Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Це нам наука не розбалакувати з першим-ліпним.
В Уаселі вони пересіли до другого потяга, а на першій станції на них уже чекав Жозеф Ріве з величезним повозом; на повозі стояли стільці, а запряжено в нього білу коняку.
Тесля, чемненько обіймаючи всіх дам, допомагав їм злазити на воза. Троє сіло на трьох стільцях у задку; Рафаела, мадам та її брат на трьох стільцях у передку, а Роза, не маючи на чому сісти, вмостилася сяк-так на колінах кремезній Фернанді; тоді екіпаж рушив в дорогу. Одначе нерівна ступа коняки почала так вихитувати візка, що стільці ходором заходили. Мандрівниць кидало то вгору, то праворуч, то ліворуч, вони сіпалися, як ті ляльки, кривилися з переляку і зчиняли полохливий зойк, який раптово переривали ще дужчі штовхани.
Обабіч дороги стелилися зелені лани. Цвіт свиріпи розгортав де-не-де великий жовтий хвилястий килим, від нього тягло свіжістю, і міцні пахощі, пахощі гострі та солодкі, далеко розносилися за вітром. З жита, вже високого, волошки вистромлювали свої маленькі головки небесного кольору, і жінкам закортіло їх нарвати, та Ріве не хотів спинитись. Інколи видавалося, що ціла латка поля зарошена кров’ю, — то так густо вкривали її маки. І серед цих нив, замаяних отак польовими квітками, віз скидався на букет квітів яскравіших тонів; він котився за білою конячиною, що йшла тюпцем, то зникав за великими деревами біля якої-небудь ферми, то знову виринав край зела і мчав під сонячним промінням повз жовті та зелені луки, закрашені червоними чи блакитними цяточками, отой блискучий гурт жінок.
Дзвонило першу годину, як зупинилися біля тесаних дверей.
Дами були змучені з утоми та охлялі з голоду, бо, одколи виїхали, й рісочки в роті не мали. Пані Ріве вибігла назустріч, допомогла їм, одній по одній, злізти та обіймала кожну жінку, ледве та торкалася землі, а зовицю й далі не переставала цілувати, бо хотіла її до себе привернути.
Їли в майстерні, прибраній задля завтрашнього урочистого обіду.
Добра яєчня, а по ній смажена ковбаса, покроплена міцненьким добрим сидром, повернули всім веселий гумор. Ріве, щоб піти до гостей, брався до чарки, а його жінка услуговувала, куховарила, носила та ставляла тарілки, тоді забирала їх зі столу і шепотіла на вухо кожній гості:
— Чи маєте досить?
Стоси дощок, обпертих на стіни, та купи стружок по кутках пахтіли струганим деревом, аромат тесельської майстерні, той смоляний дух глибоко заходив у легені.
Хотіли бачити дівчинку, але вона була в церкві й мала вернутись аж надвечір.
Тоді компанія вийшла прогулятись по околиці.
Село було зовсім маленьке, а через нього проходив битий шлях. Десяток домочків, що простяглися вподовж шляху, посідали місцеві крамарі та ремісники: різник, бакалійник, тесляр, власник кав’ярні, чоботар та пекар. В кінці цієї, так будемо казати, вулиці стояла церква, круг неї невеличкий цвинтар, а чотири липи біля церковних воріт майже зовсім її затіняли. Збудовано її було з тесаного каменю, без жодного стилю, з графітовою дзвіницею. За нею починалося поле з гайками то тут, то там, що ховали ферми.
Ріве, хоча й був у робочому костюмі, подав задля пихи руку своїй сестрі та велично повів її вулицею. Його жінка, зачарована убранням Рафаели, засіяним золотими лелітками, проходжалася межи нею та Фернандою. Клубочок Роза чимчикувала позаду з Ясочкою Луїзою та Флорою Гойдалкою, яка до того ж від утоми ще гірше кульгала.
Мешканці виходили на поріг, діти кидали гратися, з-під відхиленої віконної завіски показувалась чиясь голова, пов’язана ситцевою хусткою; якась бабуся на костурах, сліпкаючи очима, перехрестилася, як на церковну процесію; і кожний довго проводив очима гарних городянок, що прибули отак здалека задля першого причастя малої Жозефи Ріве. Величезне почуття решпекту перенеслося й на теслю.
Ідучи повз церкву, вони почули дитячий спів: молитовне верещання тоненькими, маленькими голосами; але мадам не дозволила заходити до церкви, щоб не колошкати отих янголяток.
Після прогулянки полями, коли Жозеф Ріве перелічив гостям знакомитіші господарства, прибутки від землі та худоби, він повів свою дамську череду додому і зачав їх там розташовувати.
Місця було не дуже-то багато, а тому довелося покласти гостей по двоє.
Ріве на цей раз спав у майстерні на стружках; його жінка на ліжку з зовицею, у ванькирчику спочивали разом Фернанда та Рафаела. Луїза з Флорою примостились у кухні на сіннику, просто на долівці, а Роза — сама в маленькій темній комірчині над сходами проти входу до вузенького закапелка, де цієї ночі мала спати причасниця.
Коли дівчинка прийшла до хати, на неї злився дощ поцілунків: всі жінки захотіли її цілувати-милувати; вони відчували ту потребу, ту професійну звичку до пестощів, яка у вагоні спонукала їх цілувати качок. Кожна садовила її собі на коліна, гладила ніжну русяву кісоньку та пригортала палко, пристрасно до своїх грудей. Дитина, дуже розсудлива, перейнята побожністю, ніби зміцнена прощею та вся зосереджена в собі, терпляче зносила те милування.
День був не легкий для всіх, отож спати полягали зараз по обіді. Безмежна степова тиша, що видавалась чимось побожним, оповила собою маленьке село — тиша спокійна, глибока, а широка аж до зірок. Дівчата, звиклі до гамірких вечорів публічного будинку, були схвильовані цією німою тишею заснулого села. Мороз їм пробігав поза шкурою — не від холоду, то було тремтіння самотності, що повстає від стурбованого, неспокійного серця.
Як тільки вони полягали у ліжко по двоє в кожне, — попритулялися одна до однієї, неначе цим хотіли оборонитися від нападу тиші та глибокого сну землі.
Але Роза Шкапа, одна у своїй темній комірчині, та ще не звикла спати, коли біля неї нікого не було, почувала, як її обіймає щось невиразне й важке. Довго крутилася вона на постелі, не маючи змоги заснути, коли почула у себе в головах за дерев’яним простінком тихеньке рюмсання, подібне до дитячого плачу. Налякавшись, вона стиха покликала, і тоненький голос, запинаючись, їй відповів. То була дівчинка; вона завжди спала з матір’ю і тепер боялася сама в тому закомірку.
Зраділа Роза встала і пішла тихенько, щоб нікого не збудити, по дитину. Вона вклала дівчинку у свою теплу постіль, пригорнула до грудей, цілуючи бурхливо, може, й занадто пестячи, а далі, заспокоївшись, і сама заснула. І до самого ранку спала причасниця, притулившись голівкою до голих грудей повії.
О п’ятій годині, перед уранішньою відправою, маленький церковний дзвін, калантирячи, що було в йому сили, розбуркав дам, що звичайно об цій годині тільки засинали після нічної втоми. Селяни вже були на ногах. Селянки заклопотано метушилися від хати до хати, жваво розмовляючи і обережно приносячи куценькі муслінові платтячка, накрохмалені й цупкі, неначе картон, або ж величезні свічки, перев’язані посередині шовковими бантами з золотими торочками, — воскові розводи вказували, де слід братись руками. Сонце вже височенько підбилось та вигравало у блакитному небі, що зберігало ще на обрії рожевий відтінок, як легенький слід ранішньої зорі. Виводи курей походжали біля своїх дворищ; тут чи там який чорний півень з блискучою шиєю, витягуючи свою голову, оздоблену червоним гребінцем, тріпав крильми і кидав за вітром свій мідяний спів, який підхоплювали інші півні.
З суміжних сіл з’їздилися бідки й, зупиняючись під церквою, вивантажували високих нормандок у темно-кольорових строях, із хустками, пов’язаними навхрест на грудях та зашпиленими якимись старовинними срібними застіжками. Чоловіки були в синіх блузах, одягнених поверх нових сурдутів, або ж у старомодних зеленого сукна убраннях, що їх поли стриміли з-під блуз.
Як порозводили коней по стайнях, то вподовж шляху лишилася довга подвійна низка селянських гарб, хур, маж, бідок, безтарок, драбиняків, возів усякої форми та віку, то нахилених передком у землю, то перекинутих назад із здійнятими догори голоблями.