Лялька
Шрифт:
— Не богохульствуйте.
Скориставшись тим, що Молінарі почав розмовляти з пані Вивротницькою, пані Вонсовська підійшла до панни Ізабелли, взяла її під руку, і вони почали походжати по залі.
— Що ти — помирилася з тим нахабою? — спитала пані Вонсовська.
— Він перепросив мене, — відповіла панна Ізабелла.
— Так швидко? Він принаймні хоч обіцяв виправитись?
— Я вже потурбуюсь, щоб йому не довелося виправлятись.
— Тут був Вокульський, — сказала пані Вонсовська, — і чогось раптом пішов.
— Давно?
— Коли
Панна Ізабелла спохмурніла.
— Люба Казю, — мовила вона. — Я знаю, в чому річ. Отож скажу тобі раз назавжди, що навіть не думаю зрікатися задля Вокульського моїх симпатій та уподобань.
Шлюб — не в’язниця, а я менш, ніж будь-хто, придатна на роль ув’язненої.
— Ти маєш рацію, а проте чи варто задля примхи зневажати таке почуття?
Панна Ізабелла збентежилась.
— То що ж мені робити?
— Це вже від тебе залежить. Ти з ним ще не зв’язана…
— Ах, так!.. Тепер я розумію… — усміхнулась панна Ізабелла.
Мальборг і Нівінський, що стояли коло вікна, стежили за обома дамами в лорнети.
— Гарні жіночки! — зітхнув пан Мальборг.
— І кожна на свій спосіб, — додав пан Нівінський. — Котру б ти хотів?
— Обох!
— А я Ізабеллку, а потім… Вонсовську.
— Як вони горнуться одна до одної, як усміхаються!.. І все це для того, щоб дратувати нас. Хитрі вони, оці жінки.
— А насправді вони можуть одна одну ненавидіти.
— Ну, принаймні не в цю хвилину, — закінчив Нівінський.
До дам, що походжали по кімнаті, наблизився Охоцький.
— Чи й ви, кузене, також у змові проти мене? — запитала панна Ізабелла.
— У змові? Ніколи! З вами, пані, я можу воювати тільки відкрито.
— «Пані»? «Воювати відкрито»?.. Що це означає? Адже війни провадяться для того, щоб укласти вигідний мир!
— Це не мій спосіб.
— Справді? — усміхнулась панна Ізабелла. — Ну, то закладемося, що ви, кузене, складете зброю. Я вважаю війну вже оголошеною.
— Ви її програєте, кузино, і навіть там, де розраховували на цілковиту перемогу, — урочисто відповів Охоцький.
Панна Ізабелла спохмурніла.
— Бельцю, — шепнула їй графиня, що проходила повз неї, — їдьмо.
— Ну, як, Молінарі обіцяв? — так само тихо спитала панна Ізабелла.
— Я його зовсім не запрошувала, — спогорда відповіла графиня.
— Чому, тітонько?
— Він справив неприємне враження.
Якби панну Ізабеллу повідомили, що Вокульський загинув через Молінарі, великий скрипаль нічого не втратив би в її очах. Але те, що він справив погане враження, дуже вразило її.
Вона попрощалася з ним холодно, майже спогорда.
Хоч знайомство панни Ізабелли з Молінарі тривало лише кілька годин, він дуже зацікавив її.
Коли вона пізно ввечері повернулася додому й подивилась на свого Аполлона, їй здалося, що Мармуровий божок деякими рисами й поставою скидається на скрипаля.
Згадавши, що статуетка часто змінювала образ, вона почервоніла. Аполлон якийсь короткий час схожий був навіть
Вона не могла заснути, в серці її змагались найсуперечливіші почуття: гнів, страх, цікавість і знемога. Часом вона навіть дивувалась, пригадуючи, як нахабно поводився скрипаль. З перших же слів він заявив, що вона — найкраща з жінок, яких він знав; ідучи з нею до столу, він палко притиснув до себе її лікоть і сказав, що любить її.
А під час вечері, незважаючи на присутність Шастальського й панни Жежуховської, так настирливо шукав під столом її руки… Що ж їй залишалось робити?..
Таких бурхливих почуттів вона не зустрічала ще ніколи. Він справді мусив покохати її з першого погляду, покохати шалено, на смерть. Хіба він не шепнув їй на вухо (що навіть змусило її встати з-за стола), що без вагання віддав би життя, аби провести з нею кілька днів. «І як же він ризикував, говорячи такі слова!» — подумала панна Ізабелла. Їй не спадало на думку, що він ризикував тільки тим, що був би змушений залишити товариство до кінця вечері. «Яке почуття!.. Яка жага!..» — повторювала вона в душі.
Два дні панна Ізабелла не виходила з дому й нікого не приймала. На третій день їй почало здаватись, що Аполлон хоч і схожий на Молінарі, але чимось нагадує і Старського. Того ж дня після обіду вона прийняла панів Ридзевського й Печарковського, які розказали їй, що Молінарі вже виїжджає, бо викликав до себе антипатію в усього вищого товариства, що його альбом — шахрайство, оскільки в ньому не вміщено негативних рецензій. Нарешті закінчили тим, що такий посередній скрипаль і вульгарний чоловік тільки в Варшаві міг викликати подібні овації.
Панна Ізабелла була обурена і нагадала Печарковському, що не хто інший, а саме він вихваляв артиста. Пан Печарковський здивувався і послався на свідоцтво присутнього тут Ридзевського й відсутнього Шастальського, що Молінарі з самого початку не викликав у нього довір’я.
Ще два дні панна Ізабелла вважала великого скрипаля жертвою заздрості й запевняла себе, що тільки він один заслуговує на її співчуття і що вона його ніколи не забуде.
В цей час Шастальський прислав їй букет фіалок, і панна Ізабелла не без докорів сумління помітила, що Аполлон починає скидатись на Шастальського, а образ Молінарі швидко блякне в її пам’яті.
Десь через тиждень після концерту, коли панна Ізабелла сиділа в сутінках у своїй кімнаті, їй привиділось давно забуте видиво. Ось вона з’їжджає з батьком з якоїсь гори в долину, повну диму й пари. Ось із хмари висувається велетенська рука з картою, на яку пан Томаш дивиться з тривогою й цікавістю. «З ким це батько грає?..» — подумала вона. В цю мить повіяв вітер, і з туману виринуло обличчя Вокульського, також велетенських розмірів. «Рік тому мені привиділось таке саме, — подумала панна Ізабелла, — Що це означає?»