Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Люазо вклонився:
— Слово честі, я не відмовлюсь, по щирості, бо більше не витримаю. На війні треба й поводитись по-воєнному — правда ж, мадам? — І, оглянувши всіх супутників, додав: — Під такий час дуже приємно зустріти людину, що може стати в пригоді.
Він розіслав на колінах газету, щоб не забруднити штанів; складаним ножем, що завжди був у нього в кишені, наштрикнув стегенце курчати, все в холодцеві, одкусив і почав жувати з таким видимим удоволенням, що в диліжансі з одчаю тяжко зітхнули.
Тоді Пампушка скромним і ласкавим голосом запропонувала добрим сестрам поділити з нею трапезу. Вони обидві вмить погодилися і, пробурмотавши якусь
Роти безперестанку одкривались і закривались, ковтали, жували, вминали, аж за вухами лящало. Люазо у своїм куточку працював люто і стиха запрошував свою дружину наслідувати приклад. Вона довго противилася, але потім, відчувши корчі в животі, піддалася. Тоді Люазо, добираючи слів, запитав у своєї «чарівної супутниці», чи не дозволила б вона йому дати маленький кусочок мадам Люазо. Пампушка з привітною усмішкою відповіла:
— Авжеж, будь ласка, пане, — і простягла миску.
Коли відкоркували першу пляшку бордо, сталося деяке замішання, бо була одна тільки шклянка. Її почали передавати одне одному, щоразу обтираючи. Тільки Корнюде, очевидно з увічливості, пригубив у тому самому місці, яке ще було вогке від губів сусідки.
Сидячи серед людей, що запихались їжею, задихаючись від її запаху, граф та графиня де Бревіль, а також пан і пані Каре-Ламадон витерплювали ті жахливі тортури, що їх звуть танталовими муками *. Раптом молода жінка фабрикантова так тяжко зітхнула, що всі мимоволі обернулися; вона зблідла, як сніг надворі, очі її заплющилися, схилилася голова — вона знепритомніла. Чоловік її, збезглузділий, благав усіх допомогти їй. Всі розгубилися, а старша з черниць, підтримуючи голову хворої, всунула їй у губи Пампущину шклянку і дала ковтнути кілька крапель вина. Прекрасна дама заворушилася, розплющила очі, усміхнулася й промовила завмерлим голосом, що почуває себе зараз дуже добре. Але щоб цього вдруге не трапилось, черниця примусила її випити цілу шклянку бордо й додала:
— Це тільки з голоду, й більше нічого.
Тоді Пампушка, зчервоніла й схвильована, пролепетала, звертаючись до чотирьох пасажирів, що постилися:
— А боже мій, коли б я насмілилася запропонувати цим добродіям і дамам…
Вона замовкла, боячись почути образливу відмову.
Слово взяв Люазо:
— Їй-богу, в таких випадках усі люди — брати й повинні допомагати одне одному. Ну, мадам, не церемоньтеся, сто чортів, беріть! Хтозна, чи ми найдемо де переночувати? При цій їзді ми будемо в Тоті не раніш, як завтра опівдні.
Всі вагалися, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність за згоду.
Нарешті граф розв’язав питання. Він обернувся до сторопілої товстухи й величним тоном джентльмена сказав їй:
— З щирою подякою ми приймаємо вашу пропозицію, мадам.
Важко ступити лише перший крок. Раз Рубікон * було перейдено, всі перестали соромитися. Кошика спорожнили. В ньому ще знайшовся, крім курчат, паштет з гусячої печінки, паштет із дроздів, шмат вудженого язика, красанські груші, пундики, печива різні й повний слоїк корнішонів та маринованої цибулі. Пампушка, як і всі жінки, вельми любила все гостре.
Не можна було їсти харчі цієї дівчини й не розмовляти з нею. Тому й знялася балачка, спершу стримана, а потім щиріша, бо Пампушка велася дуже добре. Панії де Бревіль та Каре-Ламадон, що мали великий досвід у справах життьового такту, стали ввічливими й ґречними. Особливо графиня виявила приязну ласкавість шляхетної пані, яку жодне знайомство не може забруднити, — вона поводилася чарівно. Зате огрядна мадам Люазо, що була жандармської вдачі, зоставалася незламною: говорила мало, а їла багато.
Балакали, звичайно, про війну. Розповідали про жахливі вчинки пруссаків та про хоробрість французів; і всі ці люди, що самі тікали, віддавали належне відвазі солдатів. Швидко перейшли на особисті пригоди, й Пампушка з правдивим хвилюванням, з тою палкістю, як ото, бува, іноді повії висловлюють свої природні поривання, розповіла, чому вона залишила Руан.
— Спершу я думала зостатися, — почала вона. — У мене всього було повна хата, і я вважала, що краще годувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Але як я побачила оцих пруссаків, це було сильніше од мене! Кров кипіла у мене од злості, і я проплакала цілісінький день з сорому. О, якби я була мужчиною! Я дивилася на них з вікна, на цих товстих кнурів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не шпурнула в них чимсь замашним. І от прийшли вони до мене на постій; тут я першому вчепилася в горло. Душити німця не важче, ніж будь-кого іншого! І я б його задушила, коли б не відтягли мене за волосся. Після цього мені довелося переховуватись. Нарешті трапилася нагода, і я виїхала. І оце я тут.
Її дуже вихваляли. Вона зростала в очах своїх супутників, що не виявили такої сміливості; а Корнюде, слухаючи її, всміхався з апостольською прихильністю і похвалою; отак священик слухає, як побожний славить Бога, бо довгобороді демократи на патріотизм таку ж монополію мають, яку люди в рясі — на релігію. Що ж до мови, то він говорив повчально, з пафосом, запозиченим із прокламацій, що їх розліплювали щодня на стінах, і закінчив красномовною тирадою, де майстерно випатрав цього «мерзотника Баденге» *.
Але тут Пампушка зразу розгнівалась, бо була бонапартисткою. Вона стала червонішою од вишні і, заїкуючись, з обуренням сказала:
— Я б вас дуже хотіла бачити на його місці, саме вас. Ото було б хороше. Це ж ви зрадили цього чоловіка! Коли б країною правили такі паскудники, як ви, нічого було б більше робити, як тікати з Франції куди очі світять!
Корнюде, ніби байдужий, зберігав зневажливу посмішку вищої істоти, але чулося, що дійде до сварки, — то встряв у розмову граф і ледве заспокоїв розгнівану дівчину, владно зауваживши, що всякі щирі думки потрібно поважати. Проте графиня та мануфактуристова жінка, що мали в душі й сліпу ненависть людей привілейованого класу до республіки, й інстинктивну пристрасть всього жіноцтва до сухозлотного та деспотичного уряду, почували мимоволі симпатію до цієї сповненої самоповаги повії, почуття якої здавалися такими подібними до їхніх.
Кошик спорожнів. Десять чоловік легко спустошили його, жалкуючи, що він був маленький. Розмова ще деякий час тривала, трохи все ж охоловши після того, як скінчили їжу.
Насувалася ніч, темнота потроху згусала, і холод, дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, дарма що вона була гладка. Тоді мадам де Бревіль запропонувала їй свою жарівню для ніг, в яку вже кілька разів підкладали вугілля, — Пампушка зараз же погодилась, бо почувала, що ноги її клякнуть. Мадам Каре Ламадон і Люазо дали свої жарівні черницям.