Лялька
Шрифт:
Принцип не гірший за всякий інший, як сказав би Охоцький. Правду казала колись хазяйка цього дому, що у теперішнього покоління міцні голови й холодні серця.
Приклад нашого життя відвернув їх від сентименталізму, і вони вірять тільки в силу грошей, що, зрештою, свідчить про їх розсудливість. Ні, цей Старський не дурний чоловік; може, трохи гультяй та нероба, але розуму йому не бракує. Цікаво, чому пані Вонсовська так його шпигає? Мабуть, він таки подобається їй, і тому що вона має гроші, вони поберуться. А втім, яке мені до цього діло?..
Цікаво,
Нас одразу взяли б на язики…»
Вокульський заснув, і йому верзлося, що він — хворий закоханий барон, а Старський відіграє роль друга дому.
Він прокинувся й засміявся:
— Ну, це мене одразу вилікувало б!
Вранці він знову ловив рибу з панною Феліцією і Охоцьким. А коли о першій годині всі зійшлися на сніданок, пані Вонсовська звернулась до господині:
— Бабусю, ви дозволите, щоб нам осідлали двоє коней: мені й панові Вокульському? — А потім, обернувшись до Вокульського, додала: — Ми їдемо за півгодини. З цієї хвилини ви починаєте службу при мені.
— Ви поїдете тільки вдвох? — спитала панна Феліція, густо зашарівшись.
— А ти теж хотіла б поїхати з паном Юліаном?
— Тільки, будь ласка… Прошу не розпоряджатися моєю особою! — запротестував Охоцький.
— Феліція залишиться зі мною, — сказала господиня.
У панни Феліції кров прилила до обличчя, а на очі набігли сльози. Вона глянула на Вокульського спочатку гнівно, потім погордливо і, нарешті, вибігла з кімнати нібито за хусточкою. Повернувшись з зачервонілим носиком, вона подивилась на всіх, немов Марія Стюарт, яка прощає своїм катам.
Рівно о другій слуга привів двоє чудових верхових коней. Вокульський стояв коло свого, а за кілька хвилин вийшла й пані Вонсовська. Вузька амазонка щільно облягала її струнку, як у Юнони, постать, каштанове волосся було зібране в один вузол. Вотта кінчиком ноги стала на руку конюха і, як пружина, скочила в сідло. В руці її трохи тремтів кінчик хлиста.
Вокульський тим часом спокійно припасовував на довжину своєї ноги стремена.
— Швидше, пане Вокульський, швидше! — гукнула Вонсовська, напинаючи поводи; кінь під нею крутився і присідав на задні ноги. — За брамою одразу рушимо галопом… Avanti, Savoya!.. [117] Нарешті Вокульський сів на коня, пані Вонсовська нетерпляче вдарила свого хлистом, і вони виїхали за браму фільварку.
117
Вперед, Савойя! (Італ.)
Дорога тяглася липовою алеєю завдовжки з верству.
По обидва боки сіріло скошене поле, а на ньому то тут, то там виднілись великі, як хати, стіжки пшениці. Небо було чисте, сонце світило ясно, десь далеко гула молотарка.
Кілька хвилин воии їхали риссю. Потім пані Вонсовська приклала ручку хлиста до губів, нахилилась наперед і полетіла галопом. Вуаль
— Avanti! Avanti!..
Так вони мчали кілька хвилин. Раптом Вонсовська різко припинила коня і сказала.
— Тепер поїдемо помалу.
Вона розчервонілась і важко дихала. Трохи підвівшись на сідлі, пильно дивилася в бік лісу, що синів далеко на сході. Алея скінчилась; вони їхали полем, иа якому подекуди зеленіли груші й сіріли стіжки хліба.
— Скажіть, будь ласка, — почала вона, — це велика приємність наживати багатство?
— Ні, — відповів Вокульський, трохи подумавши.
— Але витрачати приємно?
— Не знаю.
— Не знаєте? Але ж про ваше багатство розказують дива. Кажуть, що ви маєте тисяч із шістдесят річного прибутку…
— Зараз я маю набагато більше, але витрачаю дуже мало.
— Скільки ж?
— Тисяч з десять.
— Шкода. Я торік вирішила витратити силу грошей.
Управитель і касир запевняють мене, що я розтринькала двадцять сім тисяч… Я шаленіла — а от нудьги не позбулася. А сьогодні подумала: спитаю вас, як почуває себе людина, що витрачає шістдесят тисяч за рік? Але ж ви стільки не витрачаєте. Шкода! Знаєте що? Витратьте коли-небудь шістдесят… навіть сто тисяч за рік і скажете мені: чи це дійсно справляє враження і яке саме? Гаразд?
— Заздалегідь можу вам сказати, що не справляє.
— Ні? То нащо ж тоді гроші?.. Коли щастя не можуть дати сто тисяч карбованців, то що ж його може дати?..
— Його можна мати і з кількома тисячами. Щастя кожен носить сам у собі.
— Але відкілясь же воно береться.
— Ні; пані.
— І це говорите ви, така незвичайна людина?
— Якби я навіть був незвичайним, то завдяки стражданням, а не щастю. А тим менше завдяки видаткам.
Під лісом з’явилась хмара куряви. Вонсовська з хвилину придивлялась до хмарки, потім стьобнула коня хлистом, звернула праворуч і помчала навпрошки полем.
— Avanti! Avanti! Так вони скакали хвилин з десять, і тепер уже Вокульський стримав коня. Він опинився на верху пагорка, під яким розлігся казково прекрасний луг. Що саме в ньому було прекрасне — чи зелені трави, чи круті завороти струмка, чи похилені над ним дерева, чи погідне небо?
Вокульський не знав.
Але пані Вонсовська не захопилася пейзажем. Вона мчала з пагорка стрімголов, наче хотіла вразити супутника своєю відвагою.
Коли Вокульський поволі з’їхав з гори, вона повернула до нього коня й нетерпляче закричала:
— Пане Вокульський, чи ви завжди такий нудний?
Я ж не для того взяла вас на прогулянку, щоб позіхати…
Прошу розважати мене, і то негайно!
— Негайно? Добре. На мій погляд, пан Старський дуже цікава людина.
Вона Похилилася в сідлі, немов падаючи назад, і пильно глянула Вокульському в очі.
— Ну, — засміялася вона, — не сподівалась я почути від вас такої банальної фрази. Пан Старський цікавий… для кого? Хіба тільки для таких лебедиць, як панна Евеліна, бо для мене, наприклад, від таким перестав бути…