Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Він не візьме її… Я… не хочу!
Вальтер підвівся, взяв лампу й сказав:
— Слухай, ти уперта, як і всі жінки. Ви чините, як вам підказує чуття. Ви не вмієте миритись з обставинами… ви уперті! А я кажу, що він одружиться з нею… Так треба.
І вийшов, човгаючи пантофлями. Пройшов, мов кумедний привид, у нічній сорочці по широкому коридору розлогого сонного будинку й тихо зайшов до своєї кімнати.
Пані Вальтер стояла, приголомшена несусвітним болем. Вона ще не гаразд усе зрозуміла. Вона тільки мучилась. Потім їй здалося, що не може тут стояти до ранку, їй безтямно хотілось тікати, бігти
Думала, кого може до себе покликати. Кого? Не знаходила. Священика! Так, священика! Впасти йому до ніг, признатись йому у всьому, висповідати йому свій гріх і свій розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може побратись із Сюзанною, і не допустить до цього.
Їй негайно треба священика! Але де ж його знайти? Куди піти? Проте так вона не могла лишатись.
Тоді перед її очима промайнув, ніби видиво, ясний образ Ісуса, що йшов по хвилях. Вона побачила його так виразно, немов дивилась на картину. Отже, він кликав її. Він казав їй: «Прийди до мене. Схились навколішки до моїх ніг. Я заспокою тебе, я навчу тебе, що робити».
Вона взяла свічку, вийшла й подалась до оранжереї. Ісус був геть у кінці її, в кімнатці, що зачинялась заскленими дверима, щоб вогкість не зіпсувала полотна.
Кімнатка ця нагадувала каплицю серед дивовижного лісу.
Увійшовши до зимового саду, який бачила завжди в ясному освітленні, пані Вальтер злякалась його темної глибочини. Важкі випари тропічних рослин нависали густим туманом. Двері скрізь були зачинені, і повітря цього дивного гаю, замкнене під скляною банею, душило груди, дурманило, п’янило, було насолодне й болісне, оповивало тіло невиразним почуттям збудної сласності й смерті.
Нещасна жінка поволі йшла, схвильована темрявою, де в миготінні свічки перед нею зринали чудернацькі рослини на взір страхіть, облудних істот, несвітських потвор.
Раптом вона побачила Христа. Розчинила двері до кімнати й упала перед ним навколішки.
Спочатку вона безтямно молилась, шепотіла слова любові, жагучі й розпачливі благання. Коли ж запал її поклику втишився, підвела на нього очі й завмерла зі страху. Він так нагадував Любого друга у відблисках тремтячого світла, що, здавалось, не Бог уже, а коханець на неї дивився. Це були його очі, його чоло, вираз його обличчя, його холодний та гордовитий вигляд.
Вона бурмотіла: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» А ім’я Жорж тремтіло їй на устах. Зненацька вона подумала, що, може в цей самий час Жорж володів її дочкою. Він сам з нею десь у кімнаті. Він! Він! З Сюзанною!
Вона казала: «Ісусе!.. Ісусе!..» Але думала про них, про свою дочку й про свого коханця! Вони самі, в кімнаті… вночі. Вона бачила їх. Бачила їх так виразно, що вони стояли перед нею замість картини. Вони всміхаються. Цілуються. В кімнаті темно, завіса над ліжком відхилена. Вона підвелася, щоб підійти до них, щоб узяти дочку за волосся й вирвати з його обіймів. Вона схопить її за горло, задушить її, свою дочку, свою ненависну дочку, що тому чоловікові віддавалась. Ось торкнулась уже…
Її руки вдарились об полотно, її пальці черкнулись ніг Христа.
Вона голосно скрикнула й упала горілиць. Свічка, перекинувшись, погасла.
Що було далі? Їй довго ввижалось щось чудернацьке й страшне. Перед очима її весь час стояли Жорж і Сюзанна, обнявшись із Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання.
Вона невиразно почувала, що лежить не у своїй кімнаті. Хотіла схопитись бігти, але не могла. Якесь заціпеніння охопило її, скувало їй тіло, лишивши на волі тільки думку — тривожну, пригнічену гидкими, нереальними, фантастичними видивами, пойняту нездоровим сном, чудним, часом і смертельним сном, що нагонять на людину усипливі тропічні рослини з химерними обрисами й дурманною запашністю.
Вранці пані Вальтер підняли непритомну, напівзадушену коло «Ісуса на хвилях». Вона так захворіла, що навіть боялись за її життя. Тільки другого дня вона цілком прийшла до пам’яті. І почала тоді плакати.
Слугам пояснили, що Сюзанну несподівано вислали до монастиря. Пан Вальтер отримав від Дю Руа довгого листа і відповів згодою на його шлюб з дочкою.
Любий друг кинув це послання в поштову скриньку, коли виїздив із Парижа, бо приготував його заздалегідь увечері. В ньому він писав дуже шанобливо, що давно вже дівчину любив, що жодної змови між них не було, але коли вона прийшла до нього по своїй волі й сказала: «Я буду вашою дружиною», він визнав за собою право затримати її, ба навіть переховати до того часу, коли одержить відповідь від батьків, яких законна воля не менше для нього важила, ніж воля його нареченої.
Він просив, щоб пан Вальтер відповів йому до запитання, а вже один з приятелів має переслати йому цього листа.
Коли одержав те, чого хотів, привіз Сюзанну в Париж і відрядив до батьків, вважаючи за краще самому до певного часу не з’являтись.
Вони пробули шість днів на березі Сени в Лярош-Гійоні.
Ніколи дівчині ще не було так весело. Вона уявляла себе пастушкою. Він видавав її за сестру, і вони жили у вільній і чеснотній близості, в якомусь закоханому товаришуванні. Він уважав за найкраще поводитись з нею шанобливо. Другого дня по приїзді вона купила селянську білизну та одежу й почала вудити рибу, надівши величезного бриля, прикрашеного степовими квітками. Місцевість її зачарувала. Там була старовинна башта й старовинний замок з чудовими гобеленами.
Жорж, купивши в місцевого крамаря куртку, гуляв із Сюзанною пішки то по березі, то на човні. Вони раз у раз захоплено цілувалися, — вона безневинно, він, ледве стримуючись. Та він умів собою володіти і коли сказав їй: «Завтра вертаємось до Парижа, батько ваш дав згоду», — вона наївно прошепотіла:
— Уже? Мені так весело бути вашою дружиною.
Х
У маленькому помешканні на Константинопольській було темно, бо Жорж Дю Руа й Клотільда де Марель, здибавшись на порозі, швидко зайшли до кімнати, і вона сказала йому, не давши часу відчинити віконниці:
— Так женишся з Сюзанною Вальтер?
Він лагідно признався й додав:
— А ти хіба не знала?
Вона відказала, стоячи проти нього люта й ображена:
— Ти женишся з Сюзанною Вальтер! Це занадто! Це занадто! Ось уже три місяці ти морочиш мене, щоб потаїти це від мене. Всі це знають, крім мене. Чоловік мені про це сказав.
Дю Руа засміявся, хоч і трохи ніяково, поклав капелюха на ріжок коминка й сів у крісло. Вона дивилась йому у вічі й роздратовано, тихо промовила: