Лабiринт (на украинском языке)

Василь Бережний

Лабiринт

I.

Забринiв зумер - довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторiї, то присiдав до столу i, загородивши пальцi лiвої руки в рiдку чуприну, тупо дивився на свої плутанi замiтки. А телефон не вгавав iз самого ранку. Нiби на чиюсь команду науковi редактори газет, журналiв, кореспонденти радiо i телебачення допевнялись, чого вiн досяг у фiзицi елементарних частинок до свого чвертьстолiтнього ювiлею. Прокляття! Нiчого не досяг! I вся ця фiзика - нехай би вона горiла ясним полум'ям!
– йому

нi до чого, ну, зовсiм його не цiкавить. Вiн охочiше працював би не на цьому нещасному прискорювачi, а на мiксерi, готував би смачнi тiстечка та креми... О, то справдi було б солодке життя! Але мама... "Ти мусиш стати фiзиком-теоретиком, це мрiя моєї юностi, розумiєш... там тебе чекає славетне майбутнє". I ось йому стукнуло двадцять п'ять, а мрiя її юностi так i не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота - всi отi кореспонденти? Банкiвський рахунок у неї солiдний, а спритностi хоч одбавляй.

Кук-Соммерс рвучко схопився i знову сiв, нестямно поводячи очима, наче загнаний звiр. А тут ще апарат джеркотить i джеркотить. "Ну, якщо це вона влаштувала...
– iз злiстю думав про матiр, - то я їй таке влаштую, таке..."

Зацiпенiв, якась каламутна хвиля затопила йому свiдомiсть. Усе перед ним примеркло, навiть великi вiкна лабораторiї. Скiльки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, вiн побачив перед собою сутулуватого чоловiка, обвiшаного фотоапаратурою.

– Перепрошую, ви не брали трубки, i я наважився...

Кук-Соммерс окинув його важким поглядом i тiльки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився...

– У мене всього кiлька запитань...
– Кореспондент увiмкнув портативний магнiтофон, що висiв при боцi.

– Чого досяг, так?
– Лице Кук-Соммерса скривилося.

– Так, i про це...

– Ну, то ось вам вiдповiдь: я досяг того, що нiчого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?

– Аякже. I негативний результат для нас цiкавий.

– Морочите менi голову...

– А вашi дослiдження елементарних частинок... чи прояснили походження Всесвiту?

– Ого! Та коли б я впiймав потрiбну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!

– Саме цього всi й сподiваються.
– Кореспондент миттю нацiлив фотоапарат i кiлька разiв клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.

– Саме цього?
– здивовано вигукнув той.
– Ви що, насмiхаєтесь? Хто сподiвається?

Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.

– Ну, ось хоча б i наш журнал "Нью саєнс", який у наукових колах...

– Але чому?
– перебив Кук-Соммерс.
– Чому причепилися саме до мене? Нi до Смiта, нi до Айрiс, нi до Малькома, хоч i в них були круглi дати...

Кореспондент прискалив око:

– У вас подвiйне прiзвище, ви на це не зважаєте?

Фiзик витрiщив олов'янi очi, обурення так i пирскало в його обличчя.

– До чого тут подвiйне прiзвище?

– Не здогадуєтесь?
– Сутулуватий пiдступив ближче до столу, наче пiдкрадаючись до звiрини.- Невже це для вас таємниця?

– Чого ви морочите менi голову?
– Кук-Соммерс

ударив кулаком по столу.
– Випускайте кота з мiшка!

– У вас ювiлей, таке свято, - якомога лагiднiше сказав кореспондент, а ви їдете на чорному ослi.

– Ага, так!
– Фiзик ляснув у долонi.
– Няумуко! Цей чоловiк без дозволу вдерся до лабораторiї.

Ошелешений вiзитер миттю обернувся та й остовпiв: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко - японська штучка де вiн тут узявся? Цилiндрична "голова", обведене чорною фарбою "обличчя", намальований "рот" i дужки "брiв", але "очi" - нi, "очi" склянi, жеврiють; замiсть "носа" - коротенька трубка, якою цей монстр нiби принюхувався до враженої iстоти, з похилих плечей якої звисали апарати.

Кiлька секунд людина i робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловiк швидко отямився, колiна перестали дрижати. Бiс його матерi! Чи вiн не бував у бувальцях? Хiба його не застукали на деревi, звiдки вiн цiлився об'єктивом у спальню? Ну, були гулi i синцi, але ж знiмки... Сенсацiя! Зараз теж запахло...

– Я - Няумуко, - обiзвався робот котячим голосом, - а ви? Будемо знайомитись

– Мене звуть Патриком...

Тiльки-но робот висунув металеву руку, Патрик вiдскочив убiк i поза столами кинувся до виходу. Може, i встиг би, якби не зачепився футляр з магнiтофоном, поки вiн вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.

Кук-Соммерс вiдкинувся в крiслi, потираючи руки.

– Не дуже, Патрику, сiкайтесь, а то мiй друг може й покалiчити... при самооборонi.

– Я протестую!
– заволав кореспондент.
– Насильство в науковому закладi!

– Ха-ха! Вiн протестує! Ха-ха-ха!
– приступ нервового смiху тiпав Кук-Соммерса.
– Давай його сюди, Няумуко! Насильство... Ха-ха-ха!

Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталевi обiйми, принiс i поставив перед столом свого шефа.

– Тепер я вiзьму у вас iнтерв'ю, - з єхидним смiшком сказав Кук-Соммерс.
– До речi, магнiтофон i фотоапарати - на стiл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цiкавитесь саме моєю роботою?

– Я ж вам усе сказав: маєте подвiйне прiзвище.

– Ну то й що?

– А ледi Кук...

– То це все мама?!

– Нi, я кажу, що ледi просто Кук... Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тiльки Кук...

– Справдi... Я на це якось не звертав уваги, - погамовуючи роздратування, промовив ювiляр.
– I що з цього виходить?

– А те, що ваш батько - якщо тут можна вжити це слово - був Нобелiвським лауреатом з фiзики... Джеймс Соммерс... Вiн у свої двадцять п'ять...

– Знайшов гнiздо кобили! Цей учений помер, мабуть, рокiв iз шiстдесят тому! Моєї мами ще й на свiтi не було.

– Усе правильно. Не було. Та хiба ви не чули про Банк?

Кук-Соммерс заклiпав рудими вiями:

– Який банк? Що ви говорите?

– Банк чоловiчого сiм'я... тобто, сперматозоїдiв, давно закладений у Сполучених Штатах.