Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Кинулися до Фоланві, але служниця відповіла, що пан, через астму, ніколи не встають до восьмої години і що вони суворо заборонили будити себе раніше, хіба тільки в разі пожежі.
Хтіли були поговорити з офіцером, та виявилося, що це неможливо, хоча й мешкав він у корчмі: один добродій Фоланві мав право перемовлятися з ним у цивільних справах. Треба було чекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і взялись до дрібних справ.
Корнюде улаштувався в кухні біля високого коминка, де палав великий вогонь. Він звелів принести йому сюди столика й кухоль пива, витяг свою люльку, що тішилася серед демократів повагою такою майже, як і він сам: начеб, послуговуючи Корнюде, вона
Люазо, сказавши, ніби йому треба розім’яти ноги, пішов до місцевих купців запропонувати своє вино. Граф і фабрикант завели розмову про політику. Вони передбачали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — на якогось невідомого рятівника, героя, що з’явиться тоді, коли все занепаде: на якого-небудь Дю-Гесклена *, може, Жанну д’Арк * чи навіть нового Наполеона І. О, якби спадкоємець імператорів не був такий молодий! Корнюде, слухаючи їх, усміхнувся, мов людина, що знає таємниці долі. Його люлька кадила на всю кухню.
Коли вибило десять, з’явився добродій Фоланві. Всі кинулися його розпитувати; але він тільки й міг, що повторити кілька разів без жодної зміни оці слова:
— Офіцер сказав мені ось що: «Добродію Фоланві, дайте розпорядження, щоб не запрягали завтра карети для цих подорожніх. Я не хочу, щоб вони виїхали без мого дозволу. Розумієте? От і все!»
Тоді надумали побачитися з офіцером. Граф послав йому свою візитову картку, на якій добродій Каре-Ламадон дописав своє прізвище зо всіма титулами. Пруссак дав відповідь, що прийме їх після того, як поснідає, цебто коло першої години.
Ввійшли дами, й хоча всі були занепокоєні, трохи попоїли. Пампушка видавалась хворою й надзвичайно збентеженою.
Допивали каву, коли прийшов денщик за графом і фабрикантом.
Люазо до них пристав, але хоч як намагалися вони захопити з собою Корнюде, щоб надати відвідинам більшої врочистості, він згорда оголосив, що й чути не хоче про будь-які стосунки з німцями; і зостався біля свого коминка, попросивши другий кухоль пива.
Троє чоловіків піднялися на другий поверх і були введені до найкращої в корчмі кімнати, де їх прийняв офіцер; вивернувшись у фотелі, з ногами на коминкові, він палив з довгої порцелянової люльки; одягнений він був у хатній блискотючий халат, напевно, вкрадений у залишеному помешканні якого-небудь буржуа, що не мав доброго смаку. Він не встав, не привітався, навіть не подивився на них. Він становив чудовий зразок хамства, природного для переможця на війні.
Нарешті він мовив:
— Чого фам трепа?
Взяв слово граф:
— Ми хочемо їхати, пане.
— Ні.
— Чи не можу дізнатися чому?
— Тому, що я не хочу.
— Дозволю собі з пошаною зауважити вам, добродію, що ваш головний генерал дав нам дозвіл виїхати й дістатися до Дьєппа; і я не думаю, що б ми могли зробить щось такого, чим заслуговували б такої суворості.
— Я не хочу… От і фсе… Мошете йти.
Уклонившись, усі троє вийшли.
По обіді стало якось сумно. Вибрик пруссака був зовсім незрозумілий, кожному зринали в головах найдивовижніші думки.
Всі зібралися в кухні й без краю сперечалися, домислюючись найнеймовірніших речей. Може, їх хочуть затримати, як заручників, але для якої мети? Чи, може, забрати в полон? Або, швидше, вимагати за них велике викупне? На оцій думці їх охопила паніка. Найбільше поналякувались найбагатші: вони вже уявляли собі, як їм доведеться вирятовувати своє життя — висипати повні мішки золота в руки цього нахабного солдата. Вони сушили собі голови, вигадуючи всякі пристойні брехні, щоб затаїти свої багатства й видати себе за зовсім бідних. Люазо навіть зняв свого ланцюжка від годинника й заховав у кишеню. З наближенням ночі їхні острахи зросли. Засвітили лампу, а що до обіду залишалося дві години, пані Люазо запропонувала зіграти в тридцять одно. Цим можна було бодай душу розважити. Всі погодились. Навіть Корнюде, погасивши з чемності свою люльку, взяв участь у грі.
Граф потасував карти, здав, — Пампушка зразу ж мала тридцять одно; інтерес до гри скоро вгамував побоювання, що тривожили їхні думки. Корнюде, проте, помітив, що подружжя Люазо змовилося і махлює…
Коли сідали до столу, з’явився добродій Фоланві і своїм ядушливим голосом сказав:
— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи вона не змінила ще своєї думки.
Пампушка встала й зблідла, потім, раптом зчервонівши, як калина, вона прямо задихнулася від злості, що не могла зовсім говорити. Врешті вона вигукнула:
— Скажіть ви йому, отому мерзотнику, отій гидоті, отій прусській стерві, що я ніколи не погоджуся, розумієте: ніколи, ніколи!
Гладкий корчмар вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали розпитувати, благали відкрити тайну свого одвідання офіцера. Зразу вона противилася, але незабаром таки сказала:
— Чого він хоче!.. Чого він хоче?.. Він хоче спати зо мною! — скрикнула вона. Нікого не образили ці слова, настільки всі були обурені. Корнюде аж розбив свою шклянку, стукнувши нею об стіл. Зчинився дружний крик обурення проти цього паскудного солдафона, всі дихали гнівом, всі об’єдналися для відпору — так, наче з кожного правили ту частину жертви, що вимагали од неї. Граф з огидою заявив, що оці-то люди поводяться, наче давні варвари. Особливо жіноцтво виявило Пампушці своє ніжне співчуття. Черниці, що виходили тільки до столу, посхиляли голови й мовчали.
А проте, коли трохи втихомирилося, почали обідати; розмова не ладилася: всі роздумували.
Дами швидко порозходились, а мужчини, запаливши цигарки, затіяли гру в екарте; до компанії вони запросили й добродія Фоланві, маючи намір непомітно випитати в нього, в який спосіб можна зломити офіцерову впертість. Але ж корчмар думав тільки-но про свої карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і раз у раз повторював:
— Грайте, панове, грайте!
Його увага так була зосереджена на картах, що він забував одхаркуватись, і від цього в грудях у нього іноді наче грали орг'aни. Його легені своїм свистінням давали всю гаму астми — від глибоких басових нот до тоненького хрипу молодого півника, що вчиться співати.
Він навіть одмовився йти спати, коли його дружина, яка аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла одна, бо була «з ранніх» і завжди вставала разом з сонцем, а чоловік її був опівнічником і ладен був просидіти з приятелями до самого ранку. Він крикнув їй: «Постав мені гогель-могель біля вогню!» — і провадив далі гру. Коли стало ясно, що витягти з нього не можна нічого, було оголошено, що час уже спати, — і всі пішли по своїх кімнатах.
Другого дня повставали знову-таки рано в якійсь непевній надії поїхати, ще палкіше прагнучи цього, страхаючись на думку, що доведеться провести день в цій жахливій корчомці.