Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Веселий настрій вернувся сам собою — такою втішною здавалася їм урешті ця історія. Граф і собі жартував, і трохи навіть ризиковано, але так влучно, що не можна було не сміятись. Люазо також пустив кілька сороміцьких, уже грубіших, дотепів, та ніхто не образився; запанувала думка, брутально висловлена його дружиною: «Раз що це ремество її, цієї дівки, чому ж вона відмовляє саме цьому одному?» А мила мадам Каре-Ламадон, здавалося, навіть думала про те, що на Пампущиному місці вона б відмовила комусь іншому, аніж офіцерові.
Змовники довго обговорювали тактику облоги, наче справа йшла про фортецю. Умовилися, яку роль кожний буде відігравати, на які аргументи спиратися, до яких маневрів удаватися. Було встановлено план атаки, несподіваних
Один лишень Корнюде тримався осторонь, не беручи зовсім участі в змові.
Всі ж увагу свою так глибоко віддали цьому, що й незчулися, як увійшла Пампушка. Але граф стиха шепнув: «Чшш», і всі підвели очі. Вона стояла перед ними. Всі раптом змовкли. Сталося деяке замішання, і зразу не здобулися, що їй сказати. Графиня, вихована більш за інших лукавством салонів, запитала:
— Що, цікаво було на тих хрестинах?
Товстуха, ще зворушена обрядом, описала все: осіб, пози і навіть церкву.
— Це ж так добре часом помолитися, — додала вона.
До сніданку задовольнялися з того, що були чемні з нею, аби збільшити її довіру та добитися послуху.
А лише сіли до столу, почались підступи під неї. Спершу йшла розмова взагалі про самопожертви. Наводили стародавні приклади: Юдіти й Олоферна *, потім — без жодної рації — Лукреції та Секста *, Клеопатри *, що перепускали через свою постіль всіх ворожих воєначальників, обертаючи їх у своїх слухняних невільників. Було навіть розказано про розквітлу в уяві цих неосвічених мільйонерів зовсім фантастичну історію, ніби громадянки Рима ходили в Капую й там присипляли у своїх обіймах Ганнібала *, його отаманів та загони найнятих солдатів. Потім перелічили всіх жінок, які стримували завойовників, роблячи зі свого тіла поле для баталій, спосіб володарювати, знаряддя, щоб героїчними пестощами своїми скорити гидких і ненависних людей, жертвуючи своєю чеснотою для помсти й самозречення.
Говорили навіть, у затушкованих висловах, про ту з відомої сім’ї англійку, яка прищепила собі жахливу й заразливу хворобу, щоб передати її Бонапартові, котрого дивом тільки врятувала раптова слабість у хвилину фатального рандеву.
І про все це розповідали стримано й пристойно; лише іноді виявлявся штучний захват, розрахований, власне, на те, щоб викликати бажання змагатися.
Врешті можна було подумати, що єдина роль жіноча на землі — це повсякчасна самопожертва, безнастанне віддавання себе на примхи солдатські.
Обидві черниці, заглиблені в думках, здавалося, нічого не слухали. Пампушка мовчала.
Їй дали на роздуми цілий день. Але замість називати її «мадам», як це було досі, їй говорили чомусь просто «мадемуазель», так наче хотіли показати, що вона втратила пошану, яку мала раніше, і дати їй відчути її сороміцьке становище.
Коли подали бульйон, з’явився добродій Фоланві і повторив ту ж саму фразу:
— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи не змінила вона ще своєї думки.
Пампушка сухо відповіла:
— Ні, добродію.
За обідом коаліція послабшала. В Люазо вихопилось зо три недоречних фрази. Кожен на всі лади силкувався вишукати нових прикладів, та нічого не знаходив, коли це графиня, можливо й без упередженої думки, а просто відчуваючи потребу вшанувати релігію, почала розпитувати у старшої черниці про подвиги з життя святих. Отже, багато святих доконували вчинки, які могли бути злочинними в наших очах; тільки церква радо прощає такі гріхи, коли діють їх для слави Божої або для блага ближніх. Це був могутній доказ, і графиня користалася з нього. І от тоді, — чи тому, що вони без слів розуміли одно одного, чи через ту притаєну догадливість, яка відзначає кожного, хто носить духовний одяг, чи просто з незрозуміння або з услужливого дурного розуму, — стара черниця змові цій принесла величезну підтримку, її вважали за соромливу, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою. Ця вже не вагалася перед казуїстичними заходами; її переконання були подібні до залізної штаби; її віра була завжди непохитна; її совість не мала сумнівів. Для неї була цілком природна Авраамова жертва, — і вона б негайно вбила батька та матір з наказу неба; і ніщо, на її думку, не може розгнівати Господа, коли намір похвальний. Графиня, використовуючи святий авторитет своєї несподіваної співучасниці, примусила її зробити ніби навчальний переказ цієї відомої моралі: «Намір освячує засоби».
Графиня запитала в неї:
— Виходить, на вашу думку, сестро моя, що Бог попускає все й дарує всякий вчинок, аби мотив був чистий?
— Хіба можуть бути сумніви? Вчинок, сам по собі гідний осуду, часто заслуговує на похвалу заради думки, що натхнула його.
Отак вони все гомоніли, розгадуючи волю Бога, упереджаючи його ухвали й примушуючи його цікавитися справами, що, власне, аж ніскільки його не торкалися.
Усе це подавалося дипломатично, обережно, стримано. Але кожне слово святої в каптурі діви робило проломину в обурливім опорі куртизанки. Далі, ухиляючись од теми, жінка з чотками говорила про монастирі свого ордену, про свою начальницю, про себе та про свою милу сусідку, дорогу сестрицю громади святого Нисефора. Їх викликали в Гавр до шпиталю доглядати солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, детально змальовуючи їхню хворобу. І тому, що їх затримали в дорозі з примхи цього пруссака, могло перемерти багато французів, яких вони, можливо, врятували б. А ходити коло хворих у військових шпиталях — це її фах; вона була в Криму, в Італії, в Австрії, і з розповіді її про ці походи несподівано виявилося, що вона одна з тих войовничих черниць, які ніби й створені на те, щоб іти за військом, підбирати в розпалі бою поранених на полях і краще за командира стримувати непокірних вояків; то була справжня полкова сестра, а її рябе, подзьобане віспою обличчя становило символ тих спустошень, що чинить війна.
Після неї ніхто нічого не сказав: остільки, здавалося, був сильний ефект.
По обіді зараз же всі швидко порозходились по своїх кімнатах і другого дня зійшлися досить пізно.
Сніданок пройшов тихо. Треба було дати час, щоб зерно, посіяне напередодні, проросло й зростило плоди.
По сніданку графиня запропонувала пройтися; граф, як умовилися, дав руку Пампушці й пішов з нею позад усіх.
Він заговорив до неї тим отецьким, фамільярним, трохи зневажливим тоном, якого солідні люди вживають у розмові з такими дівчатами, — називаючи її «моя дорога дитино» і звертаючись до неї з височини свого соціального стану й своєї незаперечної чесноти. І зразу ж він приступив до самої суті справи:
— Виходить, ви вважаєте за краще залишити нас тут, наражаючи, як і саму себе, на всякі насильства в разі поразки прусського війська, ніж погодитись на ту маленьку ласку, яку ви так часто виявляли за свого життя?
Пампушка нічого не відповіла.
Він брався вплинути на неї ніжністю, доказами, збудити її почутливість. Він зумів триматися графом і в той же час виказував чемність, облесливість, правив компліменти. Він вихваляв послугу, яку вона могла б їм зробити, говорив про їхню вдячність; потім, раптом звеселілий, звернувся до неї на «ти»:
— І ти знаєш, моя мила, після цього пруссак міг би похвалитись, що поласував такою славною дівчиною, яких не багато знайдеться в його країні.
Пампушка не відповіла й тут же нагнала компанію.
Вернувшись додому, вона пішла до себе й більше не з’являлася. Тривога дійшла краю. Що-то вона зробить? Скільки-то буде мороки, якщо вона огинатиметься?
Настала пора обідати; ждали її даремне. Увійшов добродій Фоланві й оголосив, що мадемуазель Руссе погано себе почуває й просить сідати до столу без неї. Всі нащулили вуха. Граф підійшов до хазяїна й тихо спитав: