Лабiринт (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Так воно й ведеться, - сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками вiд машини, - то руйнують, то будують.

– О, коли б ти знав, який це проект! I ось раптом усе застопорилось. Бачиш отi тунелi з пiвнiчного боку - отам i трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кiлька овальних отворiв, освiтлених тьмавими лампочками.

– То ми в який? I як спустимось?

– Бери Няумуко, он там - пiдйомник.

Вiдчинивши дверцi машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, i той одразу ожив.

– Вилазь,

Няумуко, пiдемо.

Робот схилив голову, зiгнувся i досить спритно вибрався з автомобiля. Легко переставляючи свої товстуватi ноги, обiйшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дiвчини.

– Вiтаю, мiс Една.

– Привiт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнiтнi стопори) i, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселiлий, сказав:

– Ну що ж, я готовий... з тобою хоч i на край свiту.

Една усмiхнулась:

– Краще сказав би - на все життя.

– На що ти натякаєш, Мiзинчику?

– Пора б уже нам одружитися, любий.

"Невiдомо ще, як ти поставишся до мого походження", - подумав Джеймс, а сказав зовсiм iнше:

– Хiба тобi не цiкаво грати роль у спектаклi залицяння? Ми ж iще... тiльки пiдняли завiсу. А втiм, ось я зроблю якесь велике вiдкриття, загребу мiльйони, i тодi вже розпочнемо другу дiю. Гаразд, Мiзинчику?

Тим часом вони опинилися бiля входу. Една вiдчинила хвiрточку, i всi троє ступили на майданчик перед кабiною пiдйомника..

– Це зi мною... комiсiя, - сказала Една товстому вусатому лiфтеровi, що сидiв у кутку кабiни. Той чомусь пiдозрiло поглянув на робота, але нiчого не сказав, мовчки ввiмкнув рубильника, i кабiна з шумом шугнула вниз.

На днi котлована Кук-Соммерс аж зiщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабiринтом, по якому змiями повзуть товстелезнi кабелi.

Нарештi потрапили в тунель, забитий порожнiми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбiнгiв, що пiдпирали склепiння, беззвучно стiкали сутiнки, стиснений простiр наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тiльки Няумуко рухався, як завжди, з ритмiчнiстю машини.

У кiнцi тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощербленi та зламанi зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохiдницький комбайн.

– Поглянь, - кивнула Една у бiк тупика.
– Це така машина, що й гранiт крушить, а тут зуби полетiли.

– Ну, то де рiзати?
– спитав Джеймс.

– Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

– Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи мiс Едну.

– Прошу вiдiйти назад, - обiзвався робот.
– Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Еднi не дуже вiрилось, що тоненький сизий промiнчик, який тiєї митi уперся в iскристу стiну перед комбайном, зможе вiдколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потiм хлюскав

по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не бiльше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скiльки, час нiби зупинився.

– Готово, - сказав робот, i тiєї ж митi промiнчик погас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, i навiть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стiни, пiднiс на рiвень плечей свого металевого кулака i з силою, наче боксер, ударив посеред того мiсця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, i Джеймс обернувся: перед ними тьмянiв отвiр.

Обличчя дiвчини спотворила гримаса страху.

– Невже... невже це примiщення? Поглянь - обличковано...

– Авжеж примiщення!
– Кук-Соммерс пiдiйшов до пролому.
– На щастя, не житлове. Теж нiби тунель. Давай заглянемо? Вдалинi он свiтло.

– Але ж тут нiчого такого... не повинно бути, - прошепотiла Една.
– Я ж знаю проект...

– Не хвилюйся, Мiзинчику, зараз побачимо, що й до чого.
– Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся i простягнув до неї руки: - Ну ж бо, смiливiше! Отак. Ходiмо. А ти, Няумуко, залишайся тут бiля отвору, до нашого повернення.

– Гаразд, - обiзвався робот.

– I нiкого не пропускай, - ще раз обернувся Джеймс, - це - заборонена зона.

– Заборонена зона, - повторив Няумуко.
– Проходу нема.

Една зiщулилась, наче поменшала, здрiбнiла, очi наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсiбiч, хоч тут нiчого не було, крiм голих стiн тунелю.

– Що з тобою, Мiзинчику?
– вдавано весело обiзвався Джеймс, хоч i в самого кiшки зашкребли по душi. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся - чи не вернутися, поки не пiзно?

– Слухай, якщо отам лiворуч...
– зашепотiла Една, прихиляючись до нього, - якщо там буде хол, а в ньому Атлант... я збожеволiю.

– Цiкаво. Чого ти думаєш, що там...

– Розумiєш, так за нашим проектом.

Кук-Соммерс аж свиснув:

– Що ти городиш? О, таки справдi хол... I Атлант пiдставив плечi пiд балки. Ого, яка могутня постать!..

Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бiгли.

– Я ж казала... Переконався? А там он, - Една простягнула руку, i Джеймс побачив, як тремтять її пальцi, - мусять бути лiфти.

– Ну, лiфти, так що? Треба ж пiдiйматися з цього пiдземелля! А їй не хвилюйся, хоч i лiфти.

Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабiн.

Однi дверцi розсунулись, i навстрiч їм вийшло кiлька чоловiкiв i жiнок, деякi з дiтьми. На Едну i Джеймса нiхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсiм не було.

Една запримiтила: жiнки й дiвчата носять незвично довгi сукнi, жодної не було в джинсах.

Мовчки зайшли до просторої кабiни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.