Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Де Зелені Млини, а де Гураликів ліс, та наче аж сюди чути мені ту скрипочку. Аж чудно від того, що людська уява здатна отак зберігати й наближувати згуки, але з ними мені не так самотньо й не так моторошно в цьому лісі, який знаю з дитинства, з тієї самої весни, коли ми, дітлахи, ключем тяглися з Вавилона сюди дерти воронячі гнізда. Ліс тоді здавався мені зеленим раєм, вороння тут плодилось мільйонами, встигай лише оббирати його, все в ньому квітло й буяло… Якісь тіні наче жахаються, перебігають мені дорогу, застерігають мене. Вони не схожі одна на другу, й, ніби об'ємні, тілесні, живі, кожна нагадує мені когось із тих, без кого цей ліс міг би зараз зчужіти для мене. Он Валя Цибульська

вихопилася з березової гущавини і кличе мене кудись, як нічниця у білому, — а куди? Он Микола Гуралик, мій товариш по школі, син лісничого, причаївся під дубом, щось показує мені рукою, — а що? Озираюсь у той бік — нема там нікого. Ліс — непроглядь одна, аж з тієї непрогляді виступає сам лісничий — Олександр Пилипович, у гербовому кашкеті, з ріжком, постояв, похитав головою й зник.

Сухий перебір затворів (щось п'ять чи шість) перервав ті спогади… «Стій! Руки вгору!» Аж ось де вони причаїлися. У вербах, по той бік греблі. Небо втопилося у ставу геть усе, а я ніби стою посеред неба, насправді ж посеред греблі, тієї самої греблі, на якій свого часу освідчився в коханні Валі Цибульській. Була зима, на завод привезли фільм «Петро Перший», ми навчалися тоді в другу зміну, то всім класом вирушили на вечірній сеанс. Усі пішли через лід, а Валя мала нові чобітки, ніяк не могла в них на льоду, то я викликався вести її через греблю. У мене не клеїлось, Валя квапилась, ми і так запізнювались, а коли я вже ось–ось мав дійти до суті, Валя засміялася й побігла з греблі. Виявляється, якраз тиждень тому на цій самій греблі їй освідчився Микола Гуралик і також зазнав поразки, хоча й мав славу великого математика, а на додаток — батькове лісництво. Верби стояли в інеї, Валя у білій хустині, а теж наче в інеї, в душі ж такі гарні, чисті почуття до неї, що за них тоді не страшно було б померти…

— Руки! — кричить той самий голос з чорних верб.

Так багато затворів, а од верб відділяється всього дві постаті, одна гупає, аж гребля гуде, друга дріботить за нею, щоб не відстати. Поліція. Напевно, з Глинська. Чути по виправці, по кроку. Ріхтер їх щодня муштрує на плацу. Можна було б палити по цих двох, але ж ті, у вербах, не випустять живим з греблі. А може, гадають, що я не один, що решта в лісі? А я ж сам як перст. Якби мені зараз Микола Гуралик, я б із вами заговорив інакше. Гуралик чудово стріляв, навчився в лісі. Піднімаю руки, чей не порожні, разом з ТТ, який всю дорогу тримав напоготові. Піднімаю, що ж робити. А ці вже стоять, вперлися стволами гвинтівок у груди. Приглядаються, розпізнають. Здоровань — чи не Замарчук, новий начальник поліції з Глинська. Люди тепер і поліцаїв називають замарчуками.

…Цибульські переїхали сюди з якогось невеличкого міста, переїхали без матері, батько, головний лікар, або ж не мав часу займатися донькою, або ж потурав їй в усьому. Вона ж з теї свободи рано визріла, вкинулась у дівування, й досить одверто, доки ми, її ровесники, все ще у фазі чистої любові до неї. Залюбила вона в себе якогось Кулибабчука, із заводських, білочубого, вилицюватого, з гарними сірими очима. Щоправда, ненадовго. Кулибабчук потім одружився на Полі, рудій журбівській красуні, яка ще до того вже не одного парубчака вивела в люди.

— Хто будеш? — запитує Замарчук.

…Ну, десятий! Як швидко, одначе, ти одвоювався. Лель Лелькович, справжній десятий, нізащо отак безрозсудно не вихопився б на цю греблю.

— Я? — (Ким би мені стати у цю хистку хвилину? Кулибабчуком? Ану ж бо знають чи знали Кулибабчука? До війни він працював експедитором. Експедитора могли знати. Ким завгодно, тільки не ним. Та й завелика честь для нього… Щось–таки було в мені до Цибульської іще й зараз). — Гуралик я…

— Лісничий? — аж відсахнувся

Замарчук. Це таки він. Погляд у нього важкий, як ніч.

…Лісничого то вони знають, якщо тутешні, ще б пак не знати знаменитого Гуралика.

— Син Гуралика… Микола…

— А йдеш куди?

— На завод іду… На нічну зміну.

— Де стоїш? Що робиш на заводі?

— Я? На мойці стою…

— Йдеш красти цукор?

— Який же на мойці цукор? Це там, на варці, цукор. — (Як чудово, що Павло Іванович, наш хімік, водив нас на екскурсію. Ось воно де знадобилося через стільки років). — А я — вода… тепла вода. Мию… Буряки мию. Хіба вам ніколи не доводилось бувати на мойці?

— Гуралик, кажеш?

— Гуралик…

Замарчук, не повертаючись, не змигнувши оком:

— Гуралик! Сюди! Бігом!

Що за напасть? Який іще Гуралик? Невже Микола? Великий наш математик, знавець небесної механіки, якому вчителі пророкували долю чи то Кеплера, чи то Лапласа — когось із них (Микола похвалявся математично відкрити орбіту Фаетона — загиблої планети). До цієї хвилини я був певен, що Гураликів нема в лісництві, за всіма моїми уявленнями про них, вони мали виїхати. Йде неквапом, мабуть, чув, ким я себе назвав.

Приходить, зупиняється, вглядається в обличчя пильно так, аж мороз перебіг по всьому тілу. Ні, не він. У Журбові жили ще якісь Гуралики, родичі цих. Та, може, це і є порятунок? Що йому варто, цьому Гуралику, сказати, що це я, Микола, син лісничого…

«Ну, Гуралик. Будь же Гураликом! Не губи душу, сам іще ж зовсім молодий». Зачув, зів'яв, знітився.

— Ну, він? — запитує Замарчук.

— Вперше бачу… — каже Гуралик і стоїть винувато.

Замарчук посміхнувся білими зубами, таки піймав мене, гаспид, на Гуралику. Напевне, й на Кулибабчуку піймав би, і на будь–кому. Кинув меншому, той, жвавенький, як сороканіжка, обмацує мене. Шастає по верхніх кишенях пальта, витрушує кілька сигарет та сірники (Паня виміняла їх у німців на яйця, то, власне, і вся плата мені за хату), після верхніх Сороканіжка тягнеться до спідньої — це мій кінець, там друга обойма від ТТ… Скрикує дико, та пізно вже…

— Десятий! — відсахується Замарчук, стріляє зопалу і гупотить до верб.

А тут падає Сороканіжка, падає Гуралик (він так і не встиг зняти гвинтівку з плеча), я ж засліп від спалахів, не бачу, куди бігти, стою над цими двома: «Гуралик… Гуралик…» Мовчить. А я ж то мітив у Замарчука… І Сороканіжка мовчить…

Ті ж, у вербах, приєднались до Замарчука, вигупотіли з ним на узгір'я, куди круто вибігла дорога з греблі, похоробріли, палять з гвинтівок, безладно, може, по греблі, а може, викликають допомогу з заводу. Озвалася лише «овечка», яка могла щойно прибути з Пилипів. Кілька днів тому німці пустили завод, то «овечка» підвозить з Пилипів вапняк, вугілля, буряки. Озвалася мляво, наче стомлена дорогою. До війни по заводській вітці ходив куди солідніший поїзд з власним вагоном, крім товарних, на поїзд продавались квитки до Пилипів (це звідси сімнадцять кілометрів). Далі вже Південно–Західна залізниця, великі станції.

Подвір'я Гураликів колись було таким собі зеленим райочком, обладнаним для людини. Вигинисте, зелене, на підгір'ї. Бувало, ввійдеш туди з дубового згромаддя й мимоволі замилуєшся його ідилічним життям: гудуть бджоли, сокочуть кури, з повіток пахне дровами й сіном. Пасіка стояла кучно, виставляли і її на першу вербу, від цвіту якої бджоли ставали жовті, як наче з міді. Здавалося, вони не гули, як всюди, а виддзвонювали в повітрі. Обидва Гуралики — батько й син — боялися бджіл, то пасіку доглядала мати, Катерина Григорівна. Стукаюсь у віконце. Собака задзяволів у сінях. Підходить жінка, злякано, сторожко дивиться на мене. Ніби Гураличка.