Лялька
Шрифт:
— Все ж таки…
— Без ніяких «все ж таки». Він для мене був цікавим тоді, коли я мала намір стати мученицею шлюбу. На щастя, мій чоловік був такий чемний, що незабаром помер, а пан Старський така нескладна натура, що навіть з моїм невеликим досвідом я за тиждень збагнула його.
Та сама борідка а 1а великий князь Рудольф і той самий спосіб баламутити жінок. Його погляди, його недомовки, таємничість — усе це я знаю так само, як фасон, його візитки. Він так само уникає панн без посагу, цинічний із заміжніми жінками й ніжно зітхає коло багатих відданниць. Боже мій, скільки я їх
А тепер я потребую чогось нового…
— В такому разі пан Охоцький…
— О, Охоцький — цікавий чоловік і міг би бути навіть небезпечним, але для цього я мусила б народитися вдруге. Це людина не з того світу, до котрого я належу серцем і душею. Ах, який він наївний і який чудовий! Він вірить в ідеальну любов і сподівається зустріти жінку, з якою замкнеться в своїй лабораторії, певний, що вона його не зрадить… Ні, він не для мене… Але що це у мене з сідлом? — раптом вигукнула вона. — Мабуть, ослабла попруга. Ану гляньте, будь ласка…
Вокульський зіскочив з коня.
— Ви злізете? — спитав він.
— І не подумаю. Подивіться так.
Вокульський зайшов з правого боку — попруга трималась міцно.
— Та не там… Отут… Тут щось зіпсувалось коло стремена.
Він завагався, проте відкинув її амазонку й засунув руку під сідло. Раптом кров шугнула йому в голову: вдовичка так ворухнула ногою, що її коліно торкнулося щоки Вокульського.
— Ну що?.. Ну що? — нетерпляче питала вона.
— Нічого, — відповів він, — Попруга застебнута і тримається міцно.
— Ви поцілували мою ногу?! — крикнула вона.
— Ні.
Тоді вона ляснула свого коня хлистом і помчала вперед, шепочучи:
— Дурень або камінь…
Вокульський поволі сів на коня. Невимовний жаль стиснув йому серце, коли він подумав: «Чи й панна Ізабелла їздить верхи? І хто їй поправляє сідло?»
Коли він під’їхав до пані Вонсовської, вона зареготала:
— Ха-ха-ха! Ви незрівнянний!.. — а потім заговорила низьким голосом: — В історії мого життя трапився незвичайний день — я зіграла роль жінки Потіфара і знайшла Йосифа!.. [118] Ха-ха-ха! Одне тільки мене бентежить: що ви не зможете оцінити, як я вмію баламутити голови чоловікам. В таку хвилину сто інших мужчин на вашому місці сказали б, що жити без мене не можуть, що я одібрала у них спокій і таке інше… А ви коротко відповідаєте: «Ні». За це єдине «Ні» вам приготовано в царстві небесному місце серед невинних немовлят. Такий собі високий стільчик з поперечиною спереду… Ха-ха-ха!..
118
За біблійною легендою, Пентефрія, дружина єгипетського вельможі Потіфара, намагалася спокусити його невільника Йосифа Прекрасного.
Вона аж погойдувалась на сідлі від реготу.
— І що б ви на тому виграли, коли б я відповів, як інші?
— Здобула б ще одну перемогу.
— А цим що ви виграєте?
— Заповнюю собі пустку життя. З десятка тих, котрі мені освідчуються, вибираю одного, який здається мені найцікавішим, бавлюся ним, мрію про нього…
— А
— Переглядаю новий десяток і вибираю іншого.
— І як часто?
— Хоч би і щомісяця. Що ви хочете, — додала вона, — це кохання нашого віку пари й електрики.
— Авжеж. Навіть нагадує поїзд.
— Летить, як буря, і сипле іскри?
— Ні, їде швидко й набирає пасажирів, скільки може.
— О пане Вокульський!
— Я не хотів образити вас, тільки сформулював те, що почув.
Пані Вонсовська прикусила губу.
Деякий час вони їхали мовчки.
Першою заговорила пані Вонсовська:
— Я вже визначила, хто ви такий: ви педант. Щовечора, не знаю о котрій годині, але, мабуть, не пізніше, як о десятій, ви підбиваєте підсумок денних подій, потім ідете спати, але перед сном уголос проказуєте молитву: «Не забажай жони ближнього твого…» Правда ж?..
— Говоріть, будь ласка, далі.
— Нічого я не буду говорити, бо мені вже надокучила розмова з вами. Наше життя — самі розчарування!.. Коли ми одягаємо першу сукню з шлейфом, коли йдемо на перший бал, коли вперше закохуємось — все здається нам новиною. Але незабаром переконуємось, що все це або вже було, або нічого не варте…
Пам’ятаю, минулого року в Криму їхали ми невеликою компанією якоюсь дикою дорогою, де колись подорожніх перестрівали розбійники. І саме коли ми про це говорили, з-за скелі висувається два чоловіки — татари… «Слава богу, — думаю, — вони, напевне, збираються нас зарізати».
Бо пики у них були жахливі, хоч самі вони, виявилось, люди пристойні. А вони, знаєте, що нам запропонували?
Щоб ми купили у них винограду!.. Подумайте! Я сподіваюсь розбійників, а вони торгують виноградом. Від злості я мало не побила їх, правду кажу! Отож ви сьогодні нагадали мені тих татар… Господиня кілька тижнів тлумачить мені, що ви оригінальна людина, зовсім не схожа на інших, а тим часом я бачу, що ви звичайнісінький педант. Так я кажу?
— Так.
— От бачите, як я знаюсь на людях! Може б, нам ще проїхатись галопом? Або ні, вже не хочеться, я стомилась. Ах, хоч би раз в житті зустріти оригінальну людину…
— Та й що вам з того?
— Ну, він поводився б якось по-новому, говорив би мені нові слова, часом розгнівив би мене до сліз, потім сам смертельно образився б на мене, а потім, натурально, мусив би мене перепрошувати. О, такий закохався б у мене до божевілля! Я так вп’ялася б йому в серце і в пам'ять, що він не забув би мене й у могилі… Оце, я розумію, любов!
— А що б ви дали йому взамін? — спитав Вокульський, якому щохвилини ставало тяжче й сумніше на серці.
— Не знаю. Може б, і я наважилась на якесь безумство…
— Тепер я скажу, що б той новий чоловік одержав від вас, — сказав Вокульський, відчуваючи, як у ньому закипає гірка злість. — Насамперед одержав би довгий список попередніх поклонників, потім довгий список поклонників наступних, а в антракті мав би можливість перевіряти., чи добре тримається на коні сідло…
— Те, що ви сказали — нікчемність! — крикнула Вонсовська, стискаючи в руці хлиста.
— Я тільки повторив те, що чув від вас. Але якщо при недовгому знайомстві я говорю занадто сміливо…