Любий друг (Збірник)
Шрифт:
Фурман засвітив ліхтарі. Вони яскраво освітлювали клубки пари над спітнілими крижами корінних коней і сніг обабіч дороги, що ніби розгортався під рухливим відблиском ліхтарів.
У кареті не можна було вже нічого розпізнати, але раптом Пампушка та Корнюде заворушились; і Люазо, що вдивлявся в темряву, здалося, ніби він, довгобородий Корнюде, швидко одхилився, наче дістав нечутний, але замашний ляпас.
Спереду на дорозі замерехтіли вогняні цяточки. Це був Тот. Їхали одинадцять годин, а коли додати й дві години, витрачені на чотири постоянки, щоб відпочили коні та попоїли вівса, — то й усі тринадцять.
Карета
Дверцята розчинилися. І раптом добре знайомий шум примусив наших подорожніх здригнутися: то був брязкіт шаблі об землю. І зараз різкий голос щось гукнув по-німецькому.
Хоча диліжанс уже стояв, але ніхто з нього не виходив, наче кожний боявся, що його заріжуть, як тільки він вийде. З’явився фурман з ліхтарем у руці й раптом освітив у глибині карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами і витріщеними з несподіванки й жаху очима.
Поруч фурмана, добре освітлений, стояв німецький офіцер — довготелесий, навдивовижу тонкий та білявий молодик, затягнений у свій мундир, наче дівчина в корсет; плисковатий і лакований кашкет, надітий набакир, робив його подібним на посильного з англійського готелю. Непомірно довгі його вуса, без краю стончуючись з обох боків, закінчувалися одною білявою ниткою, такою тонкою, що й кінця її не було видно, — ніби тисли на краї його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.
Він гостро запропонував нашим подорожнім вийти, звернувшись до них французькою мовою з ельзаським акцентом:
— Фіходьте, панофе й панії!
Першими послухалися черниці — з покірливістю святих жінок, звиклих до всяких послухів. Далі показалися граф та графиня; за ними — мануфактурист зі своєю дружиною, а потім — Люазо, штовхаючи поперед себе свою здоровенну половину. Вийшовши з карети, він сказав офіцерові:
— Добридень, пане, — більше з обережності, ніж із делікатності. А офіцер з брутальністю всемогутньої людини подивився на нього й нічого не відповів.
Пампушка й Корнюде, дарма що були найближче до дверей, вийшли останніми — суворі й гонористі перед ворогом. Товстуха намагалася опанувати себе й бути спокійною, а демократ трагічно посіпував свою довгу бороду злегка тремтячою рукою. Вони хотіли зберегти достойність, розуміючи, що під час отаких от зустрічей кожен начебто представник своєї країни, однаково обурені улегливістю своїх компаньйонів, причім Пампушка намагалася показати себе гордовитішою від своїх сусідок, жінок чесних, а Корнюде, гадаючи, що мусить подавати зразок, усім своїм поводженням підкреслював узяту на себе місію 'oпору, що його він розпочав ще з перекопування доріг.
Всі ввійшли до великої кухні в корчмі, і німець звелів показати йому дозвіл на виїзд, підписаний комендантом Руана, де було зазначено прізвище, ознаки та професію кожного з подорожніх, і довго оглядав усіх оцих людей, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.
Потім він швидко мовив: «Все топре!» — і зник.
Подорожани зітхнули вільніше. Голод давався взнаки, і вони замовили вечерю. На готування її потрібно було з півгодини, і поки дві служниці поралися, пасажири пішли оглядати приміщення. Кімнати виходили в довгий коридор, кінець його були шкляні двері з нульовим номером.
Коли нарешті почали сідати до столу, увійшов сам господар корчми. Це був колишній менджун, людина товста і ядушлива, в горлі у нього безперервно свистіло, хрипіло й клекотіло мокротиння. Його батько заповів йому прізвище Фоланві.
Він спитав:
— Мадемуазель Лизавета Руссе?
Пампушка здригнулася й обернулась:
— Це — я.
— Мадемуазель, прусський офіцер хоче зараз же поговорити з вами!
— Зо мною?
— З вами, якщо ви справді Лизавета Руссе.
Вона якось розгубилася, з хвилину подумала й рішуче заявила:
— Отакої, але я не піду.
Кругом заметушилися, захвилювалися; кожний сперечався, одгадуючи причину такого наказу. Підійшов граф.
— Ви цього не робіть, мадам, бо ваша відмова може мати серйозні наслідки не лише для вас, а й для всіх ваших супутників. Ніколи не слід противитися людям, од вас сильнішим. Це запрошення, я певен, не може мати жодної небезпеки; либонь, забули про якусь формальність.
Всі, як один, приєдналися до графа і почали просити Пампушку, наполягати, переконувати й, нарешті, переконали, бо кожен боявся ускладнень, що їх міг би викликати такий нерозважний вчинок.
— Добре, я це зроблю, — сказала вона, — але тільки для вас!
Графиня стиснула їй руку:
— Ми вам за це вдячні.
Пампушка пішла. Вирішили почекати її, щоб сісти до столу.
Кожен жалкував, що не його покликали замість задиркуватої та бувалої цієї дівчини, і в думці кожен готувався запобігати ласки на випадок, коли б і його покликано.
Але за десять хвилин вона вернулася, задихана, засапана — аж червона й роздратована.
— А, мерзотник, мерзотник! — бурмотіла вона.
Всі бажали довідатись про те, що сталося, та вона не сказала нічого; а коли граф наполягав, вона відповіла з великою достойністю:
— Ні, я не можу вам цього сказати, це вас не стосується.
Тоді всі посідали навкруги високої вази з супом, що парував і пах капустою. Невважаючи на всю цю тривожну пригоду, вечеря, проте, пройшла весело. Сидр був до смаку, й подружжя Люазо та черниці пили його з ощадливості. Решта просила вина; Корнюде гукнув пива. У нього був особливий спосіб одкривати пляшку, шумувати пиво, розглядати його, спершу нахиляючи шклянку, а потім підносячи її до світла, щоб як слід оцінити колір. Коли він пив, його велика борода, що зберігала відтінок його улюбленого питва, здавалось, дриґотіла з ніжності; свої очі він скошував убік, щоб не спускати зору зі своєї шклянки, і здавалося, він виконував єдиний у світі обов’язок, для якого народився на світ. Можна було сказати, що в його думці якось зближувались і споріднювались великі пристрасті, які захоплювали все його життя, — Пиво та Революція; і, напевне, він не міг пити перше, щоб не думати в той час про другу.
Обоє Фоланві обідали край стола. Чоловік хрипів, мов продірявлений паровик, у грудях у нього так клекотіло, що він не міг балакати за їжею; зате жінка ні на хвилину не вгавала. Вона розповідала про свої враження від зустрічі з пруссаками, про те, що вони роблять, що говорять, вона кляла їх передовсім за те, що вони їй коштували грошей, а потім і за те, що двоє синів її були в армії. Зверталась вона переважно до графині, рада, що розмовляє з такою значною дамою.
Розповідаючи про інтимні речі, вона понижувала голос, а чоловік раз у раз перебивав її: