Любий друг (Збірник)
Шрифт:
— Ти б краще замовкла, мадам Фоланві.
Але вона не звертала жодної на це уваги й провадила:
— Так от, мадам, оці-о люди тільки те й роблять, що їдять картоплю та свинину, свинину та картоплю. І даремно думають, що вони охайливі. О ні! Вони всюди паскудять, даруйте на слові. А якби ви бачили, як вони цілими годинами й днями проробляють свої справи! Вийдуть усі на поле — й пішло: марш уперед, марш назад, повернись туди, повернись сюди!.. Хоча б вони обробляли землю у себе вдома чи шляхи принаймні прокладали! Та де там: з цих військових, мадам, нікому ніякої користі! І чому цей бідний народ
Взяв слово Корнюде:
— Війна — це варварство, коли нападають на мирного сусіда, але вона — святий обов’язок, коли захищають батьківщину.
Стара схилила голову:
— Звичайно, коли захищаються, — інша річ; а чи не краще було б знищити всіх королів, які зачинають війни на потіху собі?
У Корнюде блиснули очі.
— Славно, громадянко! — сказав він.
Добродій Каре-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і боготворив уславлених ватажків, проте здоровий розум цієї селянки змусив його спинитися над тим, яку користь могли б дати країні стільки гулящих і тому руїнницьких для неї рук, стільки марної робочої сили, коли б її використати для великих виробничних робіт, що для свого закінчення століть потребують.
Тим часом Люазо встав, підійшов до господаря й почав тихо розмовляти з ним. Гладун реготав, закашлювався, відхаркувався, його величезний живіт просто підскакував од сміху з кожного жарту його сусіда; господар тут же купив у Люазо шість барилків бордо на весну, бо вірив, що пруссаки тоді вже підуть собі.
Зараз же по вечері всі, знеможені втомою, полягали.
У цей час Люазо, який вже дещо спостеріг, поклавши свою дружину спати, то оком, то вухом припадав до дірки в замку, намагаючись виявити те, що називав «таємницями сіней».
За годину приблизно він почув легеньке шелестіння, хутенько роздивився й помітив Пампушку, яка в пеньюарі з блакитного кашеміру, обшитому білою мережкою, здавалась ще пишнішою. Зі свічкою в руці вона прямувала до нульового номера в кінці коридора. Але десь збоку одчинились другі двері, і, коли Пампушка за кілька хвилин верталася, слідом за нею ішов Корнюде в шлейках. Вони говорили тихо, потім зупинилися. Здавалося, Пампушка енергійно захищає вхід до своєї кімнати. Люазо, на жаль, не дочув їхньої розмови, проте наостанку, коли вони заговорили голосніше, він зміг розібрати дещо. Корнюде наполягав з запалом. Він казав:
— Адже ж ви дурненька! Шкода вам, чи що?
Вона, очевидно, обурилася й відповіла:
— Ні, голубе мій, бувають випадки, коли цього якраз не можна, та й потім — це ж був би сором.
Він, певно, не зрозумів її, бо запитав чому. Вона скипіла й заговорила ще голосніше.
— Чому? Ви не розумієте чому? Коли пруссаки в одному домі, а може, й у сусідній кімнаті?
Він замовк. Така патріотична соромливість цієї розпусниці, що не дозволила милувати її поблизу ворога, збудила в ньому чуття ослаблої самоповаги, і, лише поцілувавши її, він пішов крадькома до своєї кімнати.
Розпалений Люазо одійшов од дверей, стрибнув на ліжко й, надівши на голову нічного ковпака, підняв укривало, під яким лежав твердий кістяк його дружини, розбудив її поцілунком й прошепотів:
— Ти любиш мене, серденько?
Потім усе в домі затихло. Але скоро невідомо звідки, — однаково могло бути з льоху, як і з горища, — здійнялося могутнє хропіння, монотонне, розмірене — глухий та протяглий шум, ніби дрижала від кипіння покришка на казані. То спав добродій Фоланві.
А що ухвалено виїхати другого дня о восьмій годині ранку, на цей час усі зібрались у кухні, але карета з укритою снігом будкою самотньо стояла серед двору, без коней і без фурмана. Дарма його шукали в стайні, в сіннику, у возовні. Тоді чоловіки поклали собі обстежити місцевість і вийшли з подвір’я. Вони опинилися на майдані, кінець якого знаходилася церква і обабіч низькі хати. Там видніли прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, далі трохи, мив підлогу в голярні. Інший, оброслий до очей бородою, цілував дитину, що плакала, й бавив її на колінах, щоб заспокоїти. А товсті селянки, чоловіки яких були у війську, на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, що ті повинні були зробити: нарубати дров, налити на грінки супу, намолоти кави; один із них навіть прав шмаття своєї господині, зовсім старої й немічної баби.
Граф, здивований, звернувся з розпитами до церковного сторожа, що виходив із попівського будинку. Старий церковний щур відповів йому:
— Е, та ці ж не страшні, це, кажуть, не пруссаки. Вони десь іздалеку, а звідки, я добре не знаю; вони покидали вдома жінок і дітей; і війна їм немила, — куди там! Напевно, і в них так само плачуть за чоловіками й братами; ця війна для них таке ж лихо, як і для нас. Тут ще ми живемо поки що, бо вони не кривдять нікого і працюють, як у себе вдома. Бачте, пане, бідні повинні допомагати одне одному… Війни заводять багатії.
Корнюде був обурений лагідними стосунками, встановленими між переможцями й переможеними, і пішов, воліючи краще просидіти в корчмі. Люазо пожартував:
— Вони сприяють розмноженню.
Добродій Каре-Ламадон заперечив поважно:
— Вони сприяють спустошенню.
Проте фурман усе не показувався. Врешті його найшли в сільській кав’ярні, де він запанібрата засів за столиком з офіцеровим денщиком. Граф спитав:
— Хіба вам не казали запрягати о восьмій годині?
— Та воно так, але ж потім казали інше.
— Що таке?
— Зовсім не запрягати.
— Хто ж дав такого наказа?
— Та хто ж? Прусський комендант.
— Чому?
— Або я знаю. Ідіть спитайте в нього. Мені заборонено запрягати, я й не запрягаю. От що.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні, пане, його наказ мені передав господар готелю.
— Коли ж це?
— Учора ввечері, коли я лягав спати.
Всі троє мандрівників вернулися дуже занепокоєні.