Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
А якось вночі набрела на Явтушка. Він стояв посеред вулиці біля клумачка, якого ніяк не міг завдати собі на спину. Аж тут вона. «Рузю! Рузю! — заблагав. — Сам Господь наслав тебе. Геть вибився з сил…» Що вдієш, довелося підсобити. «Це ти?.. — мало не впав Явтушок, упізнавши Мальву. — Кажуть, що начебто ти тут, а я й не вірив, ось і зараз мав тебе за Рузю». Скинув клумачка, дуже хотів бути в довір'ї цієї жінки, а як саме те зробити, не знав, то виказав їй зопалу свою пригоду, хоч потім не міг вибачити собі цієї одвертості, все журився, що Мальву можуть схопити, та що можуть — схоплять, неодмінно схоплять не сьогодні, то завтра, і вона викаже його. Він повертався з Журбова, вкрав там клумачок цукру, спочатку гарний був клумачок, пудів на три, як не більше, але одбивався од варти, загубив у ліску обріза, ледве не наклав головою, півклумачка довелося одсипати просто неба, але й з того, що залишилось, ладен одсипати зараз
Через ті нічні вилазки невдовзі чи не весь Вавилон здогадувався, кого замикає Рузя у своїй хаті, жінки на буряках щодень одвертшіе шепотілися про це, вболівали однаково за Мальву і за Рузю, якій також буде біда, якщо німці наскочать на її хату. Мальва може й втекти, податися на випадок чого куди завгодно, а ось Рузі — смерть… Про те написано скрізь: за кожного перехованого комуніста — смерть, за кожного перехованого єврея — смерть, за кожного більшовицького агента — смерть… Ще там багато тих смертей, і кожна могла впасти на Рузю. Але разом з тим вона викликала у вавилонян і дивне захоплення, кожна з молодиць, що працювала поруч з нею на буряках, вважала за честь пополуднувати в її товаристві, почастувати її пирогами зі своєї печі або ж іще чим смачненьким, про її ж пироги з маком, буряками та калиною (все це змішано, певна річ) казали натяком: «Ге, Зінгерчині пироги?» Рузя всміхалася своїми глибокими очима, в яких не було ні крихти розпачу чи омани: «їжте, їжте, з моєї печі». Що тут виправдуватись, хитрувати, коли вони все знають, все розуміють.
Чи не останнім у Вавилоні довідався про Мальву її син. Граючись у «німців» та «наших», діти без будь–якої перестороги вибовкували те, про що потай гомоніли між собою батьки. Сташко не вірив їм, запитав у бабусі, чи правда те, що Мальва тут, переховується у тітки Рузі. Мальва! Так він звик її називати від старших, виростаючи при бабусі, так називав її й позаочі, й у вічі, коли вона навідувалася сюди до Зелених Млинів разом з дядьком Журбою, таким рудим та волохатим, що хлопчина не міг намилуватися ним і про себе називав його «Золотим дядьком». Той при хлопцеві соромився спати з Мальвою на ліжку, то бабуся стелила гостеві солом'яну постелю на долівці, Сташко також просився на долівку й почувався під боком «Золотого дядька» чудово. А ось зараз був покараний бабусею за ту капосну вигадку про Мальву, від чого бажання впевнитись у почутому від дітей засіло в ньому ще міцніше. З настирливістю ошуканого Сташко, ще її не сам, а з товаришами по тих їхніх війнах–ігрищах, заходився пильнувати за Рузиним подвір'ям, яке досі не викликало в нього ні найменшого інтересу.
Сташко під виглядом тієї ж гри у «німців» та «наших» пробирався у подвір'я, зазирав у вікна, докликався її: «Мальво, це я…», зберігаючи, певна річ, деяку обережність. Що ж до «німців», так ті просто нахабніли біля інших вікон, гукали хором: «Сташко! Сташко! Бігом сюди! Он вона, он вона! Стоїть у кутку». Сташко біг туди, припадав до шибки, але ніякої Мальви. Мальву ж жахало те, що вони говорили про неї не як про живу, раниму, якій можна завдати болю, а як про німий предмет їхньої допитливості. Думала: «На цей момент бракує лише справдешніх німців». Впізнавала по дітях їхніх батьків, був тут і Явтушків найменшенький, одноліток Сташка, з чужих вже й не дивувалась. Але свій, рідна кров, рідна душа. Отак рідний син може заподіяти лихо, хоч і приходить сюди з найніжнішими почуттями.
Повертався додому ошуканий, скривджений. А одної ночі чи привиділось йому, а чи наснилось, що Мальва сидить біля ліжка, в хустині, дихає на нього, як ніби жива, та коли прокинувся — її вже не було, неначе розтанула в пітьмі. Розповів бабусі про те своє видіння, цього разу бабуся не стала сварити його, а наступного дня сама привела до Рузі, дістала ключа на віконці, що над дверима, й, одімкнувши хату, сказала: «Шукай, дурнику, сам». Мальва змовилась зі старою, сховалась на горищі, у старій віялці, яку випер колись туди ще Петро Джура, випотрошивши з неї усі нутрощі. Хлопчина, вражений такою довірою бабусі, вчинив справжній трус, обшарив усі закапелки в хаті, на горищі, обстукав навіть віялку, засновану павутинням, та, не виявивши матері, тяжко засумував. Не міг збагнути, навіщо ті, у кого матері тут, у Вавилоні, так жорстоко насміялися з нього.
Замкнувши хату, стара повела хлопця додому, а точніше, повів її Сташко, бо, відколи Мальва тут, у Вавилоні, Зінгерка геть засліпла. «Нехай кажуть тобі, що хочуть, а ти не вір нікому, бо яка ж мати не прилинула б до свого дитятка, якби була вона тут».
«Та хай мені й геть очі витечуть, коли бачила я її від початку війни», — клялася Зінгерка, та не проминула ж нагадати при тому і про давні зв'язки їхнього роду з німецькою фірмою «Singer», якій вірою і правдою стільки літ служив агентом її чоловік, а Мальвин батько Орфей Кожушний. «Мо', й пан Ріхтер чув про такого агента, який метався по світу з машинками цієї фірми. За те їх і досі Вавилон прозиває Зінгерами, а це вам, пане, щось та значить, бо ж Вавилон прізвиська людям добирає так, що носять вони їх довше, ніж живуть, до сьомого коліна носять». Показала на Сташка, сина Мальвиного, онука свого: «Вже і він помре Зінгером…» Старій здалось, що все те справило враження й на гестапівця. Він сказав, що знає таку фірму, щось шепнув перекладачеві, той побіг до машини й приніс звідтіля цукерка, довгого, в кольоровій обгортці, віддав шефові, і той вручив цукерка нащадкові Зінгерів. Тоді ще справді Мальви не було у Вавилоні, вона переховувалась у Глинську у Варі Шатрової. Хлопець не знав, як бути з цукерком, то бабуся і тут не розгубилась: «їж, їж, це ж начебто від наших родичів». А коли Конрад Ріхтер поїхав, бабуся вихопила цукерка й пожбурила в помийницю: «Хай нас бог боронить, дитино, від таких родичів! Приїздив, гаспид, по Мальвину душу».
Того досвітку мати затопила в печі, хотіла, як звично, подати Мальві знак димами, що вони тут з онуком живі й здорові, а вона може собі спокійно перебути ще один день. Коли це прямо з мжички, сірої, густої, схожої на дим, — Фабіян у віконці, мішечок на голові ворком, окуляри, полум'я з печі висвітило його в мокрій шибці. В таку рань Фабіяна рідко бачать на Вавилоні. Вийшла до нього, був він без цапка, сам. «Бабо, — навіть не поздоровався. — У Зелених Млинах наші скинули десант цієї ночі. По всіх селах обшуки. Можуть приїхати і сюди. Скажіть Мальві, нехай тікає десь далі. І то зараз, бабо, в цю ж мить. Хоч до мене, а хоч куди–інде, тільки не тут, тільки не тут…» — «Нема її, Левку, і не буде, хто–хто, а ти ж бо знаєш, що вона подалася з нашими». — «Бабо, йдеться про життя або смерть, а ви верзете таке, наче вам сказати більше нічого». — «Ба й нічого!» Зачинила перед ним двері, а ноги підкошуються, руки негодні скрутити віхтя, ледь дотопила піч, а тоді заходилась будити Сташка, щоб той провів її до тітки Рузі «позичити солі», вона оце, мовляв, тільки зараз помітила, що в них скінчилася сіль. Геть розвиднілось, доки зібрались, люди вже вибрались на буряки, на греблю, що по той бік ставу. Скочувалися з гори порожні вози, наче падали туди з неба й розбивались там, бо далі їх вже не було чути. А тут тихо, майже нечутно підкралася до воріт машина. Одна, а за нею і друга, — грузовики.
Того разу Конрад Ріхтер приїздив на легковій, а це вичумлився з кабіни грузовика, подав команду, його люди в чорних плащах, розмиті мжичкою, скидалися на слизьких потвор, вмить заповнили подвір'я, оточили хату, хлівець, не забули й про прірву, так наче найбільше зло для них таїться там, у ній.
Спостерігаючи за ними з вікна Рузиного дому, Мальва чи не вперше відчула, що вона щось та важить, якщо проти неї одної кинуто таку силу. Гестапівці трималися так, ніби чекали тут збройного опору. Навіть до нужника на городі, складеного з соняшничиння, зазирали з такою пересторогою, наче там конче мав хтось сидіти з кулеметом.
Доки йшов обшук, Ріхтер стояв під в'язками, розглядав перекладину для гойдалки (саму гойдалку Савка Чибіс уже встиг зняти й заховав на горищі сільради, або, як її тепер називали — управи). Німець не міг збагнути, як ці люди, що складають такі ріденькі нужники з соняшничиння, примудрились так високо виперти товстелезну соснову балку для гойдалки, балка помітно прогнулась під власною вагою, і Ріхтер мимохіть подумав, що гойдатися на ній — цілковите безумство. Ні, не збагнути йому цього народу, психологію якого він так старанно вивчав іще задовго до того, як прийти на цю землю. Гестапівця бісило те, що і цього разу нема ніякої Мальви Кожушної. Жандарми вивели з хати й поставили перед ним стару з хлопчиком. Стара не стала цього разу поширюватися про фірму «Singer» — вона мовчала. Ріхтер також мовчав, розглядав хлопчину. Той стояв перед ним босий, безневинний, сонний іще, протирав кулачками очі, але мав непокірний чубчик на голові. І тут Мальва не те що побачила, а скоріш відчула, як Конрад Ріхтер стрепенувся весь, наче по ньому вдарив струм, тоді підняв руку і щось прокричав жандармам німецькою мовою, показавши на хлопчину. Двоє в чорних плащах схопили Сташка за руки й повели з подвір'я.