Лебедина зграя. Зелені Млини
Шрифт:
— Чого він уївся на вас, Іларіоне?
— Сподобалось йому моє ім'я, — з сумом в очах пояснив Яшко. Потім додав, перевівши на жарт: — Та як Яшка не малюй, а він Яшко… ти, бува, не стригся у мене?
— Авжеж, стригся…
— Я ж то бачу — чуб наче знайомий…
— А я вас одразу впізнав…
— От біда! Всі впізнають, навіть діти, яких я хоч раз під нулівочку… Прямо носа не виткнути. Вже заховався на цій «овечці», однаково впізнають. Ніякого поняття в людей… Є Іларіон, і хай би собі був Іларіон. Так
— А вагаря нашого вам не доводилось стригти колись?
— Того? На вагах? А навіщо тобі? Чув сьогодні на греблі?..
— Чув… — І я знову запитав про вагаря. Ану ж і справді то сам Тесля. Перший–найперший глинський секретар…
— Прибився сюди недавно. Спершу працював на ремонті, а це, як пішли буряки, став вагарем. Звати його Василем Андрійовичем… А прізвище Журавель. Це він зупинив «овечку». З ним іще Тарасов. Мовчазний, строгий, Борис Іванович. Може, воно й не Тарасов, і не Борис Іванович… Але кадровий. По виправці бачу, що кадровий. Перед сном у ставку купається. Я буваю у них. Там такий гарний бутельок стоїть. Хочеш, зайдемо після каміння, пропустимо по стаканчику…
Я чи не надто сумно посміхнувся при згадці про бутель.
— Не віриш..
— Чому не вірю, Іларіоне, вірю… Тільки бутля того вже немає. Я сьогодні його розцокав…
— Ти?!
— Ненароком. Випадково…
— Отого, що в кошику?
— Того самого, зеленкуватого…
Іларіон зовсім присмутився. У нього безсоння, страшні ночі, а той бутель начебто тримав його на ногах.
На завод поверталися пізно. На підйомах «овечка», така шустра вранці, чахкала, борсалась у власних димах, хоч Іларіон так само, як і вранці, обливався потом біля топки. Я лежав на камінні, не чуючи ні ніг, ні рук, дивився у визоріле небо.
Поруч у білих робах лежали інші вантажники, наче побиті, тіла їхні злилися з вапняком, скидалися на білі брили. Мене все більше охоплювала тривога за вагаря, за перукарню, за людей, які причаїлися на цьому заводі.
Зараз ліс стоїть тихий, зачаєний. Коло нього поїзд притишив хід, і один з вантажників, якого називали дядьком Петром, вже немолодий, сухорлявий чоловік у робі, шепнув мені: «Це чи не для тебе, синку!»
Біля кілометрового стовпця, вкопаного осторонь насипу, стояв вагар. Я впізнав його по кепці, насунутій на чоло. Напевне, це він подав знак «овечці» притишити хід саме тут.
— Живий? — різко запитав вагар.
— Завдяки вам, Василю Андрійовичу.
— Ого, ти вже й по батькові величаєш… А звідки відомо тобі?
— Іларіон сказав. Кочегар.
— Базіка він, Іларіон. Сподіваюсь, ти не вибовкав йому про десятого.
— Я мовчав. Та він і сам здогадується.
— А як Вапно? Не чіплявся до тебе?
— Геть замучив. Продиху не давав.
— Справжній німець. Наш німець.
— Вапно???
— Ага,
— Чому ж такий лихий?
— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?
— Пішов.
— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?
— Мене, Василю Андрійовичу, ніхто не викидав. І ніякий я не десятий. Десятий помирає в Зелених Млинах, а може, вже й помер. Ну, а дев'ять, ви знаєте, — загинули в бою. На колишніх хуторах.
— Молодець Тарасов. Він перший сказав, що ти ніякий не десятий.
— Я став десятим сьогодні на греблі. Потім ви ще підтвердили. Та й ці, на «овечці», напевне, вважають мене за десятого…
— Все правильно. Справжній десятий нізащо не поліз би на греблю. І на завод також не приплівся б. Ти коней бачив на лузі?
— Бачив…
— Справжній десятий піймав би коня й подався б якомога далі. Чому ти цього не зробив?
— Не зміг піймати коня.
— Не вигадуй… Просто не здогадався. Ще й посвідчення загубив на лузі. Червоноармійське посвідчення. Німці знайшли біля коней. Твоє прізвище Гейба?
— Вперше чую. — Я назвав йому своє прізвище. — І ніякого посвідчення при мені не було. Не знаю, хто його міг загубити…
— Тоді хто ж цей Гейба?
— Поняття не маю… — (Я згадав болотяника).
— Можливо, їх було більше? Не десять, а одинадцять?
— У Зелених Млинах знайдено десять парашутів. Десять… Це я знаю точно.
— Одинадцятого могли викинути тут. З рацією. Це інколи роблять свідомо. Для збереження зв'язку. На випадок провалу групи.
— Де ж він, цей Гейба?
— Щез безслідно. Німці прочесали ліс, обшукали завод, спалили лісництво — нема. А він чи не майнув на коні.
Він повернув на стежку, що вела в поле. На тлі лісу бовваніла скирта. Немолочена. Біля неї — молотарка, паровик, бочка для води, а неподалік, на стерновищі, що взялося вруном–сіянцем, паслися коні. Чи не той самий табун, що вчора, на мокрому лузі. Я мимоволі пошукав там біле лоша, та не знайшов.
— Клаус виганяє нас на нічну молотьбу, — що вдієш, доводиться. Ти що вмієш на молотьбі?
— Все вмію. У нас, у Вавилоні…
— Ти справді з Вавилона?
— Вавилонський.
— Ось що. — Він поклав мені на плече руку, легку, чутливу. — Відступати вже пізно. Будеш і далі за десятого.
Я мушу показати їм, — він кивнув головою в бік молотарки, — людину з Великої землі. Мушу. Хочеш — називайся Гейбою, хочеш — ніяк не називайся, але ти десятий. Вас було викинуто знищити газовий поїзд. Він тут уже третій тиждень. Вас викинули саме враз. Але трішки не там. Помилився штурман. Дев'ять загинуло, а ти вийшов… Ходім!