Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.
Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона загладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чути було лише якесь непевне й невловиме шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.
Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши
— Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.
Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.
На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили ці прилади й деякий час тихими голосами перелічували одна одній їхні вигоди, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.
Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох — з причини тяжкої дороги — голос ізнадвору запитав:
— Всі сіли?
Голос ізсередини відповів:
— Так, усі.
Вони рушили.
Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в сніг; весь короб рипів з якимось глухим потріскуванням, коні ковзались, сапали, аж пара з них знімалась; а довжелезний фурманський батіг безупинно хляскав, метлявся на всі боки, змотуючись і розмотуючись тонкою гадюкою, і раптом стьобав округлий конячий круп, що сіпав од цього ще з більшим напруженням.
Помалу дніло. Ті легкі сніжинки, які один із подорожніх, руанець чистої крові, прирівняв до бавовняної зливи, вже не падали. Неясне, наче брудне світло плинуло крізь великі, важкі та темні хмари, що надавали більшої сліпучості білому полю, де з’являлись то ряд високих, вбраних у паморозь дерев, то хатка у сніговій відлозі.
Освітлені цією ранішньою зорею пасажири почали цікаво розглядатися на своїх сусідів.
У самій глибині, на кращих місцях, сидячи одне проти одного, куняли пан і пані Люазо, гуртові торгівці вином по вулиці Гран-Пон.
Люазо, колишній прикажчик, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і нажив великі статки. Він дуже дешево продавав дрібним сільським крамарям своє поганюче вино і вславився серед своїх знайомих та приятелів як спритний крутій, справжній нормандець — хитрий та життєрадісний.
Репутація шахрая так твердо усталилася за ним, що на одній вечірці в префектурі пан Турнель, автор байок та співомовок, дотепник і задирака, місцева знаменитість, запропонував дамам, оспалим з нудьги, гру «пташка літає», [5] і цей жарт облетів вітальню префекта, а звідти попав у вітальні городян, і цілий місяць уся округа реготала, аж у боки бралася.
5
Гра слів «L’oiseau vole» — птиця літає, «Loiseau vole» — Люазо краде.
Крім цього, Люазо був відомий різними своїми витівками та жартами, іноді й недоречними: отже, кожен, знавши річ про нього, неодмінно додавав:
— Дивак він, цей Люазо.
Маленький на зріст, він немовби складався з самого лише округлого живота, над яким пишалося червонясте обличчя, облямоване двома сивуватими баками.
Його висока, міцна та енергійна жінка з гучним голосом і крутим норовом була втілення звітності, порядку в їхньому торговельному домі, тоді як сам Люазо оживлював його своєю живорадісною метушнею.
Побіч їх, свідомий своєї гідності і високого становища, сидів пан Каре-Ламадон — людина статечна й поважна серед бавовнярів, власник трьох прядилень, кавалер Почесного легіону і член генеральної ради *. За імперії він увесь час очолював умірковану опозицію з тим тільки наміром, щоб заробити згодом більше на приєднанні до партії, з якою він змагався, за його власним виразом, лицарською зброєю. Пані Каре-Ламадон, набагато молодша від свого чоловіка, була втіхою для родовитих офіцерів, призначених до руанської залоги.
Вона сиділа навпроти свого чоловіка — маленька, гарненька, закутана у свої хутра, — і тоскними очима розглядала середину злиденного диліжанса.
Її сусіди, граф і графиня Гюбер де Бревіль, мали одне з найдавніших і найславетніших прізвищ у Нормандії.
Граф, старий шляхтич, величний на вигляд, силкувався хитрощами свого вбрання підкреслити свою природну подібність з королем Анрі IV, який, коли вірити легенді, — гордощам фамільним, — спричинився до вагітності одної з паній Бревіль, а чоловік її через це саме став графом і губернатором на провінції.
Граф Гюбер, колега п. Каре-Ламадона по генеральній раді, репрезентував партію орлеаністів * у департаменті. Історія його одруження з дочкою одного дрібного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскільки графиня була справжньою аристократкою, оскільки вона вміла у себе приймати краще за всіх і навіть славилася за полюбовницю одного з синів Луї-Філіппа, — все вельможне панство поважало її, і її салон уважався за перший в окрузі, єдиний, де збереглась старосвітська чемність і куди трудно було доступити.
Багатство Бревілів, усе їхнє нерухоме майно давало, як казали, щось із п’ятсот тисяч щорічного прибутку.
Оці шість чоловік займали глибину диліжанса й уособлювали забезпечену, спокійну і сильну верству громадянства, верству поважних і чесних людей, вірних релігії, людей з твердими принципами.
Так якось випало, що все жіноцтво сиділо на одній лавці; а графиня мала за сусідок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотіли «Pater» і «Ave» *. Одна з них була вже літня, з подзьобаним ямочками обличчям, так ніби в нього влучив цілий набій шроту. Друга, дуже мізерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голівку й сухотні груди, підточені тією ненажерливою вірою, що творить мучеників та фанатиків.