Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
Ледве встигаю за ним. Далося взнаки те каміння, а ще непевне становище, в якому я опинився. Навіщо ця неправда?
Він зупинився, ще раз пильно оглянув мене, наче хотів упевнитись, як сприймаю щойно сказане ним. Я відчув, що йому зараз потрібен десятий, конче потрібен. І не так для нього самого, як для тих, кого він зібрав навколо своєї вагової. Люди і справді могли зневіритись, занепасти духом. Ось йому і хочеться кинути камінь у цю заводь, підняти людей на якесь гаряче діло. Ну, хоча б на ворожі ешелони, що плавом пливуть на фронт по цій магістралі. Але при тому всьому не полишало мене ще одне припущення, яке виникло буквально зараз, доки я відчував на собі його допитливий погляд: а він сам, бува, не з першого десанту, який, коли вірити чуткам, викинули місяць тому над Гураликовим лісом? І, можливо, цей, другий десант викинуто саме для нього. Все це колись з'ясується, а зараз…
Я згадав про болотяника, який
Кажу йому, що я міг бачити оцього самого Гейбу. Цієї ночі, в лісі. Він розполохав коней на лузі. Бо, коли я добіг до табуна, то нікого вже не було біля коней, а коні поводили себе так, наче їх хтось перед цим розполохав. Мені так і не вдалося піймати коня. А він міг піймати й податися бозна–куди.
— Ти про отих коней?
— Про них…
Той самий табун. Лише місце інше. Там не було скирти. Де взялася скирта? Не міг же я не помітити її посеред поля.
— Скирта тут була… Я вже її застав… З місяць тому… А молотарку перевезли сюди сьогодні…
«Місяць тому… Так воно і є. Якщо вірити Пані Властовенко, чутки про перший десант дійшли до Зелених Млинів місяць тому. А це, в Зелених Млинах, могло бути підкріплення. Все загинуло. Вцілів один «болотяник». І Лель Лелькович…»
Від скирти відійшов чоловік, видовжений місяцем, що саме заходив над лісом, зняв кашкета з голови (то міг бути умовний знак) і повів нас на освітлений бік, під скирту.
На соломі лежало кілька чоловік, декотрі у спецівках, засмальцьованих, аж відсвічувало, напевне, заводські. Поруч, на тічку, що взявся вруном, розкладено нехитру вечерю: хліб, сало, кілька цибулин, один ніж на всіх і вже знайома мені кварта з пекарні.
— Знайомтесь! — сказав Василь Андрійович (подумки я таки вже звав його Теслею).
Вставали неквапом, підходили, мовчки тисли руку. Один невеличкий, жвавий чоловічок з вусиками пильно дивився мені у вічі. «Чи не сам Гейба, бува?» — прохопилася думка. Я мимоволі зиркнув на його чоботи. Біле вушко таки визирало з халяви. Високий, що провів нас сюди, видно, Тарасов, одвинувся на хвильку, дістав зі стіжка четвертину й, відкоркувавши, поставив на тічку (дріб'язок у порівнянні з тим, що я розтовк у пекарні). Твердо поставив, щоб не перекинулась. Тесля, зиркнувши з–під брів у мій бік, посміхнувся отими верхніми золотими…
Я переповів їм усе, що знав про десант у Зелених Млинах, про бій з німцями, не втаїв нічого й про десятого. Надто до душі припало їм те, як він, десятий, вже на третій день вшивав хату Пані Властовенко, знаменитій колись п'ятисотенниці. У цих місцях добрий смішок перебігав по слухачах, тільки Тарасов суворо супив брови, не пропускаючи жодного слова. «Постій, постій!» — все зривалося в нього. А коли десятий опинився вже тут, на греблі, то Тарасов примусив його вийняти пістолет і буквально програти епізод з піднятими руками. «Обережно!» — завважив Тесля, коли я звів курок. Тарасов, здається, так і не повірив, що я був на греблі сам. Але десятий мав у запасі ще один доказ: коней, журбівських коней. Ніхто не йняв віри, що йому не вдалося піймати коня. І тоді невеличкий, з вусиками, скинув чоботи, ловко так, в одну мить (я знову звернув увагу на білі вушка) і босий підбіг до коней. Чистий тобі «болотяник». Тут усі повставали й, затаївши подих, пильнували за ним. Що він там не виробляв, як не благав, як не крався до коней — збурив табун і тільки, — й повернувся без коня. Либонь, ніхто з його поразки так не засмутився, як Тарасов: «Ось вам і коні, — сказав він з докором. — А ми з вами маємо на них якусь надію…» І все ж той, справжній, Гейба міг піймати коня…
З села прибули підводи з жінками і кількома чоловіками, які весь день працювали на буряках. Ніяк не могли знайти точку для трактора з приводом, все злітав пас, то молотьбу почали десь опівночі. Мене поставили до соломи третім ще до двох скиртоправів, уже літніх дядьків з Журбова. Елеватор гнав солому, й ми ледве управлялися відбирати її. Сон звалив мене на світанку. Кажуть, що вранці приїздив Клаус на машині, залишився задоволений молотьбою, похвалив Тарасова, який правив тут за старшого, і подався на Зелені Млини (то все була його зона). Похвалився тут, що вони таки впіймали десятого, десь аж під Дахнівкою (це біля Глинська), той начебто звідси, з Гураликового лісу, вивтікав на білому коні. Забившись у солому, я проспав того великого пана, так і не бачив Клауса, але потім зробив для себе суттєве уточнення, зв'язане з одиноким білим лошам у табуні, яке позбулося матері. І ще подумав про те, що так і не збагнути нам, за якими об'єктивними законами ми обираємо на війні з безлічі доріг смерті саме ту, яка потім виявляється дорогою життя. Якби впіймав я коня, мене могло б спіткати те саме, що спіткало
Розділ шостий
Рузя поверталася з буряків пізно, — ці осінні вечори якісь раптові, волохаті, наче виповзають з самої землі, а не спадають на землю тихо, як усі вечори іншої пори року, — відмикала хату й кидала з сінешньої пітьми у хатню: «Жива, Мальво?» Мальва ще за дня запинала кухонне вікно ковдрою, світила кліпавку на конопляній олії, а тоді вже догоджала Рузі, як рідна мати. Найперше стягувала з неї розжухлі за день чоботи, що наче приростали до ніг. Мальва ніяк не могла приноровитись, щоб зробити те вправно: то Рузю звалить разом з ослінчиком, то сама перекинеться з вивзутим чоботом — сміху в хаті, де ж би й посміятись, як не за тим роззуванням, хоч гребля поруч, там ще йдуть жінки з буряків, і сміятися голосно ніби й зась у такому запіллі. Після вечері Рузя падала в ліжко, воно стояло в світлиці, все в нікелі, в сутінках скидалося на якусь диво–машину, — це перша Рузина премія за буряки. В ньому Рузя почувала себе людиною, щоразу поринаючи думками в минуле. Дивувалась, як все це було недавно і як могло статися, що за такий невеличкий проміжок часу відбулися такі разючі зміни в її та Мальвиному житті. Питалася з того нікелю: «Невже це назавше, Мальво?» Мальва в цей час вносила стареньке точило з сіней, гострила для Рузі мечика, яким та чистила буряки (хоч як вигострить, а він затуплюється за день), не вступала в розмову, бо знала, що Рузя, зігрівшись, зараз і засне на своїй диво–машині.
Потім виносила в сіни точило, перебиралась у благеньку Рузину вдягачку, замикала хату на той самий замок, яким Рузя замикала двері на день, і, викравшись на Вавилон, досхочу насолоджувалася свободою, спочивала душею від свого потайного життя, найбільшим і наймерзотнішим ворогом в якому виявились не страх, як вона досі думала, і навіть не безвихідь чи беззахисність, а самотність, сіре подення тих самих спостережень, почувань. Самотність обезкрилювала найдужче, гасила всі живі поривання, перетинала останні нитки з довколишнім світом, навіть оті найвутліші, уявні, як степові павутинки, яких все менше приносила Рузя додому на своїй одежі. Тільки на свободі Мальва відчувала всю принадність світу, що її оточував, нехай навіть безправного, пригнобленого, причаєного, та все ж доконче свого, знаного з дитинства.
Якось іде вона вуличкою, аж тут Фабіян з цапком з–за рогу. «Здрастуй, Рузю! Куди так пізно несе тебе?» Кинулась від нього геть, та він назирці пішов за нею, догнав. «Від кого ховаєшся, Мальво? Хіба ж я не того самого духу, що й ти?» Отак, наче й ненароком, замала вона спільника, чи не єдиного поки що, окрім Рузі.
Скоромні ще видихували страхіття полону, з якого повернулися нещодавно, ходять щотижня в Глинськ реєструватися. Вдосвіта мали знову вирушати до Глинська, а то однаково, що вирушати на власну смерть, черга до віконця, де реєструються, за кожним разом меншає, і Конрад Ріхтер ставить їх, Скоромних, у приклад іншим: «Гут, Вавилон, гут!» — щоразу гукає, ніби дивуючись з того, що вони знову прийшли. Але ж як не йти, коли тут діток як маку, жінки, якесь господарство, а ще те, що ось він, Фабіян, поручився за них головою перед Шварцом і всіма тамтешніми вершителями. Ходять…
До Глинська попереду йде старший, Євмен, Ничипір тягнеться за ним, як на заріз, а з Глинська навпаки: Ничипір залишає брата бозна–як далеко позаду, — осінь, робота, дітки, то квапиться Ничипір, аби не згаяти жодної хвилини, а Євмен, відставши на кілька кілометрів, роздумує собі щоразу: брати, з однаковою долею, а не можуть чинно повернутися додому, як належало б за таких обставин, Вавилон–бо ж те бачить з буряків, від молотарки й так, з вікон, і дивується з того, як дивно ці Скоромні повертаються з Глинська, так, наче пересварилися в дорозі. Скоромні пішли, Скоромні прийшли… «Чого б то не триматися один одного й на зворотній дорозі», — думає про них Мальва, спостерігаючи за ними з віконця, коли вони переходять греблю вдосвіта вдвох, а під вечір — поодинці. Євмен високий, сухорлявий, був поранений в ногу, накульгував, ходив з ціпком, а коли повертався, то й зовсім був калікою. Щоразу, коли він проходив греблею, Мальві коштувало неабияких зусиль, щоб не постукатись у віконце, не покликати його до хати. Він наче відчував це, перепочивав саме тут, звідси мав ще вишкутильгувати на гору, але Мальва відступала од віконця в глиб хати, і нитка стосунків між ними обривалась. «З цими Скоромними каші не звариш», — вирішила Мальва та все рідше бувала на їхній вулиці, де дісталася їм батькова хата, доточена Ничипором напередодні війни, але доточена так, що справляла враження одної цільної будови.