Шрифт:
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Легенда про щастя
Цей невеликий пакет остаточно порушив i без того хистку рiвновагу в сiм'ї досить молодого i не досить вiдомого вченого Миколи Покопаного. Починався курортний сезон, i його дружина (вiн її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочi, а Микола щось бубонiв про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городi й iншi зовсiм не курортнi речi. Дружина уже передчувала: ще один енергiйний наступ - i вiн погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розiрвавши конверт i висипавши на стiл фотографiї,
– Нiкуди не їду! Все! Вирiшено!..
Гросбух остаточно збагнула, що Сочi вiддалилися в безвiсть. Все ж не втрималась:
– Як то не поїдеш?
– А отак! Працюватиму.
– Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя i на макове зерно...
– Любий мiй Гросбух, - промовив Микола, розглядаючи фотографiї, - ти хiба уявляєш, що таке щастя?
– Он у Пазуренкiв машина, дача, щолiта їдуть до моря...
– Та їм за тiєю дачею i вгору нiколи глянути.
– Не журися, Пазуренчиха i одягається по модi, i в Болгарiю вiдпочивати їздила...
Микола глибоко зiтхнув:
– Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсiм не тямиш. Для мене ось розшифрувати оцi письмена - найсолодше щастя!
– Знову щось шумерське?
– Нi, здається, ще давнiше.
– Микола водив лупою над фотографiєю.
– Оцi глинянi таблички знайдено в одному похованнi, на яке випадково наткнулися геологи в Афганiстанi. У передгiр'ї...
Гросбух закопилила губу i, вважаючи себе глибоко ображеною, пiшла з кiмнати. Микола лишився наодинцi зi своїми унiкальними фотодокументами. За хвилину вiн уже забув i сутичку з дружиною, i все на свiтi.
...Тiльки перед Новим роком, коли Київ забiлiв пiд снiгом, Микола нарештi мав чернетку твору, накресленого чотири тисячi рокiв тому на сирiй глинi. В нiй було ще чимало незрозумiлих мiсць, але основа все ж проявилася. Працював до самозабуття, занедбав сон i їжу, а на одяг звертав увагу лише тодi, коли вирушав до Ленiнграда, щоб спiвставити свої фотокопiї з деякими шумерськими табличками, якi зберiгаються в Ермiтажi.
Гросбух покинула його ще восени. Не захотiла жити з "егоїстом, який думає лише про себе", їй "набридло дораховуватися тих злощасних копiйок", "терпець увiрвався"... Чи болiсно переживав цю подiю Микола? Мабуть, що так. Але друзi, колеги, навiть сусiди цього не помiтили. Як i завжди, вiн залишався врiвноваженим i тямущим дослiдником. Багато хто радiв з його успiхiв, але були й такi, що тiльки знизували плечима:
– Нiчого особливого. Подумаєш, вiдкриття!..
Поволi, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавнiх письмен можна порiвняти хiба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину дiстати важче - товща тисячолiть приховує свої скарби надiйнiше, нiж океанська вода. Як це не дивно, але Миколу проймало вiдчуття якогось нового, досi не вiдомого простору. До свiдомостi надiйно входив давнiй свiт i з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому психологiчному комплексi були i звички, i уявлення та вiрування творця поеми, але все це чомусь трансформувалось у Миколиному
Вiдвойовану, в тисячолiть i пiдготовлену до друку поему молодий учений назвав "Легенда про щастя". Ось її текст.
Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара,
Полишив своїх кiз i овець, одвернувся од
трави i дерев,
Буту, пастух молодий, пiшов до жерця
Шамшама,
Став на майданi перед Будинком Бога.
– О жрець, багато козенят i ягнят я
пустив на луки,
На луки, дарованi нам всевишнiми, о
жрець!
Подих життя радує мене. Але де щастя?..
Я дивився в очi овець i кiз i питав: де
щастя?..
Я пiдходив до води i питав у риб: де
щастя?..
Я пригортав колоски ячменю i питав: де
щастя?..
Нiхто не вiдповiв
Нi вiвцi, нi кози, нi риби, нi ячмiнь.
А друзi ще й почали смiятися з мене,
I це обпiкає мене, як гарячий вiтер з-пiд
сонця,
Тяжко менi на душi, о жрець!
Ти знаєш прихованi богами таємницi,
Ти мудрий, скажи менi: де щастя?
Довго мовчав жрець Шамшама,
А Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара, довго
чекав.
– Демон сумнiву посiяв отруйне зерне в
твою душу,
пастуше,
Сказав-таки врештi жрець,
Боги спустили Лахара на землю,
Щоб вiн розвiв овець i кiз i постачав
небеса молоком.
А щоб повнилися вiвчарнi,
Боги вдихнули життя людям.
Напувати богiв молоком - хiба це не
справжнє щастя?
Але демон сумнiву посiяв отруйне зерно в
твою душу,
пастуше,
I воно проросло!
Якщо твої вiвцi i кози не дали тобi
щастя,
Якщо твiй ячмiнь i грона винограду
Не дали тобi щастя,
Iди шукати його у широкий свiт.
О Буту, поки немає знаку на цеглинi твого
життя,
Поки Нiната не закарбувала на нiй знаку
межi (смертi),
Iди!..
– А куди ж менi йти?- запитав Буту.
Скажи, Шамшаме, в який бiк податись?
Скажи менi, пастуховi, о жрець!
– Шлях твiй хай на схiд пролягає.
На схiд хай проляже твiй шлях.
Через рiчки, в яких плодиться риба, хай
проляже твiй шлях;
Через долини, де хлiбороби викохують
багато зерна,
Хай проляже твiй шлях;
Через гори, де пасуться дикi кози i
блукають звiрi,
Де плодиться сила-силенна диких кiз i
хижих звiрiв,
Хай проляже твiй шлях.
Там, за високими горами, - Країна Щастя,
пастуше,
Але нiхто iз людей ще не дiставався до
неї, о Буту!
Жодне око не бачило незрiвнянних