Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Ви, напевно, знайомі з мадам д’Етрель?
— Так, це моя приятелька.
— Яка мила жінка!
— Чарівна! Насправді виборна натура; до того освічена й артистка з голови до ніг; чудово співає й малює досконало.
Фабрикант розмовляв з графом, і крізь деренчання вікон іноді проривалися слова: «купон, пайка, премія, термін».
Люазо, що захопив у корчмі стареньку колоду карт, засмальцьованих за п’ять років совгання ними на погано витертих столах, грав з дружиною в безик.
Черниці піднесли довгі чотки, що висіли у них коло пояса, воднораз перехрестилися, й раптом їхні губи швидко заворушилися, все поспішаючи й поспішаючи та прискорюючи своє нерозбірливе шепотіння — так наче вони молилися наввипередки; коли-не-коли вони цілували
Корнюде нерухомо сидів і роздумував.
Після трьох годин дороги Люазо склав карти.
— Я вже виголоднівся, — сказав він.
Його дружина розвинула пакунок і дістала відтіля шматок холодної телятини. Вона акуратно накраяла її тоненькими твердими скибочками, і вони вдвох заходилися їсти.
— А чи не зробити це саме й нам? — сказала графиня.
З нею погодились, і вона розпакувала провізію, зготовлену на дві сім’ї. То був один з тих довгуватих полумисків, що мають покришку із фаянсовим зайчиком, щоб позначити, що під нею є справжній заячий паштет, різні ковбаси, в яких білі жилки сала перемежалися з темною дичиною й іншим дрібно посіченим м’ясом. На куску швейцарського сиру, загорнутого в газету, видніло слово: «Пригоди», відбите на його маслистій поверхні.
Черниці розвинули кільце ковбаси, що пахла часником; а Корнюде, засунувши обидві руки разом у широкі кишені свого подорожнього пальто, з одної витягнув чотири твердих яйця, а з другої — шкоринку хліба. Він обідрав шкаралупу, кинув її собі під ноги в солому й почав кусати яйце, так що кришки сипалися на його велику бороду і жовтіли на ній, як зірки.
У поквапу й тривозі раптового пробудження Пампушка не встигла подбати про їжу; і тепер, розлютована, спересердя важко дихаючи, вона дивилася на всіх оцих людей, що спокійнісінько їли. Одразу був її охопив бурхливий гнів і вона розімкнула рота, щоб викласти їм усе навпростець у лайці, готовій зірватися їй з уст, але не змогла говорити, так роздратування душило її.
Ніхто на неї не дивився, ніхто й не думав про неї. Вона відчувала, що тоне в презирстві цих чесних падлюк, які спершу жертвували нею, а потім кинули, наче брудну й нікчемну річ. Тут їй пригадався великий кошик, повний всіляких смачних наїдків, які вони так жадібно зжерли, її двоє ситих, залитих холодцем курчат, її паштет, грушки, чотири пляшки бордо; і злість її враз обірвалася, як рветься туго натягнена шворка, — вона почувала, що от-от заплаче. Вона зробила величезне зусилля, напружилась, ковтала сльози, як дитина, та вони все підступали до її очей, виблискуючи на віях, — і раптом дві великі сльози скотилися з очей і тихо капнули на її щоки. Услід за ними потекли інші, вже швидше, наче краплі води, що просякають крізь скелю, і рівномірно падали на її пишні опуклі груди. Вона сиділа випростана, з зосередженим поглядом, з лицем блідим та суворим, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги.
Але графиня помітила і знаком показала своєму чоловікові. Він знизнув плечима, наче говорив: «Що ж робити, я не винен». Мадам Люазо з глухою усмішкою й виглядом переможниці промурмотала:
— Вона оплакує своє безчестя.
Дві побожні сестри, завинувши в папір рештки своєї ковбаси, почали знов молитися.
Тоді Корнюде, перетравлюючи з’їдені яйця, витягнув свої довгі ноги під лавку навпроти, вивернувся, склав руки навхрест, усміхнувся, наче людина, що надумала, як добре пожартувати, і почав висвистувати «Марсельєзу».
Усі спохмурніли. Народна пісня, очевидно, була не до вподоби його сусідам. Вони стали нервовими, роздратованими і мали такий вигляд, наче готові були скавуліти, як собаки, що почули катеринку. Він це помітив і вже не вгавав. Іноді навіть півголосом наспівував слова:
Любов священна до вітчизни, Дай силу мститися рукам! Свободо люба, в битви грізні Шляхи торуй захисникам! [6]Їхали швидше, бо сніг став твердіший; і до самого Дьєппа, увесь довгий та нудний час подорожі, на вибоях, спершу в сутінках ночі, потім у глибокій темряві карети, він з жорстокою впертістю монотонне й мстиво висвистував далі, примушуючи потомлених і доведених до розпачу пасажирів від початку й до кінця слухати його пісню і згадувати такт за тактом кожне її слово.
6
Переклад Миколи Вороного.
А Пампушка плакала; іноді в імлу між двох куплетів вривалося ридання, якого вона не могла стримати.
ДІМ ТЕЛЬЄ
Іванові Тургенєву,
на знак глибокої приязні
та великої пошани.
I
Туди ходили щовечора, десь коло одинадцятої години, так само просто, як ходять до кав’ярні.
Збиралися там шість чи вісім чоловік, завжди ті самі, не абиякі гультяї, а люди поважні, крамарі та міська молодь; пили шартрез і жирували злегенька з дівчатками або ж балакали на серйозні теми з мадам , яку всі поважали.
Десь під північ вертали додому. Молодь інколи лишалася ночувати.
Маленький, нажовто фарбований будинок мав хазяйський вигляд і стояв на розі вулички, позад церкви Святого Етьєна; з його вікон видно було гавань з численними кораблями, що їх розвантажували, чимале солончакувате болото, прозване Сагою, а туди далі — берег Діви та стару, геть посірілу каплицю.
Мадам походила з статечної селянської родини з департаменту Ер і взялася за цю професію зовсім так, як би стала модисткою або пралею. Упередження проти безчестя, зв’язаного з проституцією, таке живуче та міцне по містах, не існує по нормандських селах. Селянин каже: «Це добра робота» — і посилає свою дитину тримати дівчачий гарем, так само як посилав би її орудувати пансіонатом для панночок.
Цей дім, зрештою, дістався їй у спадщину від старого дядька, що раніше посідав його. Мосьє та мадам колись тримали корчму недалеко від Івето, але негайно її ліквідували, розміркувавши, що заклад у Фекані дасть їм більший зиск; і от одного дня вони прибули, щоб узяти на себе провід у справі, яка без хазяїв почала занехаюватися.
Добрячі вони були люди, а тому й персонал їхній, і сусіди одразу ж поставилися до них приязно.
По двох роках господар помер від апоплексичного удару. Нова професія вимагала від нього ледачого і нерухомого життя, отже, він погладшав, і це видиме здоров’я загубило його.
Мадам, овдовівши, стала предметом марних зальотів для всіх постійних відвідувачів, але, так принаймні казали, вона була неприступна, і навіть її дівчата, пильно стежачи, нічого не могли запримітити.
Вона була велика на зріст, огрядна з себе і миловидна, її обличчя, зблідле в сутіні завжди зачиненого помешкання, вилискувало, неначе вкрите масним лаком. Скромна зачіска, з чужих у кучері звитих кіс, що оточувала чоло, надавала їй надто молодого вигляду і не пасувала до уматерілих форм. Завжди весела, з ясним обличчям, вона радо жартувала, але з відтінком стриманості, котрої ще не вибавила в ній нова справа. Гостре слово її завжди трохи соромило; коли ж який зле вихований юнак називав її заклад на власне його ім’я, вона сердилася, обурювалася. Зрештою, вона мала делікатну душу, і хоча по-дружньому поводилась зі своїми дівчатами, але ж охоче повторювала, що «вона їм нерівня».