Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

— Хто вшивав хату до мене? Отут, над нами?

— Микола…

— Потекло б. Я перешив… Завтра кладу гребеня… Ну, а що німці? Весело там у них?..

Прийшла, сіла на краєчку ліжка. Вродлива, як ніколи, ще такою не бачив її.

«Геть!» — спалахнуло в душі й погасло.

— Ви знову поклали під подушку?

— Що?

— Револьвер.

— Поклав…

— Я сьогодні прибирала постіль. Побачила слід на подушці. Геть відбився. Як є. А сюди можуть прийти німці, побачать… Не кладіть більше. Воно ж не відпереться…

— Завтра я вже йду зовсім… Добре було б для гребеня дістати пирію. У нас, у Вавилоні, чудові

гребені роблять з пирію. Вічні гребені.

— Хто ж нині бідкається пирієм? То ми кожну пиріїнку вибирали з поля. Аж страшно тепер, скільки праці на ті центнери.

— Для німців теж потрібні буряки… — (Скільки докору може вкласти людина в слово!)

— Сьогодні приїздив гебітс з Глинська. У білих рукавичках. Походив, понюхав бурячка і поїхав. Пан! Чужинець! Приїхав глянути на рабів. Пускають завод. Цукру хотять. А як на мене, то я б ці буряки згноїла. Нашу працю хотять повернути проти нас. Ось як воно, царю Мино.

— Лемки хитрі. Нехай придумають щось.

— Що ж вони, сердешні, придумають? На свою ж голову. Копаємо, прикопуємо. Мо', зима так і прихопить їх на полі…

— Чому це ви згадали про царя Мину?..

— Жаль мені його, зелененького. Не вміє зброї ховати. Сліди на подушках. А ворог страшний, хитрющий, все чує, все бачить. Так і загинути можна через необачність, через хлоп'яцтво. Он десантники. Самі обрали собі місцину. Хіба ж можна було?

— Не чути про десятого?

— Шукають… Німці шукають. Староста бачив вас?

— Бачив. Учора зупинив візка. Сподобалась йому робота. Теж хоче хату перешити. Вкрита, ніби навкидя, тече.

— Ось бачите, яка я легка на руку. Ви погодились?

— Я сказав, що завезу свій зарібок додому, тоді повернусь. Питатиме — ви платите мені пашнею. Центнер, два, скільки завгодно. А сам я із Шаргорода. Не збрешіть. Там сільце є під Шаргородом.

— З ним обережно. Хисткий тип. Одне око на схід, друге — на захід. Вам можна довіряти все?

— Така радість вшивати вам хату!

— Для солдатки вшити хату не гріх. Микола ж мій там! Та і за любов належить відробити. А як–бо ви думали? Але це жарти, царю Мино. Звичайнісінькі жарти. Не сердьтесь, але до сьогоднішнього ранку… Той, уже до вчорашнього, я могла думати про вас що завгодно. Ну, з Вавилона, ну, з Валахів. Ну і що? Чого раптом? Любов?.. Яка любов, коли смерть довкола! Дитячі захоплення! Могли бути. Це так. Але стільки років спливло… Який тут цар Мина?.. Але є один чоловік, який повірив вам…

— Це ж хто?

— Лель Лелькович… «Десятий»…

— Ось хто!

— Він пригадав вас. По історії пригадав… Ідіть і скажіть Мальві Орфеївні, що він тут. Він чекає її. Чекає… Буде чекати. Якщо справді вона повернулась. Якщо вона є…

— Є, Паню…

— Як добре. Як добре, що вона є, що вона прийде сюди. А ти… А ви могли ж і приховати від мене?

— Міг, звичайно. Я все міг приховати. Все, Паню… Час такий. Люди тіні своєї жахаються. Але ж від вас приховувати?..

— Знать, ми ще не зовсім розхрещені. Коли віримо одне одному, самим собі…

— Коли ж мені йти?

— Зараз. Він помирає… Не кажіть про це Мальві.

Паня тихо заплакала. Коси лежать вкруг її голови, багато їх, і печаль від них на душі ще більша. Всі ці роки Паня любила Леля Лельковича, не переставала любити… А Він хіба що царем мурашок побував у її косах, та й тільки. Але хіба цього мало? Вмирає десятий… Вмирає останній з десанту!

За

городами озирнувся на хату. Вже так і стоятиме без гребеня, бо коли іще він навідається сюди. Може, й ніколи. Паня стоїть на дверях, у сорочці, висока й печальна Паня. Прощається з ним. Він помахав рукою, йде, а Паня стоїть. На полі чорно бовваніє млин. Там світло, двері навстіж, лише верхнє віконце темне.

Йому йти повз млин. Там повно чоловіків, постукують, погрюкують, снують по млину, бідкаються біля локомобіля. Зазирнув: тут Аристид Киндзя, Ярема — шкільний сторож, Кирило Лукич сидить на камені з зубильцем і постукує молоточком, Сильвестр зі скрипкою у футлярі. Сидить на східцях, що ведуть нагору, на другий поверх млина.

Лемки ремонтують млин…

Хочуть пустити млин. Для себе й для німців, певна річ. А то ж як, і для них, окупанти вимагають цього. Чи, бува, не тут помирає Лель Лелькович? Якщо тут, то які ж чудові лемки! Вони вигадали цей ремонт, це копошіння; це нічне пильнування. Вони хочуть бути з ним, а може, привезли лікаря й за віконцем (затушкованим мішечком) горять карбідки, відбувається складна операція. А все оте внизу — театр лемків, театр для ворога. От тільки чому Сильвестр зі скрипкою?..

Колись до Вавилона було тридцять п'ять кілометрів, коли ж іти обхідними дорогами, то стане набагато більше. Під млином велосипеди, кілька підвід, проте лемки не так уже й люблять Мальву Кожушну, вавилонянку, щоб заради неї ризикувати будь–чим: колом чи возом. Встигне — то встигне, а ні — так і буде. Обійдеться Лель Лелькович і без неї, хоч це його найбільша забаганка, може, й остання. За Леля Лельковича ж усі оті, що тут, ризикують чимось більшим. Що варто німцям прийти сюди, зазирнути нагору? Якщо Мальва не встигне сюди, то це буде його вина, а не їхня. Ще ж дійти треба до того Вавилона! А німці позапирали дороги, мости, ловлять десятого… Аристид Киндзя вийшов, побажав йому щасливої дороги. Що може мірошник за таких обставин, коли млин (те Він і сам бачить) ще не працює? Якби ж то працював, то вкинув би мішок борошна на підводу й справив би помольця до Вавилона. «Непревзойдьонно справив би…» А так — з Богом!.. Рука в Аристида в мазуті, то він обтер її об штани, перш ніж подати. Зойк нагорі спонукав лемків до роботи. І лише Сильвестр не рухався на східцях. Вночі, коли всі розійдуться, він гратиме для Леля Лельковича у темному млині. Гратиме, аж доки той не засне. Музика, видобута з чесної душі, лікує, як твердить наш Фабіян. Але ж лемки знають про те і без філософа. Чудовий народ!..

Розділ п'ятий

Густа подільська ніч почалася відразу ж за Зеленими Млинами, а наче прокралася сюди з Таврії, де о цій порі ночі — як осіння рілля. «Єдина спільниця для десятого! — думаю собі, крадучись крізь сонмище ворогів, число яких множить та множить моя уява. Але втіха з того, що несила їм цю нашу подільську ніч довчасу перетворити на день, щоб застукати десятого просто поля та просто неба. Хай їхній знаменитий доктор Фаустус стане їхнім спільником і зможе щось подібне заподіяти з німецькою ніччю, та тільки не з нашою. Тільки б вона ненароком не вибухнула від того, що нерви мої напнуті, як струни на Сильвестровій скрипочці, який, напевно, тихо награє зараз у млині для Леля Лельковича, щоб не дати йому померти, бо тоді обірвалася б ця єдина жива ниточка, що могла зв'язати підпілля з Великою землею.