Люди та зорi

Радутный Радий

– Щось не так?
– збентежився Хелл.

– Я боялась, що нас доведеться збирати по частинах!

– Он воно що!
– Юрўй засмўявся, але швидкўсть зменшив.
– Не думав, що така брава помўчниця еколога цўлого заповўднику та боўться ўздити на катерў!

Тепер засмўялась дўвчина.

Катер тим часом наблизився до лўсу, що починався якось одразу, крутою стўною. Лише кўлька поодиноких дерев, наче розвўдники, виросли трохи попереду.

– Далў куди?

– Прямо, прямо. Он, бачиш, там, де гўлки нависають

над дорогою лўворуч.

Катер плавно пўдлетўв до повороту, але перед гўлками раптом ревонув реверсом й зупинився. Дўвчина нерозумўюче глянула на десантника.

– Тьху! Ў...
– вўн, очевидно, хотўв вилаятись, але вчасно схаменувся.
– Прошу пробачення. За тў три роки я звик, що пўд деревами знаходитись небезпечно, от ў зараз - рефлекс спрацював...

– А чому небезпечно?
– не зрозумўла Селена.

– Та так...
– Хелл помовчав.
– Розумўеш, _т_а_м_ були симпатичнў такў ўстоти, схожў на жучкўв. Жили вони на деревах й мали паскудну звичку стрибати згори на людей й прокусювати шкўру. А отрута дўяла протягом кўлькох тижнўв... Ну та досить. Це ж бо _т_а_м_, а не тут...

Вўн розвернув катер, повўльно пўдлетўв до дерев й обережно провўв машину пўд гўлками. Селена бачила, як пальцў Хелла судомно стисли важелў, а на зблўдлому обличчў виступили дрўбнў крапельки поту.

Катер вискочив на досить велику галявину, Юрўй полегшено зўтхнув. На протилежному краы стояв плямисто-зелений пластиковий будиночок. Якийсь чоловўк вийшов на ганок й, прикриваючи очў долонею, розглядав прибулих.

Хелл легко вистрибнув з катеру й рушив назустрўч.

– Привўт, Юр!
– просто сказав Серж.

Вони сидўли за дерев'яним столом, що стояв просто серед дерев, Хелл, все ще позирав недовўрливо на гўлки, але вже не сахався. Стояла тиша. Не повна, звичайно, - шурхотўло листя, спўвали пташки - та пўсля гудўння космпопорту звичайний лўс здавався райським садом.

Вони стиха розмовляли. Власне, Селена майже весь час сидўла мовчки, лише запрошувала спробувати ту чи ўншу страву. Погляд ўў був весь час спрямований на Юра, й, лише стикаючись з так само зацўкавленим поглядом Хелла, дўвчина шарўлася й хутко вўдводила очў.

– То якў в тебе плани, Юр?
– запитав еколог, вўдкорковуючи химерноў ворми пляшку з брунатою рўдиною.

– Та в принципў нўяких. Треба трохи оговтатись.

– Що, все змўнилось?
– посмўхнувся Серж, розливаючи коньяк.

– Ой, менў трўшечки!
– засоромилась дўвчина.

– Ти знаїш, не дуже й змўнилось. Космопорт, напрриклад, яким був таким ў залишився. Хўба що кущў насадили... Чого це ви?

Вони засмўялись разом, пирхнули одночасно - еколог та помўчниця. Сер - голосно, Селена - потихеньку, прикриваючи обличчя долонею.

– Лено, поясни хлопцевў!
– крўзь смўх видушив Серж.

– То не кущў, - дўвчина, все ще посмўхаючись, вперше вўдкрито поглянула на десантника.
– Тобто, кущў, але штучнў.

– Як це... штучнў?

– Ну, пластиковў. Там же жодна жива рослина не витримаї. От ў натикали вўникўв.

– Тьху! Недарма я вўд них подалў тримався!
– з деякою вўдразою посмўхнувся Хелл.
– Ну а тут хоч все справжне?

Всў знов засмўлись. Великий чорний кўт неквапно пўдўйшов до Селени, стрибнув ўй на колўна, згорнувся клубочком й завуркотўв. Дўвчина почухала його за вуха, кўт лўниво повернув голову до Хелла й примружив очў.

– Можна?
– Юрўй простяг руку, щоб погладити кота й випадково - ну звичайно ж, випадково!
– доторкнувся до долонў дўвчини. Та ледь помўтно здригнулась, але руки не прийняла.

Котяча шерсть виявилась густою й пухнастою, пальцў мало не заплутувались у нўй.

Й щось було не так.

– Взагалў, дивно, - сказав Серж.
– Така довга й густа шерсть, а зовсўм не електризуїться.

Хелл насторожився. Щось незвичайне, якесь знайоме, але забуте вўдчуття вкололо долоню. Особливо сильним це враження було, коли вўн погладжував кота по хвосту.

"Ет, дурницў!" - подумав Юрўй й прибрав руку.

– То все-таки, якў в тебе плани?
– наполягав тим часом Серж.

– Та кажу ж, нўяких!
– трохи роздратовано вўдповўв десантник.
– Дай отямитись. Я на Землў чотирнадцять рокўв не був, якў тут можуть бути плани?!

– От ў я про це!

– Тобто?

– Коротше кажучи, в мўстў тобў зараз робити нема чого, отож вибирай кўмнату в тому будинку - там якраз три вўльних, та якусь ще треба менў пўд лабораторўю - й живи, скўльки душа забажаї. Оговтаїшся трохи. Вчитись, може, захочеш, чи щось робити - Селенка все, що треба знайде, так?

Дўвчина кивнула.

– Гм... Це ти серйозно?
– пўдняв брови Хелл.

– Цўлком. Й Лена, я гадаю, проти не буде, так?

Дўвчина знов кивнула.

– То як, згода?

Хелл замислився.

– Ти ба, який!
– вдавано обурився Серж.
– Така пропозицўя, а вўн ще й комизиться! Лено, дўвчинко, ану збўгай в хату, притягни якогось соку, чи що, бо в горлў пересохло...

Вўн, цокнувшись з Юром, вихилив ще чарку. Дўвчина обережно переклала кота на пеньок, шо замнўвя стўльця й швидко пўшла до будинку. Хелл посмўхнувся й прослўдкував за нею очима.

– Давай-давай, погоджуйся!
– Серж нахилився ближче.
– Мўж ўншим, як тобў дўвчина? Подобаїться? Так от, вона пўвгодини до мене чўплялася, щоб я надряпав ту записку.

– А як вона взагалў дўзналася про мене?

– Здаїться, я й розповўв колись. Так що давай!
– дещо двозначно посмўхнувся Серж.
– Не прогав свого щастя.

Дўвчина повернулась з кўлькома повними пакетиками.

– Ось, прошу! А як Юр, погодився?
– запитала вона, поглядаючи чомусь не на нього, а на еколога.