? Так?
Я кивнув.
Мене раптом почало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на найближчу койку. Одразу попливла перед очима якась кольорова пляма. Тоді запала повна темрява — це я вже спав, чуючи працьовите буркотіння дизеля, який заховався десь тут, під підлогою каюти.
Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкання заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в койку, виставив праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забуркотів дизельок.
Зранку мене збудили. Я вийшов на палубу, і перше, що впало мені в око, — це відчутність брезентових мішків, у яких ховали зброю. Картонні ящики з консервами стояли, охайно складені під лівим бортом.
— Он твій берег! — сказав мені Степан.
Я подивився на пустельний брудно-жовтий берег із багатьма відрогами. Нічого вабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості скувало мене. Я мовчав і дивився уперед. Під ногами похитувалася палуба, а жовтий безликий берег гойдався за сто метрів від нас.
— Щас Марат підрулить, тут глибоко, можемо зовсім близько підійти. У тебе вода є?
— Вода? — перепитав я, отямлюючись зі свого заціпеніння.
— Питна.
— Ні.
— Ну ти даєш... — Степан здивовано похитав головою. — Гаразд, дамо тобі балон.
Балоном він називав пластикову п ятилітрову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поруч із моїм рюкзаком.
— Це ж пустеля, — пояснив він трошки роздратовано. — Тут тобі ні крана, ні пивної!
Я кивнув, щоб дати йому зрозуміти, що й сам усвідомлюю власний ідіотизм. Треба зауважити, я справді цієї миті гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився
Стало якось млосно. Але берег невідворотно наближався. До нього залишалося вже метрів сорок чи й тридцять. Кам'яне плато, підмите біля основи хвилями і ними ж зализане, вивищувалося метри на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалася, і там уже хвиля облизувала камені, що осипалися вниз; ними, як сходами, можна було видертися нагору.
Якоїсь миті шхуну труснуло, і Степан, викрутивши шию в бік кабіни, гукнув:
— Марате, стопори!
До берега лишалося метрів зо три.
— Давай твої речі скинемо, щоб не намокли, — сказав Степан, підходячи до рюкзака.
Ми вдвох розхитали рюкзак і викинули його на берег, потім поруч із ним приземлилася і каністра з водою.
— Стрибай! — сказав мені Степан, киваючи у бік берега. — Скоро сонце припече — за п'ять хвилин висохнеш!
Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм і, відштовхнувшись ногами від борту, хлюпнувся в джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.
— Гей, — гукнув мені Степан, коли я в обважнілому від води одязі видряпався на вузенький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. — Якщо треба щось перевезти — ми завжди можемо! Розшукай! Шхуна «Старий товариш».
Знову неголосно забуркотів дизель, і шхуна повільно попливла ліворуч, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.
Що більше «Старий товариш» віддалявся, то гостріше й гостріше я відчував свою самотність. І ось коли вже й слід «товариша» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття, споріднене з приреченістю. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам'яне узвишшя, як виявилося, вкрите теплим піском. Роззирнувся навсібіч. Присів на пісок поруч із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, й вітерець, що ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Іти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні хоча б якихось знань про пустелю. Натомість була вода й рибні консерви, але одне не замінювало інше. Треба було налаштовуватися на ухвалення рішення, але я розумів, що жодна логіка мені не підкаже — у якому напрямку йти. Треба було запитати в Марата чи Степана, але в мене просто забракло на це клепки.
«Гаразд, піду поки вздовж берега, — вирішив я. — Може, кудись вийду?! Але спочатку треба висохнути...»
Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я підвівся, роздягнувся догола — тільки годинник на руці лишив — і, розклавши одяг на піску, приліг поруч і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.
21
Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили начебто оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки й накинув її на голову. Одяг мій цілком висох. Я витріпав джинси, і пісок легко з них посипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце — воно висіло майже по центру неба.