Міфи Давньої Греції
Шрифт:
Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії — аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.
Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол.
Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.
ЦАР МІДАС
Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.
Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався — таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»
Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої — таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».
А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.
Одного дня бог виноградарства — веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен — вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.
Цар неймовірно зрадів — тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, — вигукнув Мідас, — вчини так, щоб усе, чого я
На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку — вона зробилася золотою. Зірвав яблуко — стало золотим. Висмикнув колосок із землі — позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду — вода стікає з долонь золотими краплями.
Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.
Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.
Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним — із нього добували золото.
АСКЛЕПІЙ
Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався — у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися — як насмілилася дочка без батькової згоди зв’язуватися з чоловіком, нехай навіть і безсмертним богом? Розгніваний Флегій підпалив храм Аполлона в Дельфах. Але такої зухвалої помсти боги не змогли стерпіти: без вагань вони скинули Флегія в Аїд. І там він навічно приречений на муку: сидить попід скелею, яка невпинно гойдається та щомиті загрожує обвалися донизу.
А тим часом син Аполлона та Короніди підріс. Аполлон віддав його в науку до кентавра Хірона, і той навчив хлопця зціляти людей і лікувати чи не всі хвороби. Асклепій уславився як майстерний лікар, який навіть оживлював мертвих.
Але Зевсу — громовержцю не сподобалося, що Асклепій порушує встановлений порядок у світі. Хто такий Асклепій, щоб насмілитися оживлювати людей, які вже спустилися в Аїд? У запалі Зевс жбурнув в Асклепія блискавку та вбив його. Проте люди пам’ятали про лікаря — чарівника Асклепія і спорудили на його пошанування святилище в Епідаврі.
АДМЕТ
Аполлон помстився батькові за смерть свого сина Асклепія — він перебив ковалів — циклопів, які виковували блискавки та громи для самого Зевса. Але помста ця йому не минулася — сім років потому він змушений був провадити життя простого смертного і пасти череди царя Адмета.
Саме на той час Адмет закохався у дочку царя Пелія — Алкестиду. Батько згоджувався віддати дочку за Адмета за умови, що той приїде на весілля у колісниці, запряженій левом і вепром. Та хіба до снаги виконати неймовірну умову навіть цареві? Адмет кинувся по допомогу до Аполлона.