Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Він не пручався, ще не знав, куди ведуть його, а можливо, сподівався, що бабуся порятує, та, спинившись біля машини, звинувся вужем, забився, хапав жандармів зубами за пальці й таки виприснув від них. Ріхтер розсміявся, бачачи цю кумедну боротьбу, та, коли хлопець на всьому бігу кинувся до прірви і зник там, а жандарми вже готові були прошити прірву автоматними чергами, Ріхтер знову щось крикнув їм; напевне, сказав, що хлопець потрібен йому живий, тільки живий. Бо кілька жандармів разом полізли до прірви, вибрали з неї Сташка, обвили мотузкою, напевне, призначеною для Мальви, і, мов тростинку, пожбурили до кузова. Ріхтер підняв руку в білій рукавичці, показав старій на перекладину. Проказав ламаною мовою: «Матка! Матка!» Мовляв, якщо Мальва Кожушна сама не з'явиться до нього, то він повісить її сина на цій перекладині. І строк дав: три дні.
Стара, залишившись під в'язками, де все має відбутися через три дні, накликала на них страшні вавилонські прокляття, від яких свого часу всихали Валахи й інші вороги Зінгерів, та тільки цього разу її прокляття не мали сили. Сідаючи до кабіни, Ріхтер ще раз покликав її: «Матка! Матка!» — і знову показав три пальці. Вони так і заклякли на піднятій руці, та начебто саме з них, з пальців, злетів злостивий сміх Конрада Ріхтера.
Прибігла Мальва. Розштовхала тих чорних потвор, а може, вони розступились перед нею — стара недобачала, однак вони не стали заважати
Стара була зачудовона нею, але це почуття поступилося враз перед іншим, гнітючим почуттям безпорадності перед долею, невідворотності того, що вона передчувала й чому так і не могла зарадити. Коли подвір'я спорожніло і вони залишились на ньому вдвох зі Сташком, посиротілі й такі самотні, стара накинулась на Сташка: «Чого ж стоїш? Це через тебе її! Чого ж стоїш? Біжи кудись, гукни людей, може, вони ще переймуть її… Ну, не стій же каменем тут, не стій!» — «А куди бігти? До кого?..» — розгубився Сташко. «Куди??? На буряки!..» — Вона показала рукою навмання у той бік, за Вавилон, де о цій порі мали бути люди. Навпростець це зовсім близько…
Сташко побіг, машини з Мальвою в цей час гарчали, підвивали, скаженіли на греблі, не могли вибратися з тванюки, розбитої возами, а старій, що все ще стояла у подвір'ї, ввижалися люди на буряках, озброєні хто чим — заступами, копачами, вилами й навіть кісками — весь Вавилон суне на дорогу відбивати Мальву. Ні, ні, Вавилон так просто не віддасть її цим чорним потворам. Тим часом Сташко вже вибіг за Вавилон, уже бачить людей, лише вони здатні визволити його матір, ось тільки б не впасти, добігти б до них. На його щастя, грузовики добряче засіли на греблі, йому чути, як вони ревуть, гарчать, підспівують то один, то другий. Вибрались, кляті, полізли на гору, вже сунуть на глинську дорогу, але ж і він встигає, на буряках уже помітили його, декотрі вже розгинаються, дивляться в його бік, перемовляються між собою — впізнали його. Де ж би й не впізнати, коли ці люди, бувало, на кожне відкриття гойдалки валять на його подвір'я, літають вище в'язків, а потім, розгарячившись, п'ють воду, як коні, яку він носить для них з лугової криниці. Тільки не стає води у відерці, то відразу: «Сташко, води!» Сташко мав велику радість з того, що міг слугувати цим людям, одне бігав з відерцем до кринички, яку викопав при лузі ще дід Орфей, не маючи змоги вибити криницю на горі, при хаті. Тепер Сташко бачить, що тут і справді повно людей, ондечки тітка Рузя з ланкою, жінки сидять, чистять буряки, вже помітили Сташка, занишкни; а он, зовсім недалеко від дороги, дядько Явтух вантажить буряки на воза, а інші біля своїх возів теж від нього не відстають. Звичайно ж, вони ще тут нічого не знають, що скоїлось у Вавилоні. Сташко добігає до гурту, де тітка Рузя, й, ледь перевівши подих, говорить жінкам: «Німці забрали Мальву… Он вони везуть її… Бабуся сказали… Щоб я сказав…» Ще щось белькоче там, а вони всі мовчать, і тітка Рузя мовчить, тільки очі відводять, так наче їх це зовсім не обходить. Тоді він біжить до іншого гуртка, каже, що он, на машинах, німці везуть Мальву. А відповіді знову ніякої, лише німі погляди з–під мішечків та ворків, якими рятувались від мряки; що ж він до жінок, — нараз збагнув Сташко свою помилку, — подався стрімголов до возів, там чоловіки з вилами, там уся сила і вся надія. Прибіг до Явтушка, той закляк на мить, коли Сташко зупинився перед ним, вислухав, глянув на машини, а тоді знову взявся за буряки. Не кинулись навперейми грузовикам і від інших підвід, а Ничипір Скоромний (брати були тут обидва) навіть пригримнув на Сташка: «Не кричи, дурню, самі бачимо, не повилазило нам». Поспиралися на вила й мовчки дивилися на дорогу. І тут Сташко збагнув, що ці люди вже не годні визволити його матір, тепер він і сам стояв у розпуці, адже досі мав доконче інше уявлення про них, ну хоч би про братів Скоромних. Його погляд мимоволі зупинився на вилах якогось намоклого дядечка, вкрай розгубленого перед Сташком, — вила випали йому з рук. Не роздумуючи, Сташко підхопив вила, зовсім зненацька для дядечка, й, занісши їх над собою, кинувся бігти напереріз грузовикам. Дядечко аж присів від несподіванки. Вишліфувані буряками, та ще на високому держаку, вони й справді скидалися на зброю, хоча й були то звичайні дрелі з балабушками на кінцях, ними не те що німця, але й бурячка не нахромиш.
«Стійте! Стійте!» — кричав Сташко, погрожуючи вилами. З машин чи не запримітили його, чи не зважили на нього. Люди, вражені його вчинком, розгинались, неквапом скидали мішечки та ворки, вставали на весь зріст з вилами, заступами, копачами, а ті, що чистили буряки, — з мечиками, зробленими із з'їдених кіс, — то зброя сильна, підступна, голови бурякам відтинає завиграшки, а надто зранку, доки ще не затуплені. Першою на машинах помітила того безума Мальва, крізь мжичку не впізнала його й не могла збагнути, навіщо летить отой «хтось» з вилами. Не могла навіть припустити, що то її Сташко. Та ось побачили його і жандарми, у тім другім ряду, що сиділи обличчям сюди, до плантації. Про щось перемовились між собою, пересміхнулись. Тоді один підвівся, звів гвинтівку до плеча, пронизав мжичку глухим пострілом. Над полем ніби зламалося щось живе. Хлопець ще пробіг кілька кроків, виронив вила, без них відразу ніби помалів, тоді й сам упав обличчям на землю. Мальва зойкнула, — то душа матері могла відчути смерть сина, — враз озирнулась на вбивцю, побачила білий клубочок диму, який ніяк не міг випасти з кузова, і майже розквітле обличчя жандарма, так наче воно належало людині, яка вчинила щойно щось таке, що вирізняло її з роду
А там зчинилося щось неймовірне: жінки, чоловіки, підлітки, що пасли по бурячинні корів, усі, хто ще хвилю тому були мирними людьми, тепер кинулись бігти сюди з ближніх і дальніх ділянок, озброєні хто чим. Поперед усіх були брати Скоромні. Мальва впізнала старшого по високій постаті, а тоді й молодшого, вони щось кричали й погрожували. Подумала: якщо Конрад Ріхтер впізнає їх, то завтра у Глинську, біля віконця реєстрації, він нагадає їм про це. Ріхтер мовчав у кабіні, не виказував ніякої тривоги. Адже досить було б йому подати команду, як усе те воїнство, що й справді справляло враження чогось грізного різновиддям зброї та одягу, від одного залпу було б розметане. Але він не зробив цього, — іще ж бо скільки невикопаних буряків, — лише щось наказав водієві, й Мальва відчула, як враз зустрічний вітерець з мжичкою вдарив їй у гарячу скроню. Скоромні зупинились, бачачи, що їм уже не перейняти машин. До самого Глинська порожня гільза перекочувалася по днищу кузова, подзенькувала десь біля самих Мальвиних ніг, аж доки Мальва не наступила на неї чобітком.
Сташка поклали на воза, просто на буряки, й повезли у Вавилон. Іще валка возів, також недовантажених, тяглася за ним, а за возами йшло все оте присмиріле ополчення, яке зараз йшло так, наче щойно виграло битву. В кінці греблі процесію зустрів Фабіян, глянув на вбитого, не впізнав його, тоді, ступаючи поруч з возом, ще глянув, упізнав хлопця по пістрявій сорочині, закривавленій на грудях, лише тоді виступив наперед і повів тих людей у вуличку Зінгерів, бо ж ніхто до ладу не міг второпати до цієї хвилини, куди йти і кому що казати про це так рано обірване життя…
Вночі фашисти повернулися за Скоромними (у Ріхтера, напевно, забракло віри, що ті після всього прийдуть до Глинська самі), прибуло їх щось п'ять чи шість, на одній машині. Скоромних не застали дома, то ходили по ближніх хатах з ліхтариками, збурили собак, спанікували Вавилон. Скоромні тримали напоготові воза з кіньми, то, ледь зачувши машину на греблі, кинулися в інший бік, чкурнули на Прицьке, там, у Прицькому, як стало відомо наступного дня, обстріляли поліцію, а більше про них Вавилон нічого не чув аж до наступної весни — обидва загинули у степовому рейді Наумова, який тримав бій під Чупринками, а Вавилон проскочив на рисях, залишивши тут лише кількох тяжкопоранених, що невдовзі й померли, і їх поховав Фабіян. А зараз гестапівці зайшли до Зінгерів (це на одному кутку зі Скоромними), впізнали хату, подвір'я, двоє зайшли всередину — двері були відчинені й сінешні, й хатні, хату з небіжчиком у Вавилоні не зачиняють, щоб душа могла вільно ширяти собі, де їй заманеться, та щоб інші душі могли прилинути сюди для прощання, а передовсім малося на увазі Мальвину душу. «Яке ж бо то матері, яка бачила цю смерть!» — роздумувала вголос Зінгерка.
Сташко лежав на лаві, ще без труни, босий, але вбраний вже, голова на білій вишиваній подушці, а на грудях безкозирка з якорцем — дитяча, новенька ще, з шовковою стрічкою. В кутку, під образами, потріскує лампадка, в хаті пахне лавандою та ще чимсь жалобним, а на ослінчику дрімають рядочком древні жінки в чорному. Прокинулись, гадаючи, що прийшли свої, вавилонські.
«Бачу, що ніби люди, а хто — не бачу, геть засліпла сьогодні. Вбили нашого хлопчика, ні за що, ні про що, бо яке ж дитя не кинеться рятувати свою матір з неволі. Ось і лежить собі, сумирненьке з виду, ні воно Богові, ні Бог йому, а насправді герой лежить, одне сказать: Вавилон підняв проти тієї нечисті чужоземної». Зінгерка проказала те так щиро і палко, що видющі навіть не встигли зупинити її. А коли ті, бачачи, що тут нема ніяких Скоромних, та впізнавши, напевне, свою жертву на лаві, витрусилися з хати, то Зінгерка знову вкинулась у спомини, звідки та як був сотворений їхній рід вавилонський, з яких народів та з яких гілок, аж доки поснулі перестали похитувати головами на знак чи згоди, чи співчуття, бо рід і справді був славний, щось завше своє додавав до Вавилона, навіть коли породичався був через фірму «Singer» з тими люциперами, які щойно заходили до хати, а нині той рід кінчається на цій лаві… І ввижається їм, що знадвору заходить Мальва, боса, у картатій гуньці, схиляється над сином і тихо плаче. І так аж до третіх півнів, аж доки Фабіян не приніс невеличку труну з віком. З ним іще був якийсь чоловік, якого бабусі не знали. Тут подумали, що то міг бути чи не сам Федір Журба — «Золотий дядько», якого гестапо шукало по навколишніх селах як десятого з десанту. Поцілував руку Зінгерці й сказав, що він про все знає. Тоді стояв над Сташком, а сльози, проте ж, не зронив. Що то воно, як не рідний батько… Зінгерка запитала: «Це ти, Федю?» — й повела долонею по його щоці, ніби хотіла впізнати його. «Ні, ні, це не Федя. Я хотів бачити Мальву, та опізнився. Ви мене, тітко, не знаєте…» З тим і вийшов з хати, ні про що більше не розпитуючи. То був Тесля. З першими вавилонськими підводами він сів на Явтушкового воза і поїхав у Журбів на вагову. Та на похороні все гомоніли, що цієї ночі приходив попрощатися з пасинком Федір Журба й начебто подався до Глинська визволяти Мальву. Коли людям горе, а зіпертися ні на що, то вони спираються на власні легенди. З добра таких легенд не вигадують. Тоді вони зайві й непотрібні.
Розділ сьомий
Мальва у Глинську — наче в далекій і чужій країні. Десь опівночі, як відділи перші півні, а вона вже зовсім вибилася з сил перед лютими слідчими й втратила свідомість, її приведено з гестапо сюди й вкинуто до цього велетенського вологого підземелля. У громадянську скоропадці разом з німцями замордували тут перших глинських комсомольців. Мальва ніби чує з мороку їхні голоси й нічого не може збагнути — то химерний плід уяви, крики вбитих давно чи благання живих, звернені до матерів, до батьків та, може, й до неї самої. Так, саме до неї. «Мамо, мамочко, не лишай мене, мені страшно тут». — «Діти, — здогадується Мальва. — Чиї вони й навіщо тут?» Вона не бачить ані їхніх очей, ані їхніх тіл, напевне, розметаних по кутках цієї затхлої ями, а чує лише стогін, тихе ридання, так, наче то й справді самі лише дитячі душі. Може, прилинула сюди й Сташкова душа, бо ледь Мальва подумала про нього, як чийсь хлоп'ячий голос з дального кутка звертається до неї: «Хто тут? Хто?» Мальва відповідає: «Це я. Не бійся, хлопчику. Це я…» Звідти: «Я дівчинка… Котра година?» — «Друга», — каже Мальва навмання, не знаючи, як довго вона пролежала тут у нестямі. «Не може бути, — обурюється та. — Вже більше. Може, мабуть, третя. Гриша Яровер починає кричати рівно о третій. Гришо! Перестань!» — «Ойо–йо–йо–йой!» — кричить Гриша десь у протилежному кутку підвалу. А та душа з хлоп'ячим голосом крадеться сюди, до Мальви, переступає через сонних, хтось жахається, а вона шепоче десь зовсім поруч: «Де ви? Де ви?» — «Сюди, сюди», — так само шепоче Мальва, простягує руку в пітьму, торкається дитячих рук, геть дитячих, теплих, з довгими худенькими пальчиками, пригортає її до себе, чує запах її кіс, чує збуджене дихання, голубить худенькі плечики. Звати її Ритою, Маргаритою тобто, вона з Едельвейсів.